"No veto, strong EU" - таким скандуванням зустрічала лідерів ЄС, які прибували до Празького граду, група мітингарів з українськими прапорами. Якщо перекладати цей слоган не дослівно, а по суті – то йдеться про заклик "скасувати право вето, щоби ЄС став сильнішим.

Засідання лідерів підтвердило, що цей слоган має сенс.

Неформальний саміт ЄС, що проходив у Празі в п’ятницю, так і не досягнув згоди щодо price cap, тобто цінові обмеження для імпорту газу, а також для його розподілу на внутрішньому ринку.  

У Празі завершися два саміти, які проходили один за одним. У другий день, 7 жовтня, глави держав та урядів ЄС зустрілися на неформальний саміт - на якому, втім, не з могли домовитися з ключових питань, у тому числі щодо обмеження максимальної ціни на газ. У підсумку їхня зустріч, хоч і затягнулася, завершилася без жодних спільних заяв чи формальних рішень.

А от масштабніший саміт, який проходив напередодні – перша в історії зустріч Європейської політичної спільноти (ЄПС) за участі сусідів ЄС, заслуговує на більшу увагу.

Цей формат – попри загальний скепсис – має шанси стати історією успіху. Хоча б тимчасово.

А його результати стали важливими навіть попри те, що саміт не ухвалював жодного документу.

По-перше, саміт довів, що Молдова стає "улюбленцем" Європи у часи глобальної кризи, і це – процес, який матиме вплив на Україну. Наразі можна стверджувати, що Київ робить з цього необхідні висновки.

По-друге, чудовою новиною стало зближення позицій Вірменії, Азербайджану і Туреччини. І якщо план спрацює – то Росія отримає нищівну поразку на Південному Кавказі.

А от конфлікт між Туреччиною та Грецією на зустрічі у Празі владнати не вдалося. Ба більше - дійшло до нових прямих погроз розпочати ще одну війну у Європі.

Тепер – про все це детальніше.

Молдова як регіональний лідер?

Напередодні саміту ЄПС усі експерти були дуже скептичними, і не без підстав.

Ця "спільнота" від початку не мала на меті створити щось офіційне, формалізоване. Жодних наддержавних структур; жодних секретаріатів, генсеків та головувань; і навіть жодних спільних заяв за результатами саміту у Празі не планувалося.

Ще ніколи у світовій історії подібні "віртуальні об’єднання", до того ж масові (а до складу ЄПС зараз увійшло аж 44 держави!) ще не перетворювалися на сталий майданчик для спілкування. Масштабні саміти проходять лише у великих організацій (як-то НАТО, ЄС, Африканський союз тощо), та й тим не завжди вдається досягти у цьому успіху (наприклад, ОБСЄ та Рада Європи провели лише кілька самітів за свою багаторічну історію).

Але Макрон "зламав матрицю".

Запропонований ним формат усім сподобався, всупереч очікуванням – це ЄП підтвердили кілька джерел у різних делегаціях.`

Можливо лідери "зголодніли" за зустрічами у часи пандемії.

Але більш реально, що їм виявилося до вподоби те, що ця масштабна зустріч була не схожа на традиційний саміт і не обтяжена зобов’язаннями.

За словами Ігоря Жовкви, дипрадника президента Зеленського, що був учасником української делегації, усім сподобалося те, що не довелося витрачати зусилля на узгодження підсумкового документа, якихось спільних позицій тощо (бліц-інтерв’ю Жовкви дивіться на каналі ЄвроПравди, згодом ми додамо також текстову версію нижче у матеріалі).

У цьому є логіка, адже домовитися про щось серйозне, коли за столом сидять держави-антагоністи, а часом навіть вороги (Вірменія-Азербайджан, Туреччина-Кіпр тощо) було навряд можливо. Втім, у Празі все ж було одне рішення, яке усі погодили – знову ж таки з пропозицією ідеолога ЄПС, тобто Еммануеля Макрона.

І воно геть виходить зі звичної матриці міжнародної політики.

Це – рішення про те, щоби проводити зустрічі на найвищому рівні двічі на рік. Погоджені та публічно оголошені (щоби не було дороги назад) також місця трьох наступних зустрічей. Навесні 2023 року лідери мають їхати до Молдови, восени – до Іспанії, яка головуватиме у Раді ЄС, за нею – до Великої Британії.

