Після тижня човникової дипломатії Джозефа Байдена – тобто його переговорів із Путіним, лідерами Західної Європи, "східним флангом НАТО" та президентом Зеленським – вже можна зробити, нехай обережні, але важливі для України висновки.

Заяви Білого дому після розмови з Путіним, деталі спілкування Джо Байдена з лідерами східноєвропейської "дев’ятки" і коментарі щодо розмови з Зеленським від одного з високопосадовців адміністрації Байдена дають достатньо серйозних сигналів для України. 

Та найголовніше: ці події окреслюють загрози, з якими Україна може стикнутися дуже скоро. У тому числі – у переговорах щодо Донбасу.

І від того, чи зможе Київ зупинити небезпечні процеси "у зародку", залежить дуже багато.

"Гра у кризу": вдала тактика Кремля

Протягом останніх місяців Росія системно підвищувала ставки. Кремлю потрібен новий порядок розподілу "сфер впливу", передовсім у Європі. А перед відеозустріччю з Байденом лідер РФ перестав приховувати цю вимогу.

Щоб досягти мети, Путін діє звичними для нього методами, що межують із шантажем (від російських військ на кордоні з Україною до газового важеля). Та й сама зустріч із Байденом вдруге за рік відбувається фактично під примусом з Кремля. Ба більше, це доводить, що тактика Путіна є успішною: він вимагає уваги – і з ним рахуються.

Тепер він взявся за найсерйозніший аргумент: погрози новим вторгненням в Україну. І не варто вважати, що небезпека ще більше зіпсувати відносини із Заходом може його зупинити. Навпаки, Кремль цілком влаштовує така напруга. 

Це треба розуміти, оцінюючи найгучнішу вимогу Кремля – щоби Захід дав Росії гарантії, що Україна не стане членом НАТО.

У Москві чудово розуміють, що подібні вимоги ніколи офіційно не будуть задоволені. 

Втім, почати обговорювати це з Росією Захід цілком може. А саме цього Росія й добивалася! 

І, схоже, добилася. Адміністрації Байдена і Путіна вирішують продовжувати діалог, Байден починає готувати міжнародні консультації за участю Росії з питань, які останню "хвилюють". В тому числі про безпеку в Європі. А отже – про майбутнє НАТО.

Це підвищує вагу РФ як міжнародного гравця, дає їй можливість вимагати поступок від США, торгуватися і знаходити "компроміс", який включатиме певні безпекові поступки з боку Заходу. Тобто, самотужки створивши кризу, Росія зберігає шанс вийти з неї переможцем!

А на додаток, самі по собі ці переговори створюють напруженість і втрату довіри всередині Альянсу, де далеко не всі у захваті від переговорів із Путіним зі стратегічних питань. І це – ще один здобуток для Кремля.

У цій непростій ситуації варто також розібратися: а чи все влаштовує Україну в діалозі Заходу та РФ? Де тут підводні камені? І як українській владі не потрапити у пастку російсько-американської "розрядки"?

Між позитивами та ризиками

Сама по собі розмова Байдена з Путіним не була "зрадою" для Києва, здачі інтересів України на цих переговорах не сталося. Навпаки, США продемонстрували Росії: без деескалації з її боку жодного діалогу далі не буде.

Ця вимога США є безальтернативною. Там само безальтернативною є відмова фіксувати зобов’язання ніколи не брати Україну до НАТО. 

Є усі підстави вважати, що ця позиція є щирою: Сполучені Штати повторили це вже безліч разів – і у публічних заявах, і під час переговорів. Це – безумовний позитив для нас.

До речі, тут варто наголосити, що переговори не обмежувалися самими лише розмовами на найвищому рівні. Достатньо згадати заяву безпекового радника США Джейка Саллівана про те, що він ледь не щодня спілкується з українським колегою; хоча й неясно, кого він мав на увазі, Єрмака чи Данилова, але важливо те, що консультації за лаштунками тривали увесь цей час. І не лише з нами. 

А що із санкціями?

Чимало українських політиків назвали "зрадою" те, що до оборонного бюджету США не увійшли так звані "пекельні санкції" проти Росії, як-от відключення російських банків від SWIFT, санкції щодо обслуговування російського державного боргу тощо. Втім, ці ідеї не поховані. Вашингтон пояснює, що вирішив їх притримати як стримувальний захід, попередивши Росію про жорсткі дії у разі нового нападу з її боку.

У відповідь Кремль почав розмірковувати про підвищення ставок аж до рівня Карибської кризи. Путін розраховує, що західні держави не готові йти до кінця і зрештою погодяться на переговори заради деескалації. 

І ось тут і починаються небезпеки і ризики для України. 

По-перше, Київ на тлі діалогу, що розгортатиметься між Заходом і Москвою, не отримає поки що більше нічого: ні нових озброєнь, ні підтримки у вигляді застосування до Росії превентивних санкцій. Захід не наважиться на це, аби не підвищувати і без того високу напругу. 

По-друге, зараз, на жаль, є ймовірність, що "українське питання" може перетворитися лише на один з епізодів у серйозній домовленості між Росією та західними державами. За ще одним журналістським інсайдом, усередині НАТО зростає невдоволення реакцією США на погрози Росії. Східноєвропейські члени НАТО категорично не згодні, щоб за їхніми спинами США, ФРН, Франція та Італія вели з Росією діалог з безпекових питань.

Україні варто скористатися цим невдоволенням, щоб завдяки консультаціям у різних форматах (Люблінський трикутник, Вишеград плюс один, Бухарестська дев’ятка) обов’язково стати частиною подібних переговорів. Але без принципової позиції від української влади цього не станеться.

США йдуть на Донбас?

Білий дім офіційно підтримує збереження Нормандського формату, але водночас натякає на більшу залученість Штатів до врегулювання. Наразі – без особливої конкретики. 

"Ми в США вже деякий час готові підтримати зусилля з просування Мінських угод у Нормандському форматі", – заявив на брифінгу після розмови Байдена та Путіна безпековий радник США Джейк Салліван, який брав участь у цих переговорах. А президент Франції Еммануель Макрон наголосив, що ініціативи Байдена є цікавими, але вони не замінюють Нормандський формат. 

Андрій Єрмак підтверджує, що діалог із США про це триває, проте остаточний формат ще невідомий. "Як це відбуватимуться – це залежатиме від багатьох обставин… Але США ухвалили чітке рішення – бути активним гравцем у цьому процесі", – заявив він.

На жаль, Україна не оприлюднює бачення того, яким ми бачимо формат долучення США до переговорів по Донбасу, чи виступаємо ми за збереження "Нормандії", чи за її переформатування тощо. Але важливо, щоби принаймні у закритих переговорах із союзниками це бачення від нас звучало. Інакше рішення можуть бути зовсім не на нашу користь.

Крім того, Україна має виставити чіткі умови долучення американців до переговорів.

І в наших інтересах зробити ці умови публічними.

По-перше, саме час чітко заявити, що змістовні переговори починаються із визначення строків та умов повного припинення вогню на Донбасі, як це передбачено п.1 Мінських домовленостей. Для цього навіть не треба розводити війська. Під час Берлінської кризи 1961 року військові НАТО та СРСР стояли один навпроти одного, але ніхто не стріляв без наказу. 

Якщо Захід вже не вагається називати Росію стороною конфлікту, тоді не варто робити вигляд, що Росія не контролює свої війська, розташовані в ОРДЛО.

По-друге, міжнародне спостереження на Донбасі є обов’язковою умовою. Тому Росія має припинити практику погроз і обмежень пересування моніторів СММ ОБСЄ на окупованих територіях. Також Росія повинна відновити мандат окремої спостережної місії ОБСЄ на українсько-російському кордоні, у пунктах "Гуково" і "Донецьк", який вона не подовжила у вересні. 

По-третє, у разі відновлення переговорів з Росією пріоритетами мають стати вимога відкрити КПВВ в Золотому та Щасті, які повністю підготовлені з українського боку, і дозвіл окупаційної адміністрації на безперешкодний та цілодобовий рух через усі існуючі КПВВ. 

Реакція Кремля на тему КПВВ покаже, чи налаштований він на "повернення" Україні ОРДЛО, чи лише посилює ізоляцію мешканців окупованих територій від підконтрольного Україні Донбасу.

