Починаючи з 24 лютого в українському і незалежному білоруському медіаполі не вщухає дискусія про те, чи вступить армія Білорусі у війну проти України.

За ці дев'ять місяців було безліч повідомлень про те, що така операція готується або незабаром розпочнеться. У перші дні після вторгнення навіть з'являлися "свідчення" про те, що солдати з білоруськими шевронами нібито увійшли в Україну разом із російською армією.

У березні міністр оборони України Олексій Резніков, спираючись на інформацію, в якій Україна "була повністю впевнена і яку підтвердили", попереджав, що Росія готує серію кривавих провокацій і планує "завдати удару по низці населених пунктів на території Білорусі", щоб втягнути Мінськ у війну.

Одним з останніх повідомлень на цю тему стала інформація від ГУР України, згідно з якою Росія готує "серію терактів на об'єктах критичної інфраструктури Білорусі". На думку української розвідки, "усе це має прискорити втягування білоруської армії у війну в Україні на боці окупантів".

Однак ні ці, ні багато інших подібних інсайдів так жодного разу не підтвердилися, а армія Лукашенка в бойових діях в Україні (поки що) участі не бере. І саме цей факт лягає в основу популярної концепції "Лукашенко чинить опір тиску Москви".

Однак чи відповідає ця концепція реальному стану речей? Відповідь на це запитання дасть змогу правильніше оцінити рівень загроз із білоруського плацдарму.

Примус до лояльності

Перш за все, динаміка білорусько-російських економічних відносин останніх місяців, як мінімум, ставить під сумнів теорію про "спротив" Лукашенка.

Наприклад, Росія надала Білорусі відстрочку виплат за кредитами на суму понад $1 млрд і видала новий на суму $1,74 млрд. Коли під санкціями опинився увесь обсяг експорту білоруських калійних добрив (спершу доступ до своїх портів заблокувала Литва, а після 24 лютого – і Україна), що приносив до бюджету Білорусі мільярди доларів на рік, саме Росія надала свою інфраструктуру для їхнього обходу й у такий спосіб урятувала одну з найважливіших галузей економіки Білорусі від загрози банкрутства.

Довгі роки "білоруське економічне диво" – гонористий термін пропаганди – вибудовувалося саме на нехитрій схемі купівлі російської нафти за цінами, істотно нижчими за ринкові, її переробці та продажу з високою маржею на Захід.

Після того як нафтопереробної галузі Білорусі торкнулися санкції ЄС і США, експорт нафтопродуктів теж вдалося частково переорієнтувати на російський ринок.

Ба більше, Москва поступилася усім вимогам Мінська навіть щодо "податкового маневру", який був каменем спотикання між сторонами останні п'ять років і потенційні втрати від якого білоруський Мінфін оцінював у $12 млрд.

Немає інформації і про різке підвищення для Білорусі ціни на російський газ. Мінськ продовжує отримувати його по $128,5, хоча влітку світові ціни стрибнули аж до $2800 за тисячу кубометрів.

Взагалі російський ринок став своєрідним рятівним колом для експортно орієнтованої економіки Білорусі, яка в умовах санкцій втратила традиційні ринки збуту. Якщо раніше частка Росії в загальному обсязі білоруського експорту становила 35-40%, то зараз вона сягає вже майже 60%, а за підсумками року може вийти на рівень 65-70%.

Багато в чому саме російський фактор дає змогу зберігати макроекономічну стабільність Білорусі й уникати серйозних соціальних потрясінь.

Росія має величезну кількість інструментів примусу свого сателіта до лояльності та покірності.

Раніше, коли їй не подобалася поведінка білоруського режиму, вона використовувала саме економічні важелі впливу на нього. Але що з перерахованого вище хоча б віддалено нагадує українській владі "тиск" Москви на Лукашенка зараз?

Якщо аналізувати військову, політичну чи інформаційну сфери, то й тут складно знайти бодай якісь ознаки міфічного спротиву Лукашенку.

Його режим з першого дня війни надає власну військову та цивільну інфраструктуру для забезпечення та прикриття російських військ. Низка об'єктів, зокрема деякі аеродроми, з яких завдають ударів по українських містах, були повністю передані в російське управління.

