Україна, що веде героїчну війну з агресором, досягає безсумнівних успіхів також на дипломатичному фронті. Спільні зусилля дипломатів, інших представників держави та неурядових гравців закріплюють міжнародну підтримку України, постачання зброї та фінансування, дозволяють досягати успіхів у інтеграції до ЄС попри війну.

Та є важливий напрям зовнішньої політики, де у нас – повний провал, тактичний і стратегічний.

Йдеться про політику України стосовно Білорусі, де ми не спілкуємося ані з самопроголошеною владою, ані з антилукашенківською опозицією – і як наслідок, втрачаємо підтримку навіть опозиційних лідерів думок.

Між тим зараз, завдяки створенню опозицією "тіньового уряду" Білорусі, з’явилося вікно можливостей, що дозволяє Україні докорінно змінити ситуацію, не зрадивши своїм попереднім підходам. І при цьому – отримати можливість впливати на порядок денний антилукашенківського опору.

Ця стаття тезово пояснює, коли та як Україні варто визнати цей "альтернативний уряд", навіщо це робити, та відповідає на основні питання.

Альтернативний уряд Білорусі? Що це?

У вівторок 9 серпня, у річницю початку безпрецедентних протестів у Білорусі 2020-2021 років (які так і не досягли мети, а натомість призвели до небувалого навіть за білоруськими мірками насильства з боку лукашенківських силовиків), у Вільнюсі завершилася конференція "Нова Білорусь", що зібрала білоруських опозиціонерів, які втекли від режиму.

Зі сцени цього заходу неодноразово лунали ідеї про створення "альтернативного уряду Білорусі", а у фіналі лідерка опозиції Світлана Тихановська оголосила про створення такого органу, що отримав назву "Об'єднаний перехідний кабінет".

По суті, йдеться про так званий уряд в екзилі (вигнанні).

Склад цього органу зараз доформовується. Наразі оголошені чотири його члени, відповідальні за "транзит влади", за правопорядок, оборону та міжнародні відносини Білорусі.

І не варто глузувати над тим, що їхній вплив на ситуацію в сусідній державі буде близький до нуля.

Звісно ж, це так. І це – стандартна ситуація для усіх урядів у вигнанні. 

Формат таких "альтернативних держорганів" є доволі стандартним у світовій практиці.

Навіть Україна з 2014 року використовує саме такий інструмент – після анексії Криму Київ оголосив, що прокуратура АР Крим, представництво президента в Криму тощо продовжать роботу за межами окупованої території.

І хоча рішення, які вони ухвалювали відтоді, не були обов’язковими для виконання у Бахчисараї, Судаку чи Акмесджиті, але ці органи в екзилі допомагали Києву та столицям-партнерам виробляти стратегію щодо Криму та документували злочини окупантів.

Інший приклад – уряди/дипслужби у вигнанні Литви, Латвії та Естонії після їхньої окупації Радянським союзом. У 40-х та 50-х роках ці структури мали ключову роль у тому, щоби зацементувати на міжнародному рівні політику невизнання радянської окупації Балтії.

Ця політика лишалася чинною аж до їхнього виходу з СРСР, який, нагадаємо, стався за півтора року до розвалу Союзу, на початку 1990-го. І балтійські держави наголошують, що тоді відновили незалежність, а не здобули її.

Діяльність білоруського "перехідного кабінету" ще попереду, а відповідь на питання про те, чи став він ефективним, з’явиться лише з плином історії. Однак незалежно від цього, його створення дає Україні нагоду вирватися з чинної матриці відносин з Білоруссю, у якій ми, за сумною іронією долі, перебуваємо ближче до Росії, аніж до таких країн ЄС, як Польща чи Литва.

Україна як Росія

Про те, що Україні бракує стратегії щодо Білорусі та білорусів, за останні два роки говорили багато, але навіть за її відсутності є певні підходи у відносинах. Коротко про них згадаємо.

Київ вважає Александра Лукашенка "самопроголошеним лідером Білорусі". Два роки тому, нехай із затримкою та після критики, ми все ж приєдналися до держав ЄС у цьому питанні. Україна вважає фальсифікованими скандальні вибори серпня 2020 року, що дали старт масовим протестам, арештам та катуванню тисяч людей, а також призвели до кількох смертей.

