Подія, у реалістичність якої багато хто не хотів вірити, сталася. Президент РФ Владімір Путін підписав укази про визнання "незалежності" окупованих нею територій на Сході України – так званих Донецької та Луганської "народних республік".

За кілька годин до того у Кремлі розіграли виставу у вигляді засідання радбезу РФ, який потім транслювали як обґрунтування дій Путіна. З нього вирізали тих посадовців, які, на думку кремлівських сценаристів, зіграли свою роль погано, натомість лишили слова глави Служби зовнішньої розвідки Сергєя Наришкіна про те, що він підтримує і наступне рішення – про включення "республік" до складу РФ.

Що це означає? Зменшення ризиків нападу на Київ чи навпаки? Чого чекати? Ще до підписання указів Путіним, але розуміючи їхню невідворотність, ми записали відео зі швидкими та простими поясненнями.

А для тих, хто шукає детальнішої аналітики, пропонуємо також цей текст.

Рішення Путіна – не завершення історії. Вже у вівторок парламент розгляне також договори про дружбу РФ з "республіками", відгризеними від Донбасу, і ці документи виведуть конфлікт РФ із світом на наступний виток.

– У яких кордонах сталося це визнання?

– Що буде з Мінськом?

– Якими будуть санкції?

– Що буде темою переговорів Путіна із США за нових умов?

– Нащо цей крок потрібен Росії – стратегічно та тактично?

– Чого варто очікувати у якості наступного кроку Кремля?

Відповідаємо на ці запитання.

Почнемо з висновків

Те, що чимало експертів, а також українських та західних представників влади, вважали малоймовірним визнання Кремлем "незалежності Донбасу" – не випадково. Цей крок для Кремля вимушений, він означає, що усі попередні сценарії російських дій зруйновані, тому Путін обрав ризикований для себе, але несподіваний для його опонентів шлях.

Перш за все, він означає руйнацію Мінських домовленостей. Це неохоче визнав навіть Зеленський з його прагненням до "миролюбної риторики". Причому відповідальність за їхню руйнацію лежить винятково на Кремлі, що визнає також влада Франції та Німеччині (треба визнати, що тут "миролюбність" Банкової зіграла для нас добру роль!)

По-друге, ця зміна означає, що Путін відмовився від ідеї федералізації України із блокуючим голосом ОРДЛО, що призвело би до паралічу української держави. Напевно, у Москві нарешті зрозуміли, що жодна українська влада на це не погодиться.

Але мета нав’язати Києву прямий діалог з Донецьком і Луганськом, щоби самим лишитися у ролі "миротворця", – лишається актуальною для Кремля.

Хоча, за всіма ознаками, також є недосяжною. Ми пояснимо також, що це означає для економіки РФ (спойлер: нічого доброго, але переоцінювати теж не треба).

По-третє, ці події не означають деескалації на Донбасі. Тішити себе надіями з цього приводу не варто. Наш прогноз: Росія якомога довше лишатиме невизначеною відповідь на запитання про те, якими вона бачить кордони "рєспублік Донбаса", намагаючись не помічати, але й не відкидати того факту, що підконтрольні їй окупаційні уряди декларують "своїми" також підконтрольні Києву території, мешканці яких готові чинити опір російському вторгненню.

Це робить нове загострення реальним будь-якої миті. Ми покажемо на прикладі Грузії, як Росія звикла діяти.

По-четверте, залишається небезпека збройного конфлікту РФ та України за межами Донбасу. У тому числі масштабного. Путін вирішив офіційно надати "республікам" військову допомогу для охорони їхнього "кордону" з Україною – тобто узаконити ті війська РФ, що вже перебувають на Донбасі, а також спрямувати туди нові. І тепер після будь-якого зіткнення, чи навіть у разі обстрілу своєю ж артилерією (що росіяни багато разів практикували раніше), Москва зможе звинуватити Київ у нападі, з усіма наслідками.

І по-п’яте, Росія отримує геополітичний важіль, який є для неї ключовим. Вона надсилає "чорну мітку" Молдові, попереджаючи про можливість визнання також Придністров’я у відповідь на прозахідний курс Маї Санду. Крім того, Росія, як їй видається, "цементує" блокування вступу України до НАТО. Хоча з останнім не все настільки очевидно.

Тепер про все це детальніше.

