Саміт Північноатлантичного альянсу став, безумовно, історичним. Ці слова лунали від усіх учасників зустрічі лідерів у Мадриді, і вони не є перебільшенням.

Щирими є також заяви про те, що мадридський саміт НАТО перевершив очікування. Це справді так. Мало хто чекав, що вже на цій зустрічі вдасться подолати турецьке вето на рішення про вступ Швеції та Фінляндії. Хоча ця історія ще не завершилася, бо президент Ердоган вже натякає на можливість знову заветувати розширення Альянсу руками турецького парламенту.

Утім, для України важливо інше.

По-перше, дедалі більше джерел свідчать про те, що у Альянсі зростає розуміння: допомогу Україні треба збільшити. І загалом, зараз є підтримка нашої держави навіть з боку найскептичніших держав-союзників, аж до Угорщини.

А по-друге, і це не менш важливо, ми зараз стаємо свідками зміни ставлення до НАТО з боку офіційного Києва. І для цього є підстави.

Нова хвиля ставлення до НАТО

"Якби Україна була в НАТО, я впевнений, усе одно була б битва за незалежність України". Ці слова, що прозвучали від Володимира Зеленського 11 червня 2022 року у виступі перед британськими студентами, тоді стали для багатьох тривожним дзвіночком та натяком на те, що ставлення до Альянсу на Банковій знову погіршується.

І це цілком відповідало динаміці з боку влади протягом останнього часу.

Але на саміті у Мадриді усі почули зовсім інші сигнали. Зокрема, глава Офісу президента Андрій Єрмак у виступі на публічному форумі НАТО – заході високого рівня, що проходив на полях саміту, – заявив, що у разі надання Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ) у 2008 році "сьогодні, цілком імовірно, в Україні не було б війни".

Звісно, критика на адресу Альянсу також лишилася, і треба визнати, що вона є обґрунтованою. Андрій Єрмак заявив, що Київ чекає від НАТО більшої амбітності і у заявах щодо нашої євроатлантичної перспективи, і у діях щодо допомоги України. Утім, з такими заявами, напевно, погодяться навіть найзапекліші євроатлантисти: звісно ж, Україна потребує більшої підтримки та чіткішої перспективи.

Але головне – те, що сам Київ у цій перспективі вже не має сумніву. Принаймні, зараз про це стверджує Єрмак:

"Нас не влаштовує ілюзія відкритих дверей. Україна не зійде зі свого шляху до повноцінного членства в НАТО. І українська армія, і весь український народ своєю мужністю щодня доводять, що наше членство тільки зміцнить Північноатлантичний альянс".

І це не випадкова оговорка – про це йшлося у наперед підготовленій промові, яку очільник ОПУ прочитав на події на полях саміту.

Також із подібною заявою виступив його заступник, зовнішньополітичний радник Зеленського Ігор Жовква. Він особисто приїхав до Мадрида і також запевнив, що Україна зберігає курс на інтеграцію до НАТО.

Доцільно нагадати, що за останні місяці ставлення офіційного Києва до НАТО кілька разів змінювалося.

Від початку березня, коли розпочалися "мирні переговори" з Москвою і на Банковій всерйоз розглядали можливість відмови від вступу до НАТО, на адресу блоку лунала не просто критика – видавалося, що триває спланована кампанія з дискредитації Альянсу. Тодішня інформаційна політика не викликала розуміння ані серед союзників, ані у експертній спільноті, яка зазначала помилки у аргументах Банкової.

А ще вона дещо суперечила суспільній думці, адже переважна більшість українців виступали за вступ до НАТО; однак під впливом масованої критики з боку влади цей баланс почав змінюватися.

Утім, в якийсь момент влада вирішила, що досить – і пом’якшила критику. Але про членство України говорити уникала – до цього тижня. Тепер і це змінилося.

НАТО наш?

Треба визнати, що зближення стало взаємним.

Вище вже йшлося про те, що навіть українські євроатлантисти погоджувалися: Альянсу, м’яко кажучи, є за що дорікати.

У НАТО уникали навіть найменшої участі у військових програмах допомоги Україні. Ця позиція не була сформована самостійно, на цьому наполягали передусім у Білому домі, де у першій половині весни взагалі украй обережно ставилися до посилення допомоги Києва і були проти надання важкої новітньої зброї у принципі. З часом позиція США почала коригуватися, а от залучення Альянсу як організації лишалося заблоковане кількома впливовими союзниками.

Кризу доповнював комунікаційний провал з боку НАТО.

Це – м’яко кажучи.

Тривалий час з Брюсселя не звучало жодних притомних пояснень такої позиції. "Кивати" на союзників, а тим більше на США, представники Альянсу також не зважувалися.

І лише у червні з Брюсселя прозвучали публічні аргументи та пояснення (читайте, наприклад, інтерв’ю заступника генсека НАТО Мірчі Джоане).

Утім, ґрунт для недовіри створював не лише брак пояснень для широкого загалу.

Ще більше підстав мали ті, хто тісно комунікував із Брюсселем і був посвячений у дискусії про нову довгострокову стратегію НАТО. "Європейська правда" коротко розповідала про це у статті "Сім загроз та дві України: що прописав НАТО у новій стратегічній концепції".

По суті, стратегічна концепція стала тестом для НАТО на адекватність. На те, хто переможе – прибічники аргументів про "діалог із Путіним" чи ті, хто розуміє масштаб та глибину кризи, в яку Росія завела весь світ.

На щастя, перемогу отримала друга група. Стратегічну концепцію ухвалили у цілком прийнятному вигляді, з достатньо жорсткими, як для такого документа, формулюваннями, про які схвально заявили і в МЗС, і на Банковій.

Причому – і це особливо важливо – її ухвалили консенсусом. І, можливо, саме це стало зеленим світлом також для Києва для зміни публічного ставлення до Альянсу.

Що обіцяють?

Звісно, це знімає не усі зауважень до Альянсу. Це шкода визнавати, але у НАТО досі не зважуються на амбітні рішення щодо України, перспектив її членства тощо, про що у четвер заявила, зокрема, віцепрем’єрка Ольга Стефанішина.

І подвійно шкода через те, що на заваді амбітності стоїть чинна адміністрація США.

Однак є і позитивні сигнали.

Ключові держави Альянсу вже починають часом говорити про те, що членство можливе. Як-от британський прем’єр Борис Джонсон, який заявив у Мадриді, що раніше Україна не мала шансів на НАТО, а тепер має – коли здолає проміжний етап.

Крім того, у разі, якщо Україна збереже незмінною нинішню, оновлену позицію щодо Альянсу, це допоможе збільшити кількість прихильників такого шляху. Бо ця "дипломатична машина" підживлює сама себе.

Бо до НАТО кличуть лише ті держави, які туди прагнуть.

Тому заяви з Банкової протягом останніх місяців (про те, що нам у Альянс не дуже й треба), по суті, блокували підтримку цього вектора союзниками.

І це не єдина добра новина за підсумками саміту в Мадриді. Не менш важливим (а в короткій перспективі і більш важливим) став консенсус про те, що підтримку України зброєю треба посилити. Не дарма вже цього тижня, під час саміту, з’явилися нові заяви та анонси постачань важної зброї. Далі їх буде більше.

Борис Джонсон додав, що одним з пріоритетів стає постачання реактивних систем залпового вогню.

А Джо Байден оголосив на підсумковій пресконференції, що бачить пріоритетом надання Україні "наступальної зброї" (без уточнення) та сучасних далекобійних систем протиповітряної оборони.

Понад те, навіть країни-скептики, включно з Угорщиною, почали говорити про серйозність загрози, потребу озброюватися і потребу допомагати Україні (хоча й чужими руками).

Тож дуже схоже, що ми на порозі серйозних змін. Їх треба розвивати. З конструктивною політикою і Альянсу, і України, та ще й на фоні того, як Альянс виходить на кордони Росії на півночі, це – цілком реально.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди", з Мадрида