Але далі шляхи ЄС і України з білоруського питання розійшлися.

У 2020-2021 роках Україна доєдналася до кількох санкційних рішень ЄС, але не до всіх. Зокрема, у МЗС відразу вирішили, що не будуть запроваджувати санкції особисто проти Лукашенка.

Мотиви, що звучали тоді від джерел, були такими: Київ встановив межу, до якої припустимо дратувати скаженого диктатора, щоби не викликати у нього готовності до тіснішої безпекової співпраці з РФ на кордоні, як-от надання росіянам права пускати в Україну свої ДРГ.

Ця логіка втратила сенс після 24 лютого 2022 року, коли південь Білорусі перетворився на велику військову базу держави-окупанта. Утім, до санкцій проти Лукашенка ми не приєдналися і досі.

Інший напрямок, де наша політика ще більше розійшлася з європейською – це ставлення до лідерки білоруської опозиції Світлани Тихановської.

У той час як лідери демократичної частини світу, від Меркель до Байдена, проводили особисті зустрічі з нею, підкреслюючи її суспільну легітимність; у той час як її запрошували до міжнародних інституцій, як-от до Європарламенту – Україна категорично від цього відмовлялася.

Спроби команди Тихановської домовитися про візит до Києва ще з 2020 року стикалися з відмовою. Зеленський та Кулеба також відмовлялися від зустрічі з нею під час візитів до Вільнюса, де розташована штаб-квартира лідерки опозиції.

Причому мотиви України були зовсім іншими, ніж щодо санкцій.

Головною претензією Києва була незрозуміла позиція опозиціонерки щодо РФ (що спершу породжувало навіть конспірологічні теорії), а також, ще важливіше – її суперечливі заяви та відмови висловити позицію щодо Криму під час передвиборчої кампанії.

Минав час. Після втечі до Вільнюса Тихановська почала поволі виправлятися.

Ще навесні 2021 року вона поставила крапки над "і" щодо Криму. Але Україна і далі відмовлялася не лише зустрічатися з нею, а й визнавати за нею статус лідера опозиції тощо.

Склалася парадоксальна ситуація.

Уся Європа (інституції Євросоюзу, держави ЄС на національному рівні, більшість держав Балкан поза межами ЄС, Молдова тощо) визнають, що Тихановська представляє народ Білорусі, їхні лідери або топ-дипломати проводять із нею зустрічі.

Серед держав, повністю розташованих на європейському континенті, цього уникають лише декілька: проросійська Сербія, Боснія, кілька карликових держав на чолі з "вічно нейтральним" Ватиканом та Україна. І, звісно ж, Росія.

Нонсенс, але через ставлення Києва особисто до Тихановської ми опинилися в одному кошику з державою-агресором.

Чому це погано?

Автор цих рядків, звісно ж, далекий від того, щоби ідеалізувати Світлану Тихановську та її роль у історії. Ця пані, як відомо, стала кандидаткою у президенти волею долі, без наміру.

Вона і сама визнає, що є тимчасовою людиною у ролі білоруського лідера, та неодноразово заявляла, що не буде змагатися за посаду президента після звільнення Білорусі та поступиться цим місцем іншим опозиціонерам.

До Світлани є також запитання з боку самих білорусів. Останнім часом лунають докори, що вона не ділиться брендом з іншими представниками опозиції, що не увійшли до її близького кола. А одночасно – у медіа з’являється чорнуха та піар-кампанії (найімовірніше, розкручувані Росією) про нібито "розтрату грошей".

Але навіть для скептично налаштованих до неї білорусів вона лишається символом опозиції. Бо іншого немає.

Реальність така, що після виборів 2020 року, результати яких так і не були встановлені (і на яких, як стверджує опозиція, Тихановська набрала більшість голосів), вона є єдиним представником Білорусі, що має суспільну легітимність, до того ж міжнародно визнану.

Тому переважна більшість білорусів, налаштованих проти Лукашенка, БОЛЯЧЕ сприймають ігнор Тихановської Україною та вважають цю політику спрямованою проти опозиції в цілому. 

Мовляв, Київ попри все, що сталося, прагне відновити відносини з Лукашенком. І це – цілком логічний висновок, зважаючи на те, що наша держава тривалий час відмовляється визнати Білорусь державою-агресором, зберігає з нею дипломатичні відносини, не накладає санкцій на диктатора і уникає контактів з опозицією.

Наслідок цього – зменшення проукраїнських голосів серед білорусів.

І якщо у регіоні розпочнеться стрімкий розвиток подій (наприклад, через швидше, ніж прогнозують, падіння режиму Путіна), ми можемо опинитися поруч з оновленою Білоруссю, де політичне керівництво не матиме довіри до України – і матиме на це підстави.

І найголовніше: уникаючи спілкування з опозицією, ми не маємо впливу на її порядок денний. Причому чим далі, тим складніше буде подолати недовіру, яка вже зараз є неприйнятно високою. 

Формування "тіньового уряду" дає Україні можливість виходу з цього глухого кута.

До його представників, як-от до його "очільника", Павла Латушка, та міжнародного представника Валерія Ковалевського, у Києва наразі немає тих історичних претензій, що лунають до Тихановської (байдуже, чи були обґрунтованими останні, чи ні). А отже, Україна отримала можливість вирватися з "російського кошика" у ставленні до білоруської опозиції та розпочати співпрацю з нею. 

Як саме це є сенс робити – окреме питання, до нього повернемося далі. А перш за все варто відреагувати на застереження, що лунають з боку українського суспільства.

Запитання та відповіді

"Ця опозиція недостатньо проукраїнська"

І у ситуації з Тихановською, і зараз найчастіше доводиться чути аргумент на кшталт: "А чи впевнені ми, що це на 100% проукраїнські представники опозиції? Нехай спершу доведуть, що вони підтримують Україну".

Тут є принципова логічна помилка, адже результат, якого Україна має досягнути своїми діями, висувається у якості передумови для цих дій.

Білоруська опозиція за визначенням повинна бути не проукраїнською, а "пробілоруською". А наша мета – зробити так, щоби у своїх діях та заявах вони зважали на інтереси України та розуміли їх. Для цього потрібні відносини з нею, потрібна можливість вести діалог. 

Коли встановиться довіра – будуть можливі і зміни. Наприклад, обмін публічної позиції "тіньового уряду" Білорусі з питання, важливого для України, на якійсь дії Києва, наприклад, на офіційну зустріч.

А ще важливіше те, що у нас з’явиться можливість рекомендувати проукраїнських білорусів у структури опозиції, які далі будуть здатні впливати на процеси зсередини. Але важливо розуміти також наступну межу.

"Краще ми створимо інший уряд Білорусі в екзилі, з українських білорусів"

Цю пропозицію доводиться чути у різних варіантах, але вона – фундаментально помилкова. Йдеться не про Україну, а про іншу державу. Ми не можемо призначати свого "регента" керівником Білорусі в екзилі.

По-перше, так у нашому регіоні вчиняє лише одна держава – Росія. Такі дії світ вважає гібридною агресією, тож ця, на перший погляд, приваблива ідея тягне шалені міжнародні наслідки.

По-друге, запорукою успіху "тіньового уряду" є його міжнародна легітимність. Тобто його мають сформувати ті, кого світ визнає представниками Білорусі.

Подобається нам це чи ні, але таким представником наразі є саме Світлана Тихановська, а також, до певної міри, Координаційна рада білоруської опозиції (яка визнана, наприклад, рішенням Європарламенту). Саме вони оголосили про створення "Об’єднаного перехідного кабінету". Створювати ще один – безглуздо.

Натомість правильною стратегію буде рекомендувати своїх людей у той орган, що створюється. Утім, про це вже йшлося вище.

"Визнати уряд Тихановської можна тільки якщо його визнають білоруси-військові, що воюють з РФ"

В Україні справді є військові з Білорусі, об’єднані у Білоруський полк імені Кастуся Калиновського.

Утім, існує загальновизнаний у цивілізованому світі принцип (який, до слова, є одним із засадничих управлінських принципів НАТО) – розділення політичної та військової компоненти. За ним цивільні не мають втручатися у тактичні рішення військових керівників, а військові не повинні мати голосу, крім дорадчого, при ухваленні політичних рішень.