Останнім часом все частіше фіксуються факти відправки військової техніки збройних сил Білорусі на користь російської армії. Лише за жовтень до Росії відправлено 98 танків Т-72А, 60 БМП-2, 53 вантажівки "Урал", а з лютого туди було доставлено загалом понад 65 тисяч тонн боєприпасів.

Свіжомобілізовані російські солдати проходять навчання, зокрема, в Білорусі – через брак ресурсів у самій Росії для одномоментної підготовки такої кількості особового складу.

У білоруських лікарнях надають медичну допомогу пораненим російським солдатам, а на початку війни частина відділень навіть була повністю відведена під ці задачі.

Режим Лукашенка беззастережно підтримує Москву в усіх без винятку голосуваннях у міжнародних організаціях: чи то щодо засудження незаконних анексій українських територій, чи то щодо закликів відшкодувати Україні збитки від російської агресії.

Білоруська пропаганда повторює і поширює фейки про "інсценування в Бучі", "нацистів" і "брудну бомбу", демонізуючи український народ і виправдовуючи російські воєнні злочини.

Словом, Лукашенко робить усе те, чого від нього й очікують у Кремлі. Якщо хтось із білорусів і чинить спротив сучасному російському нацизму, то точно не він.

До чого готується Лукашенко?

З перших днів війни всередині Білорусі та в білоруських емігрантських колах зародився рух опору.

Білоруські рейкові партизани блокували пересування російської військової техніки залізницею, а за Україну пішли воювати сотні добровольців, які сформували одразу кілька бойових підрозділів, що повністю складалися з білорусів.

У Польщі та Литві активісти створили центри військової та бойової підготовки для білорусів, які бажають піти воювати на боці України або підготуватися до силового опору режиму Лукашенка.

Інформатори в Білорусі відстежують переміщення російських військ, вильоти авіації та запуски ракет, фіксують підозрілі процеси всередині своїх організацій і передають цю інформацію білоруським моніторинговим проєктам на кшталт "Білоруський Гаюн" або українській розвідці.

Загальна кількість таких інформаторів у Білорусі перевищує кілька десятків тисяч осіб.

І це при тому, що ризики для кожного з цих людей дуже високі. По рейкових партизанах силовики Лукашенка відкривають вогонь на ураження, інформаторів відправляють на десятки років до в'язниці, де їх піддають тортурам, добровольців шантажують насильством щодо родичів, які залишаються в Білорусі.

Найімовірніше, саме негативне ставлення білоруського суспільства і є тим чинником, який поки що стримує обидва режими від відправки білоруської армії в Україну. За результатами соціологічних опитувань, тільки 3% білорусів хотіли б участі збройних сил своєї країни у війні на боці Росії.

На даний момент немає ані загрози другої хвилі нападу з території Білорусі, ані підключення її армії до бойових дій.

Росія відчуває брак техніки та особового складу, а білоруська армія, як і раніше, не має військового досвіду.

Україна ж після дев'яти місяців війни набагато краще готова до відбиття такого нападу: мости на українсько-білоруському кордоні підірвані, дороги і поля заміновані. Там тепер є і рови, і бетонна стіна, і ефективна повітряна розвідка.

ЗСУ мають сучасне оборонне і наступальне озброєння, а західна розвідка, без сумніву, заздалегідь поділиться з партнерами інформацією, якщо з Білорусі готуватиметься нова атака.

Приховати підготовку до введення військ Білорусі або формування нового російського ударного угруповання буде просто неможливо.

Тому такий розвиток подій ні для кого більше не стане сюрпризом.

Однак попри це, підвищення готовності до гіпотетичного сценарію, за якого армія Білорусі буде залучена до бойових дій (оборонних або наступальних), білоруською владою активно проводиться.

Починаючи з травня в країні безперервно проводять військові навчання, тренування територіальних військ, перевіряють мобілізаційний потенціал і видають мобілізаційні приписи на випадок необхідності.

Лукашенко, вочевидь, хотів би уникнути такої перспективи. Він чудово усвідомлює, які ризики це для нього несе.

Але вирішальне слово все одно буде не за ним. Зрештою, російські війська, які вільно входять і виходять до/з Білорусі, можуть за необхідності заїхати і на територію його палацу. 

Автор: Павел Слюнькін,

аналітик Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR)