Мігранти, російська загроза та шлях до ЄС без "морквинок": що об'єднує Україну та Латвію

Чи шкодять Україні часті розмови про членство в Європейському Союзі? І чи помітили в Європі результати українських реформ?

Ці питання ми озвучили послу Латвії в Україні Юрісу Пойкансу. Латвійський дипломат працює в Україні з 2015 року, і його каденція добігає кінця. 

Тож тим більше підстав давати відверті відповідні на наші питання.

А ще до України Юріс Пойканс працював у Балканських країнах, які наразі є офіційними кандидатами на набуття членства у ЄС. Тому ми запитали його про різницю в готовності до членства цих країн та України. 

І звичайно, ми не змогли не попросити його прокоментувати гучне інтерв'ю президентки Естонії Керсті Кальюлайд, де вона заявила, що не радить інвестувати в Україну, а також що у найближчі 20 років Україна не стане членом ЄС. 

Як і завжди, відповіді на запитання можна почитати у цій статті, а можна й послухати у відео на нашому YouTube-каналі. 

Коли Україна зможе стати членом ЄС?

Я не хотів би спекулювати про 10, 20 чи 30 років. Адже на сьогодні у нас немає загального розуміння в Європейському Союзу про європейську перспективу України.

Однак, як ви знаєте, Латвія підписала двосторонню угоду з Україною, де ми підтримуємо членство вашої країни в Європейському Союзі. Проте членство – питання консенсусу 27 країн. І поки його не буде, дуже важко говорити про якісь там терміни.

Ці 27 країн мають дуже різні погляди щодо України, і частина з них поки що не бачать підстав для розширення Євросоюзу.

Але й це не все – ті країни, які не проти розширення, хочуть бачити новими членами ЄС такі держави, які вже готові до вступу. Ніхто не хоче отримувати нові проблеми.

Знову повторюся, якщо реформи триватимуть, якщо буде певний прогрес, то, думаю, Україна зможе ставити питання про своє членство як у Брюсселі, так і в інших столицях ЄС.

Тоді в України будуть всі підстави заявити, що ви хочете чогось більшого, аніж просто Угода про асоціацію з Європейським Союзом.

Що дуже важливо зараз? Важливо, що відбуваються саміти між Україною і Європейським Союзом, це платформи-діалоги. Ми маємо Угоду про асоціацію, зону вільної торгівлі – це великий прогрес, безвіз. Зрештою, ми підпишемо, також і авіаційну угоду (про "відкрите небо". – ЄП).

То чи варто інвестувати в Україну?

Якщо ми згадуємо нещодавню заяву президента Естонії, то можу погодитися щодо торгівлі з Україною. Так, тут немає питань, і ми маємо дуже добрі торговельні відносини.

Що стосується інвестування, то все впирається в один із найбільших викликів, які зараз стоять перед Україною – реформу судової системи.

Якщо іноземні інвестори не відчуватимуть стовідсоткову стабільність, щоб не було фактів рейдерства, то до України вони не прийдуть.

У наших інвесторів теж були певні ситуації, однак ці проблеми вдалося вирішити. Тобто є й позитив.

З іншого боку, якби не було цих проблем у галузі судової системи, позитиву було б більше.

Ми свідомі, що реформи завжди займають багато часу. І ми бачимо зміни – НАБУ, реформа Вищого суду.

Але одночасно ті проблеми, які ми мали в 2015 році, залишилися невирішеними й до сьогодні. І тут я не бачу великого прогресу.

Чи варто Україні зараз говорити про членство?

Звичайно, дуже важливо завжди нагадувати про стратегічну мету – вступ до Європейського Союзу.

Але якщо це нагадування йде разом з конкретними реформами, конкретними результатами, то, звичайно, це нагадування буде більш ефективним, ніж просто сказати: "Ми хочемо до Європейського Союзу".

Зараз ви почуєте у відповідь: так, ми це чули – продовжуйте працювати.

Інша справа, якщо будуть результати. Це буде найефективнішим шляхом до нагадування цієї української мети.

Чи можливо проводити реформи без стимулу у вигляді перспективи членства?

Ми в Латвії у 1995 році записали у зовнішньополітичній концепції, що прагнемо стати членом Європейського Союзу.

Туди ми вступили у 2004-му – через дев'ять років.

Проте на початку цього шляху нам часто говорили: "Ну, почекайте-почекайте, зараз не час".

А ми робили всі необхідні кроки до членства, і часто навіть більше, ніж від нас очікували. Не чекаючи якихось стимулів чи морквинок.

Чи існує в ЄС "втома від України"?

Я не думаю, що така втома існує.

По-перше, Україна – наш сусід. А по-друге, ми маємо багато позитиву у відносинах.