Кордони для переговорів

Про те, що у XXI сторіччі вигідніше вести "гібридні", а не звичайні війни, говорилося багато, і події поточного тижня підтверджують цю тезу. Рішення про визнання так званих "ДНР" та "ЛНР" є епізодом саме такої війни, адже воно створює для Кремля важелі тиску, шантажу Заходу тощо, не тягнучи за собою шалених фінансових та людських втрат.

Як відомо, ОРДЛО – це приблизно третина території Донецької та Луганської областей, однак окупаційні уряди у Донецьку та Луганську у власних документах ще від 2014 року декларують, що вважають "своєю" територію цих областей в цілому.

Постає запитання: а в яких же кордонах їх визнала Росія? У фактичних – тих, які і без того були підконтрольні Кремлю, чи у втричі більших? У документах, які Путін підписав у понеділок, ви не знайдете жодних відповідей, і це насправді нормально.

Рішення однієї держави про визнання іншої ніколи (за винятком якихось екзотичних прикладів) не визначає кордони території для визнання. Визнання – це односторонній акт. А кордони регулюються іншими документами – двосторонніми та багатосторонніми договорами.

В договорах про дружбу з "республіками", які Путін вже підписав та передав на ратифікацію, також не визначені межі "ЛДНР" і це також було б нормально та цілком очікувано, якби йшлося про справжнє визнання реально існуючих держав.

До прикладу, договори Румунії з Молдовою не визначають і у жодному разі не можуть визначати кордон Молдови та України, бо Румунія не має жодного стосунку до домовленостей Києва та Кишинева з цього приводу.

Але окупована Росією територія із псевдореспубліками на ній – це зовсім інша історія.

Для Москви і окупація ОРДЛО від 2014 року, і нинішнє "визнання незалежності" є лише інструментами тиску на Київ та підриву політичної та економічної стабільності України. Нинішня ситуація робить цей інструмент ще гнучкішим.

Російські політики за потреби можуть говорити, що Донбас "окупований Україною", викликаючи цим щирий гнів у Києві. А російські війська можуть обирати, коли їм офіційно доєднуватися до "оборони рубежів республік", а коли говорити, що це все місцеві. А ми – ні до чого. Цивілізований світ їм, звісно ж, не віритиме, але ж так само їм ніхто не вірить і зараз.

А головне – таке розмите визнання дає змогу постійно влаштовувати провокації на лінії зіткнення, регулярно пересуваючи її. Ми бачимо це у Грузії, на кордоні самопроголошеної "Південної Осетії", яка так само є під повним контролем Росії. Адмінкордон окупованої території постійно змінюється, просувається вглиб Грузії, і у Тбілісі не розуміють, що з цим робити, бо не хочуть вступати у відкритий бій із російськими військовими, які охороняють цей кордон.

А це, відповідно, викликає обурення частини грузинських виборців та дає додатковий привід для політичного напруження в Грузії.

Для Москви у цій історії – суцільні плюси.

Чи буде Київ поводитися так само – ще невідомо. Але можна з певністю стверджувати, що Росія спробує діяти за звичною матрицею.

Погроза для Байдена

Те, що Кремль вирішив "розрубати вузол" та, попри вмовляння і переконування з боку західних партнерів, пішов на визнання ОРДЛО, ще не означає, що він не готовий до переговорів.

Понад те, Путін їх прагне, просто за звичною для себе тактикою, що неодноразово доводила свою ефективність, виходить на ці переговори з шалено підвищеними ставками. Володар Кремля чудово знає, що Захід налаштований на мирне, невоєнне розв’язання конфліктів і все одно буде готовий продовжувати діалог.

А тому Путін звик діяти за принципом "зробити значно гірше, а потім запропонувати на переговорах незначне полегшення як свою поступку, або й узагалі без поступок відстоювати нову реальність як статус-кво". 

Рішення про визнання "незалежності" ОРДЛО – приклад саме такої тактики. Його ухвалення напередодні чергових переговорів РФ-США на рівні міністрів закордонних справ, що призначені на 24 лютого – невипадкове. Лавров тепер матиме предмет для торгівлі з Блінкеном, а після цього Путін матиме той самий аргумент у переговорах з Байденом.

РФ шантажуватиме Захід визнанням ОРДЛО у "широких кордонах", на всій території Донецької та Луганської областей. Цей козир лишиться в руках Москви надовго, його можна буде дістати і будь-коли у майбутньому.

Причому йдеться не про те, щоби щось виторгувати у Заходу.