Молдова, а точніше, її лідерка Мая Санду стала зіркою зустрічей у Празі.

Достатньо згадати те, що саме вона разом з Макроном та чеським прем’єром Фіалою закривала саміт. Непублічно, у розмовах між собою, на неї посилалися інші лідери як на історію успіху. А Україну західні лідери просили підтримувати молдавських друзів у русі до ЄС.

Зараз маленька Молдова (яку найлегше реформувати і якій найлегше допомагати, порівняно з великою Україною) стає для ЄС точкою докладання зусиль.

Схоже, що ключові європейські лідери, включно з Макроном, прагнуть зробити з неї "історію успіху" у питанні євроінтеграції. Україні треба зважати на це і працювати над тим, щоби у разі, коли ЄС виявиться готовим перевести Молдову на наступну сходинку шляхом до членства – Україна також була до цього готова.

Ігор Жовква запевнив "ЄвроПравду", що Київ розуміє потребу синхронізації кроків.

"Синхронізація (шляху до вступу в ЄС) відбувається хоча б тому, що наші країни перебувають на одному етапі. Тому й спільні кроки можуть бути, бо шлях для нас є однаковим", - пояснив він.

Виклик, якого досі не було

Щоби закрити питання Молдови у рамках цієї публікації, доведеться додати ложку дьогтю.

Вище вже йшлося про те, що за півроку Молдова має стати місцем проведення нового саміту Європейської політичної спільноти. Та якщо зустріч у Празі стала безумовно успішною (бо перевищила сподівання учасників), то для зустрічі у Кишиневі це стає лише додатковим викликом.

До того ж, організація саміту навесні 2023 року стає для столиці Молдови неймовірним  організаційним (та дипломатичним) викликом.

Кишинів не має досвіду проведення великих міжнародних подій президентського рівня. Його максимум – це саміт СНД у далекому вже минулому.

Є питання навіть у тому, як лідерам 44 держав технічно прибути до місця проведення зустрічі. Аеропорт Кишинева вже зараз перевантажений – навіть попри те, що регулярних міжнародних рейсів звідти літає не так багато, як з чеської столиці.

Більшість лідерів прибувають, звісно, чартерними рейсами – але й тут не все просто. Аеродром має брак паркувальних місць для літаків, умістити борти усіх лідерів неможливо навіть технічно (а до Праги делегації окремих з них, як-то президентів Азербайджану та Туреччини, прибули двома літаками кожна!).

І, нарешті, не забуваємо про дипломатичний виклик: переконати усіх, що їм справді потрібно поїхати до Кишинева, попри те, що там не буде "спареної" події на кшталт саміту ЄС наступного дня (як було у Празі). Через це є шанс, що президенти та прем’єри частини держав вирішать проігнорувати другий саміт ініціативи Макрона.

Словом, команда Маї Санду стоїть перед непростим завданням: довести, що Молдова під її керівництвом може робити те, на що донедавна навіть не претендувала. Щоби не вийшло, що, порівняно з успіхом першого саміту, другий видався провальним.

Про мир не лише в Україні

Попри те, що текст розпочався описом ролі Молдови, треба застерегти від хибного враження, що Україна втрачає увагу Європи. Це не так.

Йдеться про динаміку: в той час як Кишинів стрімко здобуває увагу європейських гравців, Україна її продовжує утримувати на безпрецедентно високому рівні. Виступ Зеленського відкрив засідання саміту. Потреба допомагати Україні лунала від усіх та на усіх панельних дискусіях (саміт був побудований дуже незвично, президенти та національні делегації у якийсь момент поділилися на групи за тематичними напрямки – словом, було схоже на якусь конференцію, тільки без жодних трансляцій та з особливим учасниками).

А чеський прем’єр Петр Фіала, який вийшов до преси після закриття саміту разом з Макроном і Санду, додав, що Україна була тією державою (як виявилося, лише однією), що подала свої пропозиції до формату ЄПС. І одна з них, звісно ж, стосувалася того, щоби пріоритетом Спільноти було встановлення миру по всій її території.

