Заклики до зняття санкцій з РФ, звинувачення Заходу у сприянні затягуванню війни і неприхована підтримка у обходженні санкцій для російських компаній – все це про нинішню Туреччину.

Про проблеми у відносинах із нашим стратегічним партнером змусила говорити скандальна пресконференція міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу з його російським "колегою" Сергєєм Лавровим.

Проте проблема набагато глибша. На тлі кризи у відносинах із Заходом і цілої низки вимог до країн НАТО Анкара не втрачає можливості загравати з РФ. Одночасно максимізуючи вигоди від розвитку економічної співпраці з Москвою на тлі її міжнародної ізоляції і виправдовуючи ці зв’язки позицією "рівновіддаленого" посередника у відносинах України і Росії, турецьке керівництво намагається зберегти партнерські відносини з обома сторонами конфлікту, заодно заробляючи на цьому внутрішньополітичні бали.

Така гра "у чотири руки" несе чималі ризики для України. І тепер перед Києвом постає вкрай непростий виклик: як показати Анкарі свої "червоні лінії", проте не зіпсувати відносини з нашим непростим, але безумовно важливим союзником. 

Російський рецепт для Ердогана

Рівно за рік, у червні 2023-го, у Туреччині пройдуть одночасно і парламентські, і президентські вибори.

Попри те, що Реджеп Таїп Ердоган завершує вже другу президентську каденцію, він заявив про плани знову балотуватися. Таку можливість дає йому конституційна реформа 2018 року, яка "обнулила" перший президентський термін Ердогана.

Втім, нинішня політична кон’юнктура – як ніколи складна для турецького президента. Рекордна девальвація турецької ліри та супутні економічні проблеми суттєво послабили як його персональний рейтинг, так і позиції його партії.

Не кращі справи й у зовнішній політиці. Досі не вирішена проблема сирійських біженців, дуже натягнуті відносини із ЄС та США, а на додачу – накладені проти Анкари санкції у сфері озброєння.

Втім, в Ердогана є рецепт для перемоги, проте його реалізація напряму залежить від РФ.

Туреччина, єдина із країн НАТО, не вводила санкцій проти РФ. Більш того, у можливості замінити для Росії втрачені європейські ринки в Анкарі бачать рецепт швидкого відновлення економіки.

Йдеться як про російських туристів, так і про збільшення промислового експорту до РФ і навіть про можливості переведення до Туреччини російського бізнесу. За перший квартал 2022 року обсяги двосторонньої російсько-турецької торгівлі виросли двічі, сягнувши рекордного рівня у 14 мільярдів доларів.

Активно тривають переговори щодо переходу на розрахунки у національних валютах та розширення російської банківської системи "Мир" у Туреччині. З початку року в країні було засновано понад тисячу нових компаній з російським капіталом, а наразі йдеться і про можливість переведення до Стамбула понад чотирьох десятків найбільших компаній РФ, що потрапили під європейські санкції, в тому числі і "Газпрому".

За даними турецьких ЗМІ, це було однією з ключових тем переговорів Чавушоглу та Лаврова в Анкарі. Росії такий план дає можливість вивести ці компанії з-під дії санкцій, Туреччині – різке збільшення податкових надходжень та інвестицій.

Аналогічна ситуація і у зовнішній політиці.

На пресконференції Чавушоглу окреслив три треки, важливі для Туреччини, аби залишатися потужним політичним гравцем "першого ешелону" в регіоні.

Мова про посередництво у мирних переговорах між РФ та Україною, врегулювання ситуації на Південному Кавказі, а також заплановану транскордонну операцію в Сирії з метою створення "зони безпеки", куди можна буде повернути частину сирійських біженців.

Нескладно помітити, що всі три треки мають багато спільного – успіх у них усіх залежить від того, чи вдасться Туреччині домовитися із РФ. А крім того, позиції Анкари по кожному із цих напрямків дедалі більше віддаляються від позицій її західних партнерів, а інколи – і напряму суперечать їм.

