18 березня стало ще однією поворотною датою на шляху України до членства в ЄС.

Третьою лише за три тижні.

Нагадаємо про дві попередні. 28 лютого Україна подала заявку на вступ до Євросоюзу, розірвавши тим самим стандартні правила та процедури ЄС. Ще тоді ЄвроПравда пояснювала, що це – правильний крок, попри те, що на нашій землі точиться війна. Другою ключовою датою стало 11 березня, коли саміт ЄС ухвалив політичне рішення про "зелене світло" для української заявки (детальніше – у статті "Дорога до членства").

Утім, лишалося неясним, як довго триватиме розгляд української заявки, адже на саміті лунали також заяви лідерів ЄС про те, що, мовляв, прискорювати цей процес не можна. А для України час важить дуже багато.

18 березня ми подолали і цей етап. Переговори президентів України та Єврокомісії завершилися домовленістю про "fast track" – прискорений шлях, що буде застосований уперше в новітній історії розширення ЄС. За оцінками з Брюсселя, він має призвести до позитивного висновку ЄК про готовність України до статусу кандидата за лічені місяці.

Ця стаття пояснює процедуру, що має привести Україну до членства у ЄС, розповідає про наявні варіанти, а також про виклики на цьому шляху.

Приховане прискорення

"Європейський шлях України розпочався" – таку амбітну, але розмиту заяву зробила у п'ятницю президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн після відеозустрічі з президентом Зеленським.

Зеленський, зі свого боку, додав конкретики і повідомив про домовленість отримати "висновок ЄК щодо заявки України" вже за кілька місяців, а заступник глави Офісу президента Ігор Жовква запевнив, що йдеться про прискорену процедуру.

Як же так може бути?

Адже ми всі чули, що на Версальському саміті ЄС 10 березня кілька лідерів ЄС (включно з президентом Франції Макроном та прем’єром Нідерландів Рютте) виступили проти "прискореної процедури" для України. А думка лідерів ЄС є важливою, бо всі політичні рішення у процесі вступу ухвалюються тільки консенсусом.

Утім, насправді є кілька шляхів для "прихованого прискорення".

Річ у тім, що кілька етапів руху до членства є "умовно обов’язковими". Вони не прописані в жодному законодавчому акті ЄС і виконуються суто за традицією. А найголовніше – те, що ніде не прописаний обсяг їхнього виконання.

А це означає, що їх можна пришвидшити, не порушуючи вказівку європейських лідерів.

Щоби з’ясувати, де саме є простір для такого прискорення, перш за все треба розібратися, а якою ж є ця процедура "у звичному режимі"?

Причому для нас важливі саме поточні процедури. Приміром, досвід Польщі вже не має значення, бо у 90-х і законодавство ЄС, і рівень інтеграції всередині Союзу, і "традиції процесу" були суттєво іншими. Тому далі йдеться про правила, які діяли для тих держав, які зараз ідуть цим шляхом (держави-кандидати Західних Балкан), або ж ішли ним нещодавно (Хорватія, Ісландія).

Для них процедура – починаючи від моменту подання заявки і до набуття повноцінного членства – є такою:

1) держава передає до ЄС заявку на членство;

2) представники держав-членів дають згоду на те, щоби почати розгляд заявки, і доручають Єврокомісії перевірити, чи відповідає претендент необхідним критеріям;

<Україна зараз тут>

3) Єврокомісія розробляє і надсилає цьому претенденту індивідуальний "опитувальник" (questionnaire) з запитаннями про стан справ у державі-претендентці;

4) після пари місяців підготовки (а то й довше) держава надає відповіді на ці запитання;

5) розгляд відповідей на опитувальник триває ще кілька місяців, а може затягнутися (далі ми пояснимо, чому всі етапи такі довгі), і у разі, якщо все нормально, Єврокомісія надає висновок про те, що держава може бути кандидатом на членство і здатна провести реформи та змінити своє законодавство до рівня, необхідного для вступу в ЄС;

6) Європейська рада визнає державу кандидатом та ухвалює рішення про початок переговорів про вступ;

7) починаються тривалі переговори по 33 главах договору про вступ до ЄС; їхня мета – узгодити законодавство та практики держави-кандидата із загальноєвропейським, щоби зробити можливою роботу у спільному ринку;

8) переговори проходять під контролем держав-членів, закриття кожної наступної переговорної глави має бути схвалене консенсусом;

9) після успішного завершення переговорів Європейська рада консенсусом дає згоду на приєднання держави до ЄС, визначається дата вступу та проходять усі необхідні юридичні процедури. Держава-кандидат стає державою-членом ЄС.

Як бачите, ми зараз на самому початку шляху.

Але саме зараз, на цьому етапі, є простір для прискорення. Адже пункти 3, 4 та 5 із цього списку, які для нас є наступними, якраз і входять до переліку "традиційних, а не врегульованих законом". Причому, за даними ЄвроПравди, обіцянка фон дер Ляєн щодо прискорення процесу стосується саме них.

Але є нюанси.

Що це за опитувальник?

Юридично для того, щоби почати переговори про вступ, ЄС має переконатися, що держава-претендент, по-перше, є європейською (тут найпростіше, достатньо відкрити карту), а по-друге, є загалом демократичною, що поважає фундаментальні права та свободи і не дискримінує меншини. Словом, сповідує та захищає європейські цінності.

Останнє також не викликає сумніву щодо України. Слово загалом тут виділене не випадково, воно важливе, бо на етапі кандидатства цілком нормально мати певні вади у роботі демократичних інституцій. В тому й полягає процес переговорів про членство (та й загалом євроінтеграції), що Україна повинна мати можливість удосконалити ці інституції до моменту вступу, як це й відбувається з усіма кандидатами.

Однак, за традицією, перед наданням статусу кандидата Єврокомісія проводить перевірку не лише на "демократичність".

Опитувальник, про який ми згадали у описі шляху до членства, а також відповіді на нього – це величезний за обсягом документ.

По суті, це глибокий аудит держави, від політики до бізнесу, який столиця здійснює на запит Брюсселя.

А тому підготовка запитань, написання відповідей на них, а також аналіз цих відповідей забирає час.

Візьмемо, наприклад, Сербію. Вона подала заявку на членство у грудні 2009 року. На узгодження політичного "зеленого світла" і підготовку опитувальника пішов майже рік, у кінці 2010 року Брюссель надіслав цей документ до Белграда.

У документі було 2483 запитання, лише їхній перелік забрав 381 сторінку (документ є у розпорядженні ЄП). Сербія мобілізувала усі зусилля, щоби відповісти якомога швидше, і дуже пишалася результатом – перший варіант відповідей Белград надіслав за 45 днів, у січні 2011-го. Але далі почалася обробка, запит уточнень з Брюсселя тощо, і звіт ЄК з позитивним висновком комісія затвердила лише у жовтні 2011 року. А ще майже за пів року, в березні 2012-го, Єврорада надала Сербії статус кандидата.

Отже, маємо понад два роки між заявкою і кандидатством. Чимало.

Однак така тривала робота не є обов’язковою.

Підстави для оптимізму

Для порівняння маємо інший приклад – острівна Ісландія, яка у 2009 році, за пару місяців до Сербії, також подала заявку на вступ до ЄС (щоправда, декілька років по тому, з черговою зміною уряду, передумала і вирішила лишитися за межами блоку).

Отже, Ісландія подала заяву в липні-2009, а вже у лютому-2010, тобто рівно за пів року, ЄС дав їй статус кандидата та погодився на початок переговорів!

У чому причина настільки великої відмінності? Ні, це не політична воля.

Щодо залучення Сербії волі на той час також не бракувало, а до Ісландії – навпаки, були серйозні (фінансові) питання від двох потужних держав-членів ЄС. Головною причиною було те, що Ісландія була добре відома брюссельським бюрократам. Вона давно є членом Європейського економічного простору, щодо неї у ЄС не бракувало статистики та моніторингових звітів. А з Сербією європейці знайомилися "з коліс". На час написання і аналізу опитувальника ще навіть не набула чинності сербська угода про асоціацію з ЄС!

І треба сказати, що Україна тут ближча до ісландського прикладу. Про нас Брюссель і без опитувальника знає багато, ледь не усе. Щорічні звіти про виконання Угоди, "безвізові" звіти, секторальна інтеграція тощо. Тому причин для затримки немає.

Ба більше: є підстави припускати, що ми будемо рухатися швидше навіть за Ісландію.

Саме про це була домовленість Зеленського та фон дер Ляєн, підтверджують як офіційні заяви, так і джерела ЄвроПравди.

