60 мільйонів людей у світі – фактично, у півтора раза більше, аніж населення України – станом на 2021 рік були внутрішньо переміщеними особами (ВПО), говорять дані дослідницької установи Internal Displacement Monitoring Centre. Девʼять із десяти були вимушені покинути свої домівки через збройні конфлікти. 

Лише в Україні через війну ВПО стали близько семи мільйонів людей, говорять дані Міжнародної організації з міграції. Представники Мінсоцполітики України наголошують, що це не соціальний статус, а тимчасова життєва ситуація. У міністерстві переконані, що вона завершиться з перемогою України.

Але доки всі очікують на цей день, внутрішньо переміщені особи стикаються зі значною кількістю життєвих викликів. Не останній із них – інтеграція до нового соціального середовища, тобто громади, в якій люди, що втекли від війни, знайшли прихисток. З огляду на те, що близько двох третин українців переважно не виїжджали за межі своєї області, досвід переїзду – тим паче вимушено – додає складнощів, адже кожен регіон та кожна місцева спільнота країни мають свої особливості.

Утім, українські переселенці – не єдині у світі. Історія Європи знає приклади збройних конфліктів, внаслідок яких люди були змушені змінити місце проживання. Цей досвід – різний, кожен з них має свій контекст, риси та особливості. 

Як європейський досвід може стати прикладом для України?

Не варто мовчати про проблеми

"Усе починається зазвичай на піднесеному настрої та з натхненням, – каже Тетяна Калениченко, виконавча директорка "Європейського центру стратегічної аналітики" та фасилітаторка проєкту "Діалог у дії", про початок інтеграції ВПО в нових для них громадах. – Але час і побут стають найкращими мірилами – з ними стає зрозуміло, які конфлікти можуть виникнути та які емоції вирувати". 

І тут, за її словами, оголюється важлива проблема українського суспільства – брак практики спільного проговорення та обговорення проблем.

Приміром, каже Калениченко, чимало ВПО були вимушені залишити свої домівки в перші години повномасштабного вторгнення. Люди не могли уявити, що поїдуть на багато місяців в інший регіон. 

"Відповідно, ВПО не мали відповідей на питання, коли доречно починати платити за оренду [приймаючим родинам], куди й коли вони вирушать далі, чи зможуть господарі оселі сказати, чи їм щось некомфортно тощо", – пояснює дослідниця складнощі ситуації.

Побут і справді стає родючим полем для розвитку невдоволення та потенційних конфліктів.

Масштабне дослідження благодійного фонду "Право на захист" показало, що найбільше господарі дратуються, коли ВПО не прибирають за собою, необережно ставляться до речей, або ж звинувачують переселенців у тому, що щось зникає. Лише 10% представників приймаючих громад зазначили, що стикалися з такими ситуаціями час від часу або навіть часто. Натомість чверть опитаних кажуть, що таке трапляється рідко.

Другий за популярністю тригер – грошовий, йдеться у звіті БФ "Право на захист". Мова про ситуацію, коли господарі житла прагнуть отримати як плату за оренду від ВПО, так і компенсацію від держави. Кожен п’ятий респондент серед приймаючих громад стикався з такими випадками.

Чи допоможе міжнародний досвід?

Українська ситуація – з її регіональними особливостями, тривалою політизацією мовних та культурних питань, війною, що змусила людей масово виїжджати зі сходу та півдня – багато в чому унікальна. Звісно, у світі є чимало прикладів вимушеної міграції всередині та за межі країни, утім, кожен із них мав своє історичне та соціальне забарвлення. 

Приміром, досвід Балкан навряд чи може бути дуже придатним до адаптації в Україні, каже Андрій Кришталь, експерт у сфері розбудови миру:

"Балканські війни супроводжувалися численними етнічними чистками. Через це велика частина людей свідомо і назавжди виїжджали на постійне проживання в інші країни, як-от Швеція, Австрія та Німеччина, розуміючи, що їм навряд чи вдасться повернутися додому".

Водночас, додає він, у часи воєн Хорватія служила своєрідним хабом для біженців із Боснії, які тимчасово там перебували до отримання документів для подальшого переїзду в якусь країну ЄС. 