Візьмемо, наприклад, визнання сертифікатів вакцинації.

Європейський Союз не має такого визнання ще з багатьма країнами, а з Україною – має.

Сьогодні українські туристи можуть їхати до Латвії, Польщі і відпочивати, працювати там. Я думаю, що це дуже позитивно: це показує, що ми – партнери.

Абсолютно впевнений у тому, що сьогодні Європейський Союз та Україна – ближчі, ніж вони були сім років тому. Про яку втому тоді можна говорити?

Хто більше готовий до членства у ЄС: Україна чи країни Балкан?

Я не думаю, що на сьогодні Україна дуже відрізняється, наприклад, від Сербії або Північної Македонії, які є офіційними кандидатами на членство у ЄС.

В цих країнах також є певні проблеми і з корупцією, і з мас-медіа, і з розвитком економіки. Це не є суто українськими проблемами.

Втім, існує одна велика різниця: держави Західних Балкан отримували конкретну відповідь, що одного дня вони будуть членами Європейського Союзу.

Так, їм обіцяли, що це станеться до 2014 року, і це показує, що наразі Європейський Союз не готовий говорити про розширення навіть там, де він давав такі обіцянки.

Якщо ми подивимося на держави Східного партнерства: Молдову, Україну та Грузію, які декларували своє бажання стати членом ЄС, то на сьогоднішній день цього розуміння в Європейському Союзі немає. І це принципова різниця.

Проблема російськомовної меншини

Мовна ситуація у Латвії та Україні суттєво відрізняється – тому дуже важко давати якісь поради чи рекомендації.

Ми завжди будемо знаходитися біля Росії, а відповідно, її вплив нікуди не дівається. Завжди будуть люди і в Латвії, і в Україні, які будуть дивитися на Росію іншими очима.

Але для України дуже важливо продовжувати будувати державну платформу, яка буде прийнятною і для Маріуполя, і для Львова. Це дуже складне завдання, тому що різний історичний досвід, інше історичне бачення, інші історичні герої. При цьому ідентичності змінюються дуже повільно.  

Я думаю, що Україна – на правильному шляху, і більше українців, незважаючи на те, живуть вони на Сході чи на Заході, починають відчувати себе єдиною українською нацією. Але це не буде таким швидким процесом, це може зайняти й п'ятдесят років.

Трудова міграція та повернення мігрантів

Це важке питання і для Латвії. Багато наших співгромадян виїхали до Великої Британії та Ірландії. Це ускладнює проблему в порівнянні з сусідньою Естонією, де в основному їхали працювати у близьку Фінляндію, а відповідно, це полегшувало повернення.

Якщо ти поїхав до Великої Британії 10 років тому, діти пішли до англомовної школи – повертатися дуже важко.

Більш того, люди продовжуватимуть їхати, якщо в наших країнах не буде економічного розвитку. І членство в ЄС тут не є ключовим питанням.

Україна – не член Європейського Союзу, але люди з неї так само виїжджають. Аналогічно – з Молдови.

Тому треба боротися за кожне робоче місце. І знову ж таки, якщо буде покращення судової системи України – буде більше грошей для розвитку і люди не будуть так виїжджати.

Можливо, буде навіть повернення мігрантів.

Завжди будуть люди, які поїдуть на заробітки і потім зрозуміють, що це не їхнє. Я знаю таких людей, які сказали, що хочуть додому.

Звичайно, багато залежить і від умов вдома.

Зокрема, у нас є вже програма рееміграції, різні латвійські міста створюють програми для прийняття та працевлаштування тих наших громадян, які зараз працюють за кордоном.

Хоча не варто обманюватися – навіть за найкращого сценарію більшість не повернеться. Тому ми запропонували ідею подвійного громадянства. Принаймні, отримуючи громадянство інших країн, ці люди тепер не мусять відмовлятися від латвійського.

Російські негромадяни у Латвії

Ця проблема поступово вирішується.

В 1991 році ми мали 700 тисяч негромадян, сьогодні їх десь 180 тисяч. Багато людей просто склали іспити та отримали громадянство Латвії; є люди, які поїхали; є люди, які отримали російське або білоруське громадянство.

До речі, коли ми вступили до Європейського Союзу, кількість заяв про латвійське громадянство стрімко зросла.

Натомість залишаються люди, які принципово відмовляються від громадянства Латвії; є люди, які думають, що громадянство має бути автоматичним.

Зараз у нас 12% мешканців країни мають статус негромадянина, в Естонії їх ще менше – близько 5-7%.

Ця проблема вирішується сама собою. Думаю, що через 20 років у нас негромадян вже не буде.

Розмовляв Юрій Панченко,
відео Володимира Олійника,

"Європейська правда"