Імовірно, це стане також тематикою форуму в Кишиневі, адже Молдова має на своїй території заморожений конфлікт та окупований росіянами регіон.

Однак навіть без цих додаткових закликів рух до миру став основною практичною темою і основним успіхом саміту у Празі.

Йдеться про мир на Південному Кавказі, де Росія також має зазнати поразки.

Як відомо, між Азербайджаном та Вірменією триває конфлікт, що часом переростає у збройні сутички. При цьому, Росія має воєнні бази на вірменській землі і мала би гарантувати безпеку цієї країни – але з низки причин не робить цього (у тому числі через те, що Кремль загруз у війні в Україні та перекинув туди більшість розквартированих у Вірменії військ).

Це викликає неабияке обурення в Єревані та заклики і навіть плани щодо розриву союзу з РФ. І поки є це історичне вікно, коли Росію викинути з Південного Кавказу найлегше – кілька країн намагаються цим скористатися.

На полах празького саміту відбулося кілька присвячених цьому зустрічей. Відомо щонайменше про три: переговори прем’єра Вірменії Нікола Пашиняна з турецьким президентом Реджепом Ердоганом (уперше за багато років зустрілися лідери цих, по суті, ворожих держав); переговори Пашиняна з азербайджанським лідером Ільхамом Алієвим за посередництва Макрона, а також переговори у одній з "перерв на каву" між Алієвим, Ердоганом, Пашиняном та... угорським прем’єром Віктором Орбаном (як свідчить чимало відео, відзнятих на телефони членами делегації).

У цій складній конфігурації Макрон взяв на себе роль гаранта для Вірменії (та історично має дуже тісний зв’язок із Францією), а Ердоган традиційно є гарантом для братнього Азербайджану. От вони й зустрічалися то удвох, то утрьох, а можливо і вчотирьох.

А до чого тут Орбан, спитаєте ви?

Річ у тім, що переговори за його участі були спонтанними, не запланованими – лідери Вірменії та Туреччини просто підійшли до одного столика, де Орбан спілкувався з Алієвим, щоби поговорити з останнім. І хоча Орбан був відверто зайвим на цій зустрічі, він вирішив лишитися на "чужих" переговорах.

Так якщо відкинути в сторону жарти про угорського очільника, насправді ця зустріч стала не менш важливою, ніж формальні переговори. Той факт, що лідери воюючих Вірменії та Азербайджану не цураються спонтанних зустрічей із посмішками та рукостисканнями, дає сподівання на те, що відносини між ними змінюються стрімко та радикально.

Та й досягнуті домовленості це підтверджують.

Отже, на саміті у Празі Вірменія, Азербайджан та Євросоюз погодили розміщення цивільної місії ЄС на кордоні.

Але ще важливіше те, що там само, у Празі, за посередництва Франції (та ЄС)  і Туреччини Вірменія та Азербайджан погодилися визнавати кордони один одного станом на 1991 рік. І Туреччина, щодо позиції якої були запитання, підтвердила цю домовленість.

Це, по суті, відкриває шлях до завершення війни на південному Кавказі, причому без участі Росії у домовленостях. Алієв вже публічно допустив, що мирний договір із Вірменією може бути підписаний до кінця 2022 року.

Утім, завершити цю статтю доведеться на мінорній ноті.

На жаль, інша проблемна точка Європи на саміті у Празі стала лише гарячішою. Йдеться про турецько-грецький конфлікт.

На саміті у Празі, під час спілкування з пресою, Реджеп Ердоган підтвердив, що не виключає превентивного військового удару по Греції, якщо бачитиме загрозу удару з її боку. Прем’єр Греції відповів на цю заяву Ердогана. А Туреччина, натомість, перейшла до дій та розмістила ударні дрони на території північного Кіпру, який Греція та Кіпр вважають окупованим турками.

І жодна зі сторін не бачить шляху до деескалації.

А Україні, для якої важлива підтримка усіх сторін конфлікту, за цих умов доведеться діяти філігранно тонко, щоби не образити жодну з них. Адже і Анкара, і Афіни намагатимуться залучити Київ на свій бік, що для нас навряд чи є припустимим, коли нам треба об’єднати їх усіх навколо ідеї протидії російській агресії.

Бліц-інтерв’ю Ігоря Жовкви, дипрадника президента Зеленського, за підсумками саміту

– Чи є впевненість у тому, що формат Європейської політичної спільноти відповідатиме нашим очікуванням?

– Безумовно. Ми пам’ятаємо, як з’явилася ця інціатива Макрона, і як тоді ми отримали запевнення, що  це не заважатиме нашому руху до кандидатства і далі - до членства. Тепер ми маємо перший в історії саміт Європейської політичної спільноти, і я вважаю, що він досягнув своїх цілей. Перш за все, зібралися разом і члени ЄС, і країни, які хочуть стати членами, і ті, які не є членами і не прагнуть цього.

Президент Зеленський задав тон цьому саміту, виступивши першим після господаря зустрічі Петра Фіали і  запропонувавши своє бачення, яким має бути цей формат. Його пропозиція "Європейської спільноти миру" знайшла підтримку.

І якщо у підсумку зупиняться на ній, то цей формат матиме зміст.

– Організатори саміту підкреслюють, що саме Україна подала пропозиції до цього формату. Невже ми були єдиними?

– Принаймні, я не чув про якісь змістовні пропозиції інших держав. Хіба що – якщо їх подавали після завершення заходу.

Ми активно поставилися до формату ЄПС.

Навіть формат участі України був унікальним: у саміті брали участь два лідери країни: президент відкрив саміт своїм онлайн-зверненням, а прем’єр брав участь у роботі панелей, виступав на економічній панелі.

Словом, ми хочемо, щоби він далі існував, розвивався, тому справді подали ідеї. Йшлося про економіку, енергетику.

– Економіка – це спільний ринок з ЄС?

– Ні, створення спільного ринку з ЄС навряд чи буде у цьому форматі. Це ми будемо робити на двосторонньому форматі з ЄС, не в цьому форматі.

Якою конкретно буде економічна складова тут – важко говорити на початку роботи Європейської політичної спільноти.

Основним результатом конкретно цього саміту було те, що лідери між собою поспілкувалися – у тому числі ті, які між собою зазвичай взагалі не спілкуються, у тому числі лідери Вірменії і Азербайджану (та Туреччини – ЄП). Це вже позитив.

Позитив – те, що домовилися обговорювати у форматі не лише політику і безпеку, а також економіку та енергетику.

Напевно, правильним було рішення організаторів не ухвалювати на саміті жодних спільних документів. Принципові речі, очевидно, і не могли бути узгоджені, а підписати папірчик, на який витратити багато часу, було нікому не потрібно.

Також добре, що узгодили час проведення наступного саміту, місце проведення. І ми пропонуємо назву наступного саміту.

– А що ми запропонували?

– Ми пропонуємо змінити назву усього формату. Пропонуємо назвати його "Європейська спільнота миру".

Слово "мир" у цій ідеї – це не тільки мир як такий, це стосується усіх сфер – це і економіка, і енергетична безпека, і воєнна безпека.

– Оскільки зараз і новий саміт планується провести у Молдові, і загалом увага до Молдови зростає – чи можлива синхронізація нашого з ними руху до ЄС?

– Синхронізація відбувається хоча б тому, що наші країни перебувають на одному етапі.

Для нас зараз пріоритет – виконання 7 рекомендацій, які ми отримали разом зі статусом кандидата. Це наша частина домашньої роботи, яку за нас не виконає ніхто. А далі будемо дивитися, спільні з Молдовою кроки також можуть бути, бо шлях для нас є однаковим.

– Якими є завдання, що їх поставив президент Зеленський в частині євроінтеграції?

– Перше – це виконати ці 7 рекомендацій якомога швидше, бажано до кінця року.

Для цього всім треба посилити роботу, і Верховна Рада також має посилити якість роботи. Вже майже в усіх комітетах створені підкомітети з питань євроінтеграції, які відповідатимуть за адаптацію acquis commutitaire. Буде визначений депутат, який відповідає цю роботу, у кожному комітеті.

Рада також має завершити роботу з виконання Угоди про асоціацію.

Уряд має суттєво посилити роботу, зрозуміти, що євроінтеграція – це вже не зовнішня політика.

Автор Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди",
з Праги