Чи є в Україні попит на пізнавання польської культури?

І чи є суспільний дозвіл на те, щоби процес мовної, ментальної та культурної дерусифікації та деімперіалізації України супроводжувався інтенсифікацією культурних зв'язків із Польщею?

Результати нещодавнього опитування української громадської думки дають безумовно позитивну відповідь на це питання.

Міцкевич замість Пушкіна

Високий рівень симпатій українців до Польщі та поляків був очевидний для кожного, хто зважено аналізував польсько-українські відносини ще до війни.

Після війни рівень симпатій ще більше зріс, сягнувши рекордних 86%, згідно з літнім опитуванням української соціологічної служби Info Sapiens та Центру Мерошевського, польської державної інституції, створеної законом Сейму для сприяння діалогу між поляками та українцями.

Разом з тим результати нового опитування Центру та Info Sapiens щодо ставлення українців до польської культуру, рівня обізнаності з нею, а також асоціацій з історією давньої Речі Посполитої, можуть стати певною несподіванкою.

Виявилося, що у рейтингу європейських країн, культура яких є найбільш привабливою для українців, перше місце посіла саме Польща з 43% спонтанних вказівок (респонденти могли вказати до п'яти країн). Лише за нею йшли англійська, німецька, французька чи італійська культури. Також у відповідях на запитання, який із сусідніх народів є найбільш близьким українцям, на першому місці опинилися поляки – 72%. На білорусів, які посіли друге місце, вказали 7%.

Відчуття культурної близькості до поляків було ще більш вираженим в областях історичної Волині, Поділля та Київщини (81% вказівок) і Галичини (91%), які кілька століть були пов'язані з Польщею.

Водночас частина опитаних українців задекларувала, що їхній інтерес до польської культури помітно зріс після початку війни.

Про це заявило 27% респондентів, у тому числі 35% молоді до 34 років. Також переважна більшість респондентів вважає, що на українському телебаченні мало польських фільмів (73%) і що про польську культуру недостатньо розповідають у школах (55%).

Зважаючи на дискусію, що точиться в Україні, про ставлення до діячів російської культури дослідники поставили запитання про те, як українці сприйняли би ідею ввести до шкільної програми замість Александра Пушкіна твори великого польського поета епохи романтизму Адама Міцкевича.

Поета, додамо, який також гостро критикував російську політичну систему, засуджував ставлення Західної Європи до Росії та був одним із перших аналітиків російського суспільства – що він чинив і в академічних, і в літературних творах. Виявилося, що 69% українців підтримали б таку ідею (у Галичині за таку заміну висловилися понад 90%, а на Волині, Поділлі та Київщині – 75%).

Водночас опитування показало, що знання польської культури за межами Галичини є в кращому випадку помірним. Насправді лише 32% українців уміли правильно відповісти, ким саме був Міцкевич. Він посів друге місце – після Шопена (81%) – за рівнем впізнаваності польських культурних діячів.

Наступним став Єжи Гофман (24% впізнаваності), режисер фільму "Вогнем і мечем" за романом Генрика Сенкевича, який був дуже позитивно оцінений українцями. Заразом з 18% впізнаваності, сам Сенкевич, відомий письменник та нобелівський лауреат, є менш відомим, ніж режисер. П'яте місце (17%) посів режисер Роман Полянський (в Україні частіше відомий як "Поланскі").

Водночас дослідження показує, що відомі поляки, які народилися на українській землі – такі як другий після Міцкевича класик польської поезії Юліуш Словацький, композитор і піаніст Ігнацій Ян Падеревський чи композитор Кароль Шимановський – відомі лише кільком відсоткам українців. З цієї групи лише уродженець Львова Станіслав Лем має більшу впізнаваність (15%).

А хто українцям спонтанно спадає на думку, коли їх питають про поляків? Аж 51% не змогли назвати хоч одне ім'я.

До першої п'ятірки увійшли три польських президенти: Анджей Дуда (22%), Лех Качинський (7%) та Лех Валенса (5%).