Мета в іншому. Цей торг і ця погроза будуть для Москви запобіжником від болючих економічних санкцій, які для економіки РФ є небажаними (попри нецензурну браваду, яку доводилося чути від російських дипломатів, в РФ це чудово усвідомлюють).

До того ж іронія долі в тому, що тут очікування РФ та Заходу збігаються.

Дехто вважав, що США, Британія, Канада та ЄС у відповідь на визнання ОРДЛО запустять "ядерні санкції", якими Захід вже кілька останніх тижнів лякає Москву. Ці очікування були марними. В усіх заявах з Брюсселя, Лондона та Вашингтона лунало, що жорсткі санкції розраховані на той сценарій, якщо Росія здійснить подальше вторгнення до України. Тобто ключовим був би новий військовий напад. А територія ОРДЛО є окупованою з 2014-15 років, і відбулася лише легітимізація окупації.

Перш за все, варто застерегти читачів від надмірної "зради".

Ні, це жодним чином не означає, що Захід поступається нашими інтересами, чи що "не вважає Донбас Україною". Річ у тім, що санкції мають дуже специфічний принцип дії: вони є найефективнішими до того, як їх запровадили. Санкції – це механізм превентивної дії. Їхня мета – у тому, щоби погроза санкціями запобігла тим чи іншим злочинам з боку потенційної підсанкційної держави. А конкретно зараз – щоб це було запобіжником від окупації Росією нових значних територій України.

Запровадивши найжорсткіші санкції просто зараз, Захід втратив би цей важіль тиску на РФ.

Звісно, зовсім без санкційного тиску не обійдеться – і США, і ЄС вже пообіцяли, що працюватимуть над новим, "проміжним" санкційним пакетом (визнання ОРДЛО стало для них неочікуваним кроком, тож сценарію дій на цей випадок у Заходу не було).

А отже, перед Росією постала задача – забезпечити, щоби цей пакет не був занадто жорстким. Нескладно припустити, що питання "кордонів ЛДНР" стане аргументом у цьому діалозі.

А паралельно Росія готуватиметься до нового протистояння з Україною.

"Мінськ помер – хай живе Мінськ"!

Один з небагатьох плюсів російського рішення щодо ОРДЛО – те, що воно категорично несумісне з Мінськими угодами. Навіть більше – руйнує їх.

Про це вже заявили усі міжнародні гравці, що зачепили у своїх коментарях цю тему (хоча ні, не всі, є один трохи смішний виняток від організації, яка вже втратила відчуття реальності: генсек Ради Європи Марія Пейчинович-Бурич заявила після визнання ОРДЛО, що Мінські домовленості все одно "лишаються єдиною основою для вирішення конфлікту на Донбасі", а невдовзі до неї приєднався президент ПАРЄ, відкрито проросійський депутат Тіні Кокс).

Навіть Німеччина, яка нині за нової влади стала "слабкою ланкою" Нормандського формату, заявила, що із рішенням Кремля "багаторічні зусилля в Нормандському форматі та ОБСЄ навмисно і без жодних зрозумілих причин знищуються". А в Єлисейському палаці звинуватили Путіна у брехні та назвали "параноїдальною" його промову з нагоди визнання "незалежності" ОРДЛО.

Та й Зеленський, який до останнього тримався за "Мінськ", був змушений визнати, що це нова реальність, яка "може означати односторонній вихід Росії з Мінських домовленостей та ігнорування рішень у межах "нормандської четвірки". І хоча, на жаль, заяв про остаточне руйнування "Мінська" через дії Росії від української влади не пролунало, фактом є те, що після визнання "незалежності" ОРДЛО виконання угод 2015 року стає просто неможливим.

От тільки не факт, що для Москви це є трагедією.

Із розмов з численними джерелами, які були дотичні до останніх переговорів "нормандської четвірки" у Парижі та Берліні, ЄвроПравді відомо, що ці багатогодинні зустрічі довели Росії: компромісу в бажаному їй форматі не буде. Україна знайшла вади в російському прочитанні "Мінська" і ефективно їх розширювала, а Франція та Німеччина навіть після відходу Меркель лишилися на боці Києва в цих суперечках.

У подібній ситуації сторони вже опинялися на початку 2015 року. І тоді Росія вкотре скористалася системною вадою Заходу – його прагненням до "діалогу за всіх умов". 

