Ще одна війна в Європі – цього разу на Балканах. В останній день липня такий розвиток подій здавався як ніколи реальним.

На порозі збройної сутички опинилися Сербія та частково визнане Косово. Кризу спричинило рішення косовської влади з 1 серпня змусити своїх громадян сербського походження користуватися лише документами та автономерами державного зразка. А не сербськими чи нейтральними, якими воліють користуватися на півночі Косова – території, населеній етнічними сербами.

У відповідь серби почали будувати барикади та навіть обстріляли поліцейських (згодом стало відомо, що в сутичках постраждали 11 осіб).

Керосином у багаття (як завжди) плеснули Сербія та РФ.

Перша привела свою армію до стану бойової готовності, погрожуючи силою захистити косовських сербів. А друга відзначилася заявою, звинувачуючи Косово, а точніше, Захід, у провокаціях, метою яких є "вигнання сербського населення з Косова".

На щастя, ескалації вдалося уникнути – в ніч на 1 серпня косовський уряд після зустрічі з послом США Джеффрі Говенієром відтермінував введення в дію нових правил з документами до 1 вересня.

Проте криза жодним чином не вирішена. Кожна зі сторін має намір наполягати на своєму, що не залишає місця компромісу.

Спробуємо розібратися, які інтереси сторін у цьому конфлікті та хто має з нього політичні дивіденди. А заразом – чи несе він загрози Україні, прямі чи опосередковані.

Також радимо подивитися відео на YouTube-каналі ЄвроПравди про цей конфлікт та роль у ньому РФ.

Погляд із Косова

Для косоварів стало звичним жити в постійній напрузі ще з 1998 року, коли в регіоні почалася війна.

Одним із символів цього протистояння є місто Митровиця на півночі Косова, поділене річкою Ібар на дві частини. На півночі живуть серби, на півдні – албанці.

Попри те, що міст охороняють сили KFOR (тобто миротворці НАТО), сутички в місті – звичайна річ.

У сербській частині немає євро (офіційної валюти Косова), а тільки сербські динари. На кожному кроці – сербські прапори, а також малюнки із зображенням героїв, яких начебто вбили албанці.

А в центрі сербської частини у вічі впадає мурал із написом "Косово – Сербія, Крим – Росія".

До початку повномасштабного вторгнення РФ у Митровиці було й багато портретів Путіна. Але міжнародні організації попросили все ж таки їх прибрати.

Серби, хоч і мають багато привілеїв і отримують дві зарплатні (від Косова і Сербії), але не хочуть жити за правилами Косова. А офіційний Белград своєю основною метою ставить зберегти сербську присутність у регіоні та за можливості блокувати будь-які спроби інтеграції.

Тільки за таких умов у Сербії ще залишаються шанси повернути до свого складу хоча б північ Косова. 

Це пояснює таку гостру реакцію місцевих сербів на нові правила – хоча про те, що цей день колись має настати, було відомо ще з 2011 року.

Місцеві серби почали будувати барикади, косовські спецпризначенці висунулися, щоб узяти під контроль кордон із Сербією, а миротворці KFOR випустили заяву, що моніторять ситуацію та готові втрутитися, якщо щось піде не так.

Така криза у Косові виникла не вперше. Тож не дивно, що у столиці країни Приштині був звичайний день – місцеві настільки звикли до таких загострень, що зовсім не переймалися ситуацією. Тим більше, що зараз у Косові сезон весіль, для чого в країну з’їжджається вся діаспора, тому на вулиці аж тісно стає.

Магазини і ресторани були переповнені людьми, але ніхто не згадував про ці події. Тільки на вулиці побільшало поліцейських автомобілів та машин із сиренами.

"Ми захищені, з нами НАТО. Що може протиставити сербська армія НАТО?" – це постійна відповідь місцевих на питання про можливу війну.

Проте не все так просто – соцмережі в Косові просто божеволіли.

З різних боків вкидалася інформація, що албанці готуються напасти на Сербію вночі, що в них вже є план пекла для сербів, що хтось застрелив серба тощо.

Скрізь вирувала інформація, що от-от почнеться війна.

Хоча чого б це Сербії атакувати KFOR (тобто – йти на конфлікт із НАТО), коли їхній головний союзник втрачає сили в Україні?

На паніку швидко зреагував прем’єр-міністр Косова Альбін Курті. Він попросив читати тільки офіційні джерела, не піддаватися паніці та не ставати жертвами дезінформації.