По 4% згадок отримали Адам Міцкевич та акторка Барбара Брильська, яка має виразно більшу популярність на Сході та Півдні України, ніж на Заході країни.

Історія як джерело позитиву

Опитування мало також історичну складову – його результати надихають оптимізмом, якщо йдеться про історичний діалог.

Отже, терміни, пов'язані з давньою історією Польщі та України, такі як "Річ Посполита", "пан" чи "воєвода", навіть "шляхта", зазвичай викликають позитивні асоціації. Однак якщо у випадку з "Річчю Посполитою" перевага позитивних асоціацій над негативними була майже чотирикратною (40% проти 11%), то у випадку шляхти вона є незначною (29% проти 25%).

Враховуючи традицію української історіографії, що давала зазвичай негативну оцінку факту перебування українських земель у складі Корони Королівства Польського, а особливо вплив Михайла Грушевського на історичні інтерпретації, який триває і донині, такий результат слід розцінювати як позитивний.

Певною мірою це, звісно, є наслідком симпатій до Польщі, а певною мірою – результатом роботи українських істориків протягом останніх 30 років, які доклали чимало зусиль для боротьби з ворожими до Речі Посполитої інтерпретаціями, поширюваними Росією та українським національним рухом у XIX столітті.

Показово також, що збудовані в ранньомодерну добу замки, палаци чи костели, що простягаються від Бугу до Дніпра, здебільшого розглядаються як частина спільної культурної спадщини поляків та українців (61%), тоді як респонденти, які вказували на одну націю: поляків (11%) чи українців (15%), були в явній меншості.

Однак процес інтерналізації спадщини Речі Посполитої наразі не проявився у ставленні до латиниці, яка, зрештою, досить часто використовувалася для написання української мови на Правобережній Україні у XIX столітті, хоча кирилиця і тоді була пріоритетною.

З пропозицією частини українських інтелектуалів про те, аби за прикладом Сербії в Україні були дві державні абетки – на основі кирилиці та латиниці, погодилися 21% опитаних, а ще 4% висловилися взагалі за відмову від кирилиці, як це пропонував свого часу Павло Клімкін, а потім Олексій Данілов. Однак 70% опитаних українців не вважають такі заходи необхідними.

Прикметно, однак, що прихильників часткової латинізації української мови було дещо більше серед молоді та в Галичині.

Які висновки дослідження? Один з них очевидний. Серед українців існує величезний попит на пізнавання польської культури і водночас побутує переконання у необхідності не лише мовної, але й культурної дерусифікації України.

Хоча регіональні відмінності у ставленні до поляків є меншими, ніж до війни, все ж можна спостерігати вищий рівень обізнаності з польською культурою на тих українських землях, які перебували під впливом польської культури, як Правобережна Україна до періоду 1917-1920 рр. чи Західна Волинь і Галичина до 1945 року.

Слід зазначити, що хоча аналогічні дослідження ще не проводилися в Польщі, побутові спостереження свідчать про те, що попит на вивчення української культури зростає і у Польщі.

Опитування також підтверджує голоси всіх тих коментаторів, які вказують на те, що позитивна оцінка діяльності формувань, які заплямували себе злочинами проти поляків (як і українців) – таких як, наприклад, гайдамаки (62% позитивних оцінок, 7% негативних) – не означає схвалення цих злочинів і неприязні до поляків; парадоксально, але вона навіть позитивно корелює з симпатією до Польщі. 

Після війни для польсько-українських відносин має настати дуже добрий час.

І результати опитування свідчать саме про суспільну легітимізацію в Україні планів активізації польсько-українських зв'язків.

Однак слід мати на увазі, що в Польщі вже є критики "ukrainizacji kraju", чи то серед політиків, чи то серед публіцистів, і в Україні такі критики можуть легко з'явитися.

Тому, ті, хто насправді прагне, працювати на інтенсифікацію відносин між двома народами, хай остерігаються дій, які можуть посилити побоювання цих кіл в обох країнах. 

Автор: Лукаш Адамський,

доктор історичних наук, заступник директора Центру діалогу ім. Юліуша Мерошевського (Варшава)