По-четверте, треба наперед узгодити, що переговори, які від початку пандемії відбуваються у режимі телеконференції, не повернуться до Мінська навіть у разі, якщо пандемія спаде. Це, зрештою, просто небезпечно для громадян України, які беруть участь у роботі ТКГ, через непередбачуваність та підступність Лукашенка. 

Словом, замість чекати на результати переговорів між Штатами і Росією, Україна має гарну нагоду заявити про своє бачення. Скористатися можливістю нових переговорів, щоб стримати агресію.

Прихована небезпека

І найголовніше. Треба чітко розуміти, що жодне "відчуття довіри" у відносинах Зеленського та Байдена не гарантує, що у Вашингтоні не розмірковують над тим, як "вирішити" конфлікт за рахунок поступок з боку України. 

Тим більше, що "дзвіночки" з цього приводу вже є.

Це, зокрема, інформація в американській агенції Associated Press після розмови Байдена із Зеленським про те, що чинна адміністрація США має намір "тиснути" на Україну з вимогою надати ОРДЛО "особливий статус" на виконання Мінської домовленості лютого 2015 року (яку, нагадаємо, тодішній президент Порошенко підписав під тиском ситуації на фронті, у Дебальцевому).

Наразі від офіційного Вашингтона не було ані спростування, ані підтвердження даних AP.

Втім, ми це вже проходили в 2016 році. Та ще й із тими самими американськими дипломатами! 

Спочатку в липні 2015 році Вікторія Нуланд спільно з росіянами намагалася продавити вибори на окупованих територіях без відновлення суверенітету України. Це, разом зі спробами схвалити конституційні зміни про "особливий статус", закінчилося зіткненням та трагедією під Верховною радою 31 серпня. А у 2016 році Нуланд мало не шантажувала керівництво України скороченням міжнародної фінансової підтримки, якщо не буде згоди на "особливий статус" ОРДЛО. Та й загалом – попри публічний імідж людини, що підтримує Україну та цінності Майдану, – у вузькому колі учасників переговорів вона має репутацію гравця, що вкрай погано розуміє українців (чого варті заклики "домовитися з Януковичем" під час Революції гідності!) 

Після перемоги Байдена Нуланд повернулася до Держдепу на ще вищу посаду – нині вона є заступницею держсекретаря з політичних питань.

Втім, і Нуланд, і Блінкену, і Саллівану, і новопризначеній відповідальній за відносини з Україною Карен Донфрід (яка цього тижня саме їде з візитом до Києва та Москви!) варто знати, що після Євромайдану найважливіші рішення в Україні приймаються українськими громадянами. 

Спроби протиснути неприйнятні для суспільства умови миру приречені на поразку від початку. 

Між тим громадяни не готові підтримати "особливий статус". Понад 53% вважають, що саме санкції, зміцнення оборони та військ наближають мир на Донбасі. І тут варто нагадати про ще одну червону лінію: лише 13% вірять, що цього можна досягти через прямі переговори з так званими "ЛДНР".

Якщо хтось у Вашингтоні сподіватиметься на щось інше, то тоді такі переговори та їхні "спонсори" приречені від самого початку на поразку. Якщо ж проти волі громадян України піде нинішня команда на Банковій, вона теж не протримається довго біля керма. Проблема лише в тому, що усі ці зайві рухи дають Путіну новий шанс спровокувати нову внутрішню кризу, щоб підкорити Україну.

А для Банкової зараз головне – не спокуситися омріяним зближенням із Вашингтоном. Не варто повторювати помилок літа 2019 року, коли позиції України ледь не похитнулися через готовність будь-що "подружитися" з командою Трампа.

Натомість варто покластися на МЗС, де чітко розуміють загрози і можливості нинішнього моменту і знають, що треба робити, щоб наблизити "можливість справедливого політико-дипломатичного врегулювання на Донбасі".

До цього часу США не було надто цікаво включатися у врегулювання на Донбасі. І якщо вони це робитимуть сьогодні не заради реальних перспектив завершення конфлікту, а задля ризикованої спроби домовитися з Путіним про "розрядку" міжнародної обстановки, то формат і суть цієї домовленості можуть бути далеко не тими, що вигідні Україні.

Автори: Марія Золкіна, Петро Бурковський,

фонд "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва",

для "Європейської правди"