Додаткового галасу наробив твіт українського нардепа Олексія Гончаренка про допомогу Косову від військових ЗСУ.

Річ у тім, що Україна поки що не визнає Косово. І в МЗС чітко дали це зрозуміти, написавши про напругу на "півдні Сербії".

Проте "допомога від Гончаренка" розійшлася місцевими ЗМІ як "добрий знак від України". Його репостили не тільки медіа, а й звичайні місцеві. Хто такий Гончаренко, в Косові сильно розбиратися не будуть, але його слова як нардепа сприйняли серйозно.

Погляд із Сербії

Якщо нинішня криза і має свого переможця, то це президент Сербії Александар Вучич.

Вже довгий час йому вдається поєднувати непоєднуване. Відносно добрі відносини із Заходом та підтримку сербських радикалів. Курс на членство у ЄС та дружбу з Путіним.

Війна в Україні зробила сербський шпагат як ніколи ризикованим. Вимоги ЄС приєднатися до санкцій проти РФ (що Сербія має зробити як країна-кандидат) ставали все більш наполегливими.

Але одночасно непохитною була й позиція Кремля, де однозначно дали зрозуміти: Сербії не пробачать введення санкцій. Для Вучича це означає втрату підтримки проросійського електорату, а відповідно – швидку політичну смерть.

Конфлікт у Косові став рятівним колом для сербського президента.

Багатьох із тих, хто стежив за перебігом цієї кризи, здивувала підкреслена драматичність дій та заяв Вучича. І це не дивно – перед сербським президентом стояло вкрай непросте завдання.

З одного боку, перед місцевим глядачем треба показувати себе мужнім та безкомпромісним борцем за єдність країни. Але одночасно для західного треба позиціонувати себе як відповідального політика, який з останніх сил стримує радикалів, котрі вимагають розпочати нову війну.

Завдання непросте, проте приз того вартий. Така стратегія дозволяє Вучичу зберігати можливість для маневру та сподіватися й надалі уникати необхідності введення санкцій проти РФ.

Хоча тут є й зворотний бік медалі: якби Косово не "дало задню" та довело свою справу до кінця, це стало би колосальним політичним ударом по президенту Сербії. Та поки що Вучичу вдавалося цього уникнути.

Виклик для ЄС та США. А також для України

Нинішня криза значною мірою стала результатом того, що у колективного Заходу не знайшлося дієвої стратегії для Косова та Сербії.

Косово було визнано незалежною країною. Проте одночасно воно не могло дозволити собі діяти як суверенна країна. У Косові немає армії, воно поки не подає заявок на вступ до міжнародних організацій (щоб не дратувати Сербію), а також – його постійно переконують не змушувати сербську меншину жити за спільними для всіх нормами.

Довгий час стратегія ЄС полягала в тому, що спільний рух до членства у Євросоюзі має хоч якось примирити Приштину та Белград. Однак уже зараз очевидно, що ця стратегія провалилася.

Косово, хоч і має європейську перспективу, так і не отримало ані статусу кандидата, ані навіть безвізу з ЄС.

Все це натомість є у Сербії. Антизахідна пропаганда останніх років робить своє. Соціологія свідчить, що більшість сербів виступають проти вступу до ЄС. На цьому тлі численні заяви Вучича про безальтернативність руху до Євросоюзу виглядають просто як замилювання очей.

Щоправда, позиція Сполучених Штатів набагато рішучіша – хоча саме посол США переконав владу Косова відтермінувати нововведення, там стверджують, що підтримують цей крок Приштини.

Це дає надію, що ситуація багаторічної невизначеності нарешті добіжить кінця. І тоді ЄС все ж доведеться обирати, на чиєму боці бути.

Обирати доведеться і Україні. Довгий час Київ пояснював своє невизнання Косова погіршенням позиції щодо Криму (хоча ці випадки є абсолютно непорівняними).

Проте після 24 лютого цей аргумент вже не виглядає таким вагомим.

А одночасно – різко поглиблюється криза у відносинах із Сербією, яка не приховує, кого саме підтримує у нашій війні. Натомість уряд Косова у своїх заявах висловлює беззаперечну підтримку України, засуджує дії Росії та блокує її пропагандистські медіа.

Це не означає, що Київ вже зараз має визнати Косово. Але варто визнати: із цією країною зараз ми маємо набагато більше спільного, аніж зі слов'янською та православною Сербією.

Автори: 

Дар'я Мещерякова, журналістка "Європейської правди", з Косова,

Юрій Панченко, редактор "Європейської правди"