Щоби змусити Київ до компромісу, Путін розпочав нову хвилю агресії на Донбасі силами маріонеткових військ, а також російських штатних військових, що воювали без розпізнавальних знаків. І на цій хвилі, затиснувши Україну у глухий кут, президент РФ добився ухвалення "Мінська-2" на умовах, які від початку були невигідними Україні, про що ЄП писала у перший же день. Але українських переговорників, які були затиснуті між шантажем Путіна та бажанням Німеччини та Франції домовитися, також можна було зрозуміти.

І дуже схоже, що Путін, який має звичку повторювати успішні для себе сценарії (так само, як і з визнанням ОРДЛО, де він у деталях повторив грузинський сценарій 2008 року), зараз веде до подібного. Мета – отримати "Мінськ-3", цього разу підписаний Зеленським, а не Порошенком. 

І, звісно ж, у новому документі Путін хоче виторгувати вигідніші для Кремля умови. Перші кроки для цього здійснені. Ескалація відбулася. Військова загроза висока, як ніколи. Захід хоче втримати мир і готовий до переговорів. При владі у США знову Демократична партія, яка, на відміну від республіканців, не є "яструбиною" – там не бракує тих, хто готовий до "болісних компромісів", тим більше за чужий рахунок. 

І байдуже, що ці переговори не можуть відбутися саме у Мінську – Туреччина вже запропонувала в ролі майданчика Стамбул, який Росії також чудово підходить.

Але є дві речі, що принципово змінилися.

По-перше, українська армія нині незрівнянно сильніша за ту, що була на початку 2015 року, та незрівнянно краще оснащена. За це треба дякувати передусім американцям та британцям, а також іншим союзникам, що зважилися передати або продати Україні зброю для опору російській агресії (до слова, привіт Німеччині, що досі так і не зрозуміла, що відбувається, та продовжує знищувати свій імідж, стратегічно шкодячи самій собі).

По-друге, принциповою відмінністю є те, що Україна зараз не веде і не планує вести наступу на Донбасі, а лінія зіткнення давно "вирівнялася" (і у ній немає настільки небезпечних ділянок, оточених з трьох сторін росіянами, як це було із Дебальцевим у 2015 році). 

А тому створити "котел" і ситуацію серйозної військової поразки нібито через наступ "військ ЛДНР", змусивши Україну підписати нові капітуляційні угоди, буде незрівнянно складніше, ніж сім років тому. І Росії для цього точно доведеться відкрито вступати у бій – хоча неясно, чи вона на це готова.

Чи буде цього достатньо, щоби українські та західні посадовці витримали тиск Росії? Гарантії немає, але підстави для обережного оптимізму є. Але Київ для цього також має діяти рішуче.

Один з варіантів дій вже з’являвся на сторінках ЄвроПравди. Зокрема, у "Слузі народу" вже пропонують розірвати дипломатичні відносини з агресором. І це має сенс, бо нинішній стан є щонайменше неприродним; та й для партнерів на Заході, які ухвалюють рішення про посилення свого тиску на Кремль, нинішня ситуація, коли Київ має відносини з РФ, не сприяє усвідомленню того, що Росія веде проти України війну.

Також необхідно вже зараз мати сценарій відповіді на дії тих держав-сателітів Росії (на кшталт Сирії, КНДР, Нікарагуа тощо), які, схоже, готуються визнати "незалежність" окупованих Росією частин Донбасу. Наприклад, чи продовжить роботу посольство України на Кубі, якщо Гавана приєднається до цього списку? Адже з заяв російських пропагандистів відомо, що робота над цим ведеться.

І останнє. Києву вже зараз – і на офіційному, і на експертному рівні – необхідно пропонувати НАТО варіанти дій для подальшого зближення та зрештою вступу України до Альянсу за нових умов. Адже рішення Путіна, яке остаточно і навіть юридично зняло сумніви світу щодо окупації ОРДЛО Росією, насправді відкриває для нас невеличке віконце, чи то шпаринку для можливості вступу в осяжному майбутньому.

В НАТО вже тривають дискусії про те, як змінити Вашингтонський договір для потенційного приєднання України та Грузії таким чином, щоби колективний захист поширювався лише на підконтрольну урядам, неокуповану територію. Перехід ОРДЛО у статус окупованої території (з точки зору Заходу) знімає питання про те, що робити з Донбасом – у разі, якщо з часом вдасться стабілізувати контактну лінію.

Аби лише українська влада зрозуміла, що однієї лише геополітики для вступу в НАТО не вистачить. Без реформ та боротьби з корупцією ця мрія лишиться недосяжною.

Автор: Сергій Сидоренко, 

редактор "Європейської правди"