Зацікавленість у допомозі РФ обумовлює й зміну риторики Анкари – до традиційної критики на адресу Заходу додались і нотки співчуття до Росії, яку не тільки "не можна принижувати", за словами Макрона, але й варто підтримувати економічно, за словами Чавушоглу. Цю зміну настроїв, власне, й продемонструвала спільна пресконференція голів МЗС двох країн.

Туреччина не лише дала Лаврову безперешкодно озвучити чергову порцію пропаганди і звинувачень на адресу Заходу та України, але й підтримала російські вимоги щодо зняття санкцій з поставок російського зерна і добрив на світові ринки, безперешкодного страхування російських кораблів, повернення російських банків до міжнародних платіжних систем та участі російських сил у механізмах розблокування експорту зерна з українських портів.

Складний вибір для Києва

Останнім часом політика Туреччини стала проблемою для НАТО – Анкара блокує вступ в Альянс Фінляндії та Швеції.

Проте зміна курсу Туреччини несе ще більші ризики саме для України.

Відразу уточнимо, тут не йдеться про визнання Криму російським чи відмову продавати Україні "Байрактари". У цьому, швидше за все, позиція Туреччини залишиться незмінною.

Натомість Анкара вже стала посередником у мирних переговорах РФ та України, а також намагається відігравати ключову роль у питанні забезпечення коридору для транспортування українського зерна.

Тож найбільшим ризиком для України може бути ситуація, коли посередник, який має бути безпристрасним, замість справедливого вирішення конфлікту намагатиметься насамперед вирішити власні задачі за рахунок триваючого конфлікту.

Ситуацію ускладнює і те, що Захід навряд чи зможе допомогти – він сам має чималі проблеми із Туреччиною. І ймовірно, ці проблеми лише посиляться із початком нової турецької операції у Сирії і продовженням блокування Туреччиною членства в Альянсі Швеції та Фінляндії.

При цьому Захід ще має змогу взяти паузу – це далеко не перша його криза у відносинах із Туреччиною, тож там чудово знають, що за періодом конфліктів настає період зближення.

Натомість в України можливості взяти паузу просто немає.

При цьому перед Києвом постає вкрай складне завдання пройти вузькою протокою "між Сциллою та Харибдою", і це може виявитись задачею складнішою за маневрування турецьким Босфором.  

Гострий конфлікт із Анкарою став би справжнім подарунком для Москви, яка послідовно намагається вбити клин у відносини між союзниками.

Тим більше, що Туреччина залишається вкрай важливою для нас країною. Поставки "Байрактарів", стримування від нарощування присутності російських ВМС в Чорному морі та участь у гуманітарних ініціативах все ще роблять Анкару незамінним партнером.

З іншого боку, Україна не може собі дозволити не реагувати на відверто недружні кроки стратегічного партнера. Такі, наприклад, як операції із краденим українським зерном – вантажні кораблі, що прямують із окупованого Криму (що саме по собі вже є порушенням турецького законодавства), за даними турецьких ЗМІ, везуть до портів Туреччини зерно з окупованих районів України.

В українському МЗС вже відреагували на ці дії, проте реакції з турецького боку все ще не було. Війна війною, а зерно – за розкладом. Впевненості у відсутності наслідків для себе через таку неоднозначну політику Туреччині додають не тільки "Байрактари", які, на думку більшості турецьких експертів, є незамінними на українському полі бою, але  й усвідомлення своєї унікальної ролі як країни, що тримає в руках ключі від Босфору для російських кораблів і від НАТО для нових потенційних членів Альянсу.

* * * * *

Попри вкрай тривожні сигнали щодо зближення з Росією, збереження партнерських відносин з суверенною та життєздатною Україною має критичне значення для Анкари. Адже посилення присутності Росії у південних регіонах України та, як наслідок, перетворення Чорного моря на сферу російського впливу несе прямі загрози й для самої Туреччини.

Втім, стратегічна підтримка України не означає готовності Туреччини відмовитися від тактичної співпраці з країною-агресором.

Наскільки далеко ця співпраця може зайти, великою мірою залежить від того, чи навчиться Україна відстоювати свої національні інтереси так само безкомпромісно, як це зараз робить Туреччина.

Автори:

Євгенія Габер, старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет),

Юрій Панченко, редактор "Європейської правди"