Зрозуміти Туреччину: що змушує Ердогана одночасно допомагати Путіну та Україні
Після восьми місяців від початку повномасштабної агресії РФ проти України Туреччина залишається чи не єдиною країною цивілізованого світу, яка вважає збереження партнерських відносин з Росією приводом для заздрощів, а не для санкцій.
За цей час Реджеп Таїп Ердоган провів 14 розмов з Путіним, зустрівся з ним у Тегерані і Сочі, Астані й Самарканді та неодноразово застерігав світ відмовитися від ідеї "поставити Росію на коліна".
На турецьких вулицях не побачиш українських прапорів і підсвічених у синьо-жовті кольори фасадів, а найбільші аеропорти країни зустрічають натовпом російських туристів та пунктами обміну валют з промовистими банерами "принимаем рубли".
Водночас Анкара не припиняє військово-технічної співпраці з Україною, продає та навіть дарує "Байрактари" для ЗСУ, а також обіцяє побудувати в нас завод із виробництва ударних БПЛА.
І поки Туреччина закриває протоки для російських військових кораблів і будує корвети для українських ВМС, пересічні турки жаліють Росію, що стала "жертвою" підступного Заходу, але одночасно тоннами відправляють гуманітарну допомогу українцям, що стали жертвою Росії.
Як Туреччині вдається поєднувати ці непоєднувані речі? Відповідь на це запитання вкрай важлива для розуміння, чого надалі чекати від Анкари.
Трохи більш проукраїнська Туреччина
Сторонньому спостерігачу може бути непросто знайти логіку в цих кроках Туреччини.
Насправді Анкара вже неодноразово доводила, що вміє не тільки поєднувати непоєднуване, але й заробляти на цьому непогані політичні дивіденди.
Пояснювати російську агресію в Україні загрозою розширення НАТО на схід, залишаючись при цьому найбільш східною точкою НАТО.
Гратися в конспірологічні теорії "великої змови" західних капіталістів проти Туреччини, зберігаючи багато років поспіль ЄС як головного зовнішньоекономічного партнера (у 2021 році 41,3% турецького експорту припадало на ЄС, ще 14% – на інші європейські країни, 8% – на держави ШОС).
Одночасно критикувати США та країни НАТО за постачання Україні "металобрухту" замість сучасної зброї та звинувачувати у бажанні продовжувати війну замість того, щоб сісти за стіл переговорів…
Така неоднозначна позиція Анкари є не тільки продовженням тонкої османської дипломатії та традиційної для Туреччини політики балансування, а й відображенням суспільних настроїв – які одночасно формують цю політику і підживлюються нею.
Нещодавнє опитування суспільної думки, проведене стамбульським університетом Кадір Хас, показало, що
52% турків виступають за дотримання політики нейтралітету в російсько-українській війні.
Одночасно майже 51% вважають, що нейтралітет має супроводжуватися посередницькими зусиллями Анкари. І лише 28% хотіли би бачити "спільні дії Туреччини з партнерами по НАТО"; 27,7% зазначають, що Анкара має "надати політичну підтримку Україні", і 20,8% виступають за "політичну підтримку Росії".
Не менш промовистими є і відповіді на запитання щодо причин та головних винуватців війни.
Так, переважна більшість опитаних вважає винними у російсько-українській війні "і Росію, і Україну" (різною мірою – 46,4%, з них 18,5% – більшою мірою Росію, 15,9% – здебільшого Україну); Росію – 20,9%, США – 9,3%, НАТО/ЄС – 6,5%, Росію та НАТО/ЄС – 6,2%, Україну – 5,9%, особисто Путіна – 3,9% та особисто Зеленського – 0,9%.
Серед причин конфлікту найпоширенішими називають експансіоністську політику Росії та прагнення контролювати Україну (32,7%); бажання України вступити до НАТО (27,7%); загрозу для Росії з боку НАТО (19,5%); діяльність нацистів в Україні (10,5%); історичну приналежність України до Росії (7,1%); дискримінацію російських меншин в Україні (2,5%).
Якими б дивними не видавалися ці цифри українському читачу, порівняно з початком року помітний явний прогрес.
Тоді навіть серед симпатиків України переважна більшість звинувачувала у початку війни США і країни НАТО (48,3%) і значно менше – Росію (33,7%).
У березні тільки 19% опитаних чітко виступали на підтримку України, тоді як 73% закликали дотримуватися у конфлікті нейтралітету.
Стійке небажання турецького суспільства бачити в агресорі агресора та чітко обрати одну зі сторін у російсько-українській війні викликано декількома причинами, більшість із яких не має ніякого стосунку до України.
По-перше, у колективній пам’яті турецького народу надовго закарбувався гіркий післясмак нищівних поразок Туреччини у 11 із 12 російсько-османських війн, а потім і у Першій світовій – країнам Антанти.
Під час Другої світової війни Туреччина дотримувалася нейтралітету і продовжувала економічну співпрацю з Німеччиною до серпня 1944-го. Лише у лютому 1945 року Анкара формально оголосила війну Німеччині, проте військової допомоги антигітлерівській коаліції не надавала.
Хоча зараз міф про "непереможну" російську армію руйнується в Україні на очах усього світу, турки не забули
історичні травми запеклих боїв XVI-XIX століть, так само як і досвід співпраці з СРСР за часів холодної війни.
Усе це змушує Туреччину все ще діяти з оглядом на Росію.
Це не додає довіри у турецько-російські відносини, але робить нейтралітет перевіреною часом оптимальною стратегією для мінімізації ризиків.
По-друге, якщо не любов, то повага до імперської російської та радянської спадщини – у військових технологіях, науці, балеті чи інтелектуальних традиціях – збереглася в Туреччині і досі. Подарунки турецькому маршалу від Ворошилова і зараз виставляють у Мавзолеї Ататюрка, а радянські комуністи щиро ділилися з лідерами молодої Турецької Республіки досвідом планової економіки.
Цей зв’язок "крізь сторіччя" і досі відчувається серед турецьких лівих сил, зокрема і в головній опозиційній Республіканській народній партії, заснованій у далекому 1923 році самим Ататюрком.
По-третє, симпатії до Росії посилюються і сильними антиамериканськими настроями.
Причини недовіри до "західних імперіалістів", які підтримують одночасно Кіпр, Грецію, Вірменію, сирійських курдів і заколотника Гюлена, заслуговують на окрему статтю і виходять далеко за межі теми України.
Але відстоювати українські кордони в турецькому інформаційному полі стає вдвічі важче, коли обороняти їх доводиться не лише від російської пропаганди, але й від стійкого образу України як "пішака" та "маріонетки" в руках Сороса, Пентагона та Білого дому, що прагнуть "використати війну в Україні для послаблення Росії та Туреччини".
Усі ці аргументи викликають у багатьох турків бажання відстоювати право регіональних держав на новий справедливий світовий порядок. А одночасно – дозволяє виправдовувати російську агресію проти мирного населення України високою метою боротьби з американською гегемонією.
У цьому контексті варто пригадати нещодавні заяви речника президента Туреччини Ібрагіма Калина, який в ефірі одного з національних каналів віддав належне Путіну за його прагнення перекроїти нинішній світоустрій, аби на заміну одноосібному домінуванню США прийшла "справедлива система з рівними умовами для Росії, Китаю та інших економік, що розвиваються".
Пам’ятні фото президента Ердогана з Хаменеї та Путіним у Тегерані та з азійськими лідерами на саміті в Самарканді, регулярні зустрічі в Астані, розмови про членство Туреччини в ШОС і БРІКС – наочні прояви цього мислення.
Нарешті, погіршує ситуацію масована російська пропаганда, окупація турецького інформаційного простору (про)російськими експертами та місцевими євразійцями, що ідейно та фінансово підживлюються зусиллями Дугіна, а також консервативністю турецького суспільства, ірраціональним захопленням конспірологією та низьким рівнем критичного мислення.
Водночас дається взнаки й відсутність глибоких знань про сучасну Україну та її історію.
Усе це створює благодатний ґрунт для швидкого поширення будь-якого інформаційного вкиду – від "дарування Криму Хрущовим" до безперешкодної діяльності нацистів на Донбасі.
Телебачення та соцмережі залишаються головним джерелом інформації для 88% турків і за відсутності фактчекінгових організацій російський Sputnik та профілі кремлівських ботів продовжують збирати мільйони підписників.
За таких умов 27,7% беззаперечної підтримки Україні у її справедливій боротьбі проти російської агресії виглядають не таким вже й поганим результатом.
Автор: Євгенія Габер,
старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет)