Останніми днями Александр Лукашенко відзначився вкрай войовничими заявами щодо України.

По суті, самопроголошений президент Білорусі погрожує допомогти Росії в атаці на сусідню країну, в тому числі "ракетними ударами".

Таке загострення збігається з початком спільних російсько-білоруських військових навчань "Союзна рішучість", сценарій яких прописаний саме у вигляді гіпотетичної війни з Україною.

Ми спробували проаналізувати, що стоїть за такими заявами Лукашенка і наскільки варто непокоїтися через його погрози.

Як завжди, відповідь на ці запитання можна прочитати у цій статті, а можна подивитися у нашому новому відеоблозі на YouTube-сторінці ЄвроПравди.

"Самобутні геополітичні аналізи"

"Небезпека одна: що вони (Україна) зроблять дуже серйозні акції у напрямку Донецька та Луганська. Я сказав нещодавно під час "Великої розмови", коли українець мене спитав: "Ви будете божевільними, якщо зіткнетеся з Росією. І ми не з вами будемо". Ми відріжемо всякі поставки не лише паливно-мастильних матеріалів, але й електрику", – заявив Лукашенко у нещодавньому інтерв’ю російському пропагандисту Владіміру Соловйову.

По суті, самопроголошений президент Білорусі вперше заявляє про можливість спільної участі армій Білорусі та РФ в агресії проти України.

І це – далеко не єдина заява Лукашенка, що свідчить про готовність до агресії.

Відповідаючи на запитання Соловйова, чи організовані нинішні військові навчання "проти України", Лукашенко сказав: "І проти України, і проти НАТО".

При цьому, обіцяючи завдати ракетного удару по сусідній країні, Лукашенко запевняє, що "ця війна триватиме максимум три-чотири дні", а винними в ескалації все одно є американці, які "штовхають Україну до війни".

Ну й "вишенька на торті" – впевненість, що протягом найближчих 15 років Україна, як і багато інших колишніх радянських республік, увійде до складу Союзної держави Білорусі та РФ.

До речі, на цю заяву вже досить гостро відреагували у МЗС Вірменії, назвавши такі фантазії "самобутніми геополітичними аналізами" Лукашенка.

В Україні ж погрози білоруського диктатора традиційно ігнорують, оскільки не вважають його легітимним президентом.

Варто відзначити, що ці заяви були озвучені напередодні спільних військових навчань Білорусі та РФ, які стартують 10 лютого. В такому контексті заяви Лукашенка можна розглядати як анонс спільної військової операції проти України (нехай навіть під маскою "миротворчої").

Та чи відповідає це дійсності? Щоб відповісти на це запитання, варто перш за все визначити, хто є адресатом таких заяв.

Не президент, але хто тоді?

Ключове питання: чи залишається Лукашенко самостійним у прийнятті своїх рішень?

Ще донедавна відповідь на нього була однозначно ствердною. Проте нинішні військові навчання і прибуття російських військових до Білорусі суттєво змінюють ситуацію.

Попри те, що Владімір Путін обіцяє після завершення навчань вивести свої війська з Білорусі, ризик того, що вони залишаться, як ніколи високий.

Зрештою, самі навчання триватимуть до 20 лютого, в той час як військовий шантаж РФ Заходу розрахований явно на більший час.

І війська у Білорусі, що дають можливість атакувати Україну з півночі і одночасно напряму погрожують східному флангу НАТО – один з ключових елементів цього шантажу.

Наразі більшість експертів сходяться на думці, що у разі збереження російських військ у Білорусі казати про самостійність дій Лукашенка більше не доведеться. Щонайменше, до виведення військ залишається ймовірність того, що Лукашенко вже не контролює країну – якщо РФ все ж прийме рішення про початок вторгнення, Лукашенка просто поставлять перед фактом.

І вже точно у РФ не будуть ставити свої рішення в залежність від згоди чи незгоди самопроголошеного президента Лукашенка.

На цьому тлі численні заяви Лукашенка, що він контролює ситуацію в країні і що рішення про навчання прийняв саме він, виглядають радше як сеанс заспокоєння суспільства чи навіть самозаспокоєння.

Лукашенко вперше зіткнувся з таким відвертим обмеженням своєї влади – і мусить переконати як найближче оточення, так і себе самого, що нічого не змінилося.

Саме тому він різко загострює риторику щодо України – раптом агресія все ж відбудеться, і треба буде пояснити, що він заздалегідь її схвалює.

Друга причина такої зміни риторики – економічна.

Хоча основні санкції проти білоруського режиму були введені ще торік, лише зараз вони стають відчутними. Ситуацію ускладнило рішення Литви заборонити транзит білоруського калію – а це одне з основних джерел притоку валюти для Білорусі.

У такій ситуації фінансова допомога РФ потрібна все більше. Проте одночасно нинішнє загострення відносин із Заходом дає Лукашенку шанс на отримання додаткових кредитів – достатньо лише позиціонувати себе як відданого союзника, готового воювати пліч-о-пліч з РФ.

Показово, що попри войовничу риторику і навіть особисті образи на адресу президента Зеленського, Лукашенко не готовий повністю спалювати мости з Україною.

Він до останнього викручується, відповідаючи на запитання Соловйова про визнання анексії Криму. І це в ситуації, коли за кілька секунд раніше він висловлює готовність за наявності запиту РФ визнати незалежність окупованих у Грузії Абхазії та Північної Осетії.

* * * * *

Войовничі заяви Лукашенка аж ніяк не свідчать ані про неминучість російської агресії, ані про плани завдати удару з території Білорусі.

Ці заяви швидше є спробою Лукашенка підстрахувати свої позиції серед підлеглих, а також спроби вдало монетизувати роль Білорусі у російських спробах шантажу Заходу.

Втім, на частину загроз Києву все ж варто звернути увагу.

Перш за все, на ймовірність сценарію блокади Мінськом постачань палива та електроенергії.

Попри майже вісім років війни, тут Україна досі зберігає свою залежність від Білорусі. Цей експорт був критично важливим у 2014 році – тоді Лукашенко не став розривати відносини з Україною навіть попри явне незадоволення Кремля.

Проте часи змінилися. Залежність від критичного імпорту, що надходить від диктаторського режиму, завжди була слабким місцем України.

Тепер же, коли йдеться про залежність від маріонетки Кремля, ситуація виглядає ще більш загрозливою. Часу виправити цю проблему у Києва небагато.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"