Важлива деталь: опитувальник готується індивідуально під кожну державу-претендента і містить купу запитань, що стосуються конкретної країни – виходячи з її економіки, розташування тощо.

Тому, якщо вже брати згадані приклади Сербії та Ісландії, то їхні опитувальники відрізнялися цілими блоками, але все одно були схожі за обсягом – близько 2500 запитань. Лише уявіть собі масштаб роботи над цим документом: відповіді Рейк’явіка на опитувальник ЄС – це 8870 сторінок (!!!), з них 2600 сторінок текстових відповідей, а решта – уточнення на запити з Брюсселя, таблиці та інші додатки (ЄП має у розпорядженні цей масив документів).

А тепер добра новина. За даними джерел, фон дер Ляєн у п’ятницю запевнила Зеленського у тому, що подібних талмудів від України не вимагатимуть. Кажуть, вона навіть принесла з собою на відеопереговори опитувальник однієї з балканських держав, щоби показати його Зеленському і запевнити: цю бюрократію Україна омине. Бо у ній і справді немає суттєвої потреби.

Наразі неясно, чи буде ухвалене рішення про те, щоби взагалі не заповнювати цей документ та "скіпнути" етапи №3 та №4 зі списку, чи комісія все ж спрямує Україні перелік запитань, але значно стисліший, на який можна буде відповісти за тиждень-два. Не виключено, що остаточне рішення з цього приводу ухвалять на саміті ЄС, який відбудеться 24-25 березня.

Але про те, що fast track кількох наступних проміжних етапів дороги до членства у України буде, наразі можна говорити з певністю.

То що далі?

Прогнози у часи війни, руйнування світового порядку та перебудови Європи – річ невдячна. А ЄС зараз справді перебудовується. Економіка у найближчій перспективі працюватиме геть інакше, перед усіма державами з’являться неймовірні внутрішні виклики тощо.

Однак певні попередні висновки зробити можна вже зараз.

Брюссель твердо налаштований підготувати висновок про готовність України до статусу кандидата вже у найближчій перспективі. Незалежно від того, чи буде на цьому етапі короткий опитувальник (швидше за все, буде), чи держави-члени неофіційно дадуть Єврокомісії добро на ще радикальніше скорочення процедури.

Оптимістичний, але водночас реалістичний термін надання Україні статусу кандидата – це саміт ЄС наприкінці червня 2022 року.

Для ЄС саме ця дата є дуже зручною, адже за тиждень до того у Франції завершиться виборчий цикл – пройде другий тур парламентських виборів. У Парижі традиційно намагаються не робити зовнішньополітичних кроків під час кампанії, бо бояться, що це дратуватиме виборців. Незадовго до цього, у квітні, пройдуть вибори президента, на яких Макрон, за останніми опитуваннями, має усі шанси перемогти.

І водночас у червні завершується головування Франції у Раді ЄС. Тож Макрон, який після відходу Меркель так прагне отримати роль неформального лідера у ЄС, може використати цей шанс: ухвалити це амбітне рішення, довести лідерство Франції, і при цьому уникнути електоральних втрат.

Але не варто зачаровуватися. Далі так само швидко не піде.

Наступні етапи на шляху до членства – значно більш формалізовані, їх неможливо оминути і складно пришвидшити за рахунок голої політичної волі у столицях ЄС. Єдиний шлях до швидкого членства – це швидке проведення реформ тут, в Україні. Звісно, одночасно з її повоєнною відбудовою.

До слова, до припинення активних воєнних дій не вийде навіть розпочати переговори про членства. Бо наразі ми не знаємо наших базових економічних параметрів. Яку територію вдасться повернути під контроль уряду? Наприклад, чи звільнимо ми Донбас? І тут питання не у бажанні ЄС загальмувати, просто неможливо говорити про реформи та нудні нормативні акти під час гарячої війни. Пріоритети не ті.

Тож далі вступ загальмується до вирішення базових безпекових питань.

Попереду – багато роботи, яка передуватиме вступу України до ЄС. Хоча найголовніше – це те, що процес зрушився, а європейські столиці одностайно кажуть, що бачать нас членом ЄС в осяжному майбутньому. Хоча ще місяць тому це видавалося фантастикою.

Україна буде членом ЄС. Але спершу головне – відстояти нашу незалежність.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"