Рішення про початок відносин з білоруською опозицією є політичним, військові не мають бути до нього долучені. 

До слова, відповідь військових передбачити нескладно – вони гарантовано скажуть "ні", бо оцінюватимуть так, як йшлося у пунктах вище, та не схвалять структури, у складі яких напевно будуть люди із завищеним рівнем москвофільства (бо це Білорусь) та із заниженим рівнем українофільства (бо Україна цей напрямок ігнорувала).

Хоча насправді про схвалення цих структур йтися не повинно.

Натомість ми маємо почати з ними співпрацю, серед іншого, для того, щоби вони змінилися і досягли рівня довіри, необхідного для партнерів.

"А якщо ми їх визнаємо, а потім у "тіньовому уряді" візьме гору вата?"

Що ж, буде дуже шкода, але Україна знатиме, що доклала усіх зусиль.

Треба підкреслити, що початок відносин з опозицією зовсім не означає авансової підтримки її дій. Як приклад, Україна має дипломатичні відносини з Угорщиною, чи Індією, чи Індонезією. І хоча ці держави часто підтримують російські наративи, ніхто не каже про необхідність розриву дипвідносин із ними. Навпаки, Зеленський нещодавно зустрічався з президентом Індонезії, щоби спробувати скоригувати його позицію, навіть розуміючи, що це не вдасться повною мірою.

А от зустріч з Олафом Шольцом, канцлером "проблемної" Німеччини, у червні принесла успіх – він підтримав наше кандидатство у ЄС. Хоча багато хто у таку можливість не вірив.

Так працює дипломатія. І хоча білоруська опозиція не є суверенною державою, принципи роботи – ті самі.

"Небезпечно визнавати білоруську опозицію, поки йде війна, бо Лукашенко може помститися"

Звичайно, треба бути обережними у провокуванні мавпи з гранатою. Але фахівці з питань Білорусі одностайні, що Лукашенко (всупереч численним проханням Путіна!) не починає наземну операцію проти України виключно через власну неготовність до цього кроку.

Через неготовність білоруської армії та через розуміння наслідків, у тому числі міжнародних, якщо Білорусь офіційно перетвориться з "пособника агресора" на "державу-агресора"

Бо це – інший рівень санкцій. Та й Білорусь як неядерна держава не має того де-факто імунітету, який є у Росії.

На тлі цих аргументів початок відносин Києва з опозицією має просто нульове значення. Так само, як навесні Мінськ не помітив відкриття в Україні філіалу офісу Тихановської – від Білорусі з цього приводу не пролунало жодної заяви.

Як це має відбутися?

Політичне рішення про те, як саме розпочатися співпраця України та білоруської опозиції, має ухвалити Київ, але те, що цей крок назрів та перезрів, є безумовним фактом. Київ нічого не здобуває, де-факто продовжуючи відносини з Лукашенком.

Але точно втрачає можливості та втрачає довіру тих антилукашенківських білорусів, які могли би бути природними симпатиками України, а перетворюються на її опонентів, бо вважають таку політику Києва неприпустимою.

Зараз є вікно можливостей для того, щоби визнання новоствореного "тіньового уряду" було природним.

Але найкраще, щоби Київ зробив цей крок не сам.

Це – прекрасна можливість оживити "Люблінський трикутник" (союз України, Польщі та Литви). Дві останні країни є основними адвокатами Білорусі у Європі, тож цілком можливо, що перше формальне визнання "Об'єднаного перехідного кабінету" виходитиме саме від них. І якщо Україна об’єднається з ними та визнає цей орган у перших рядах, спільним "люблінським" рішенням – це буде чудовим сигналом.

Можливий також інший сценарій: не оголошувати про офіційне визнання легітимності "уряду Тихановської-Латушко", а просто почати з ними співпрацю. Наприклад, прийняти у Києві когось із його представників. Навіть на робочому рівні – міністра, депутатів тощо, щоби зрозуміти, якими є позиції і як швидко та у якому форматі варто зближуватися.

Головне – розпочати.

Зберігати "страусину позицію", яка є зараз – найгірший вибір для Києва.

Автор Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"