Експерт каже, що внутрішні переміщення на Балканах мають відчутний відтінок етнічних чисток. Зокрема, через просування фронтів та зміну офіційної влади представники однієї етнічної групи покидали домівки й заселялися там, звідки втекли представники іншої національності від протилежної сторони конфлікту. "Це призвело до своєрідних "обмінів населенням", що є доволі диким у XXI сторіччі", – наголошує Кришталь.

Утім, зауважує він, є і приклади успішної інтеграції внутрішніх переселенців, хоч сам рух населення був вимушений і призводив до зміни етнічного складу громад.

Наприклад, після завершення бомбардування Югославії силами НАТО в 1999 році більшість сербів, які проживали в Приштині (столиці Косова) переселилися або в сусідній муніципалітет Грачаниця (анклав із переважно сербським населенням), або на територію Сербії, або ж у треті країни. Хорвати, які проживали в селі Яньєво поблизу Приштини, також здебільшого переселилися з Косова в Хорватію, великою мірою в ті регіони Хорватії, звідки втікало сербське населення. 

"Багато історій інтеграції, про які я чув, відбувалися за принципом "приїхав до родичів", а не за якимись урядовими програмами. Тому, я вважаю, якщо чомусь ми можемо навчитися, то не робити подібних помилок", – пояснює фахівець.

Нині ж, розповідає Кришталь, албанці в Косові дуже підтримують Україну й українців. Він неодноразово бачив жести підтримки і привітання, коли люди на вулицях бачили, що його машина – на українських номерах.

У Хорватії ж, за його словами, ситуація дещо інша, оскільки це частина ЄС і тут діє програма тимчасового захисту. Тут є десь 30-40 тисяч переселенців з України. Вони мають репутацію хороших працівників, а також "своїх слов’янських людей", через що до них ставляться значно краще, ніж до інших мігрантів.

Досвід війни в Хорватії дозволяє місцевим зрозуміти, через що проходять люди, які до них приїжджають.

"Зважаючи на кількість, їх майже не помітно на вулицях. Місцеве населення тут, як і в Косові, ставиться до українців прихильно. Насамперед через власний досвід війни у своїй країні. Як і в часи війни за незалежність, так і під час війни в Боснії, Загреб був місцем, куди регулярно приїжджали біженці. Люди тут співчутливі, розуміючі, готові допомогти", – каже Кришталь.

Тим не менш, трапляються і конфлікти: наприклад, через український прапор напередодні 24 серпня. Місцеві молодики заявили, що не хочуть бачити прапори чужої країни в себе вдома, оскільки в них не заведено вивішувати інший стяг без хорватського. 

За спостереженнями Андрія, ставлення до українців у інших країнах і, як результат, інтеграція переселенців опираються на колективну репутацію, а не на індивідуальний досвід, який частіше за все є позитивним. Особливо, додає він, це помітно в Польщі.

Він радить українським громадам виробляти власні механізми врегулювання конфліктів – як і між собою, так і тих, що виникають із приймаючою громадою. 

"На жаль, неадекватна поведінка одного може вплинути на ставлення до всієї групи в певній громаді. Тому групі було б доречно брати відповідальність за вирішення таких конфліктів. Ось на цьому й можна сфокусувати зусилля третім сторонам", – рекомендує експерт.

Шлях до порозуміння – через діалог

Накопичення негативних емоцій підживлює конфлікти. Знову ж таки, через брак звички прямо говорити про проблеми та шукати спільні рішення це набуває "політичного" забарвлення, каже Калениченко: "Люди починають притягувати прості пояснення: наприклад, "ви зі сходу", "ви із заходу", "ви не зовсім хороші українці" тощо". 

Дослідження БФ "Право на захист" підтверджує цю ситуацію. Зокрема, опитані ВПО вказують на непорозуміння і конфлікти на мовному ґрунті: використання російської мови, суржику чи росіянізмів.

У приймаючих громад теж кажуть, що їх зачіпає поширеність російської мови, небажання поодиноких ВПО вчити й використовувати українську мову, бодай на рівні базових слів. 

Утім, респонденти говорять не лише про негатив.

Приміром, ВПО надали багато схвальних відгуків про релігійні та народні традиції жителів західних регіонів України, про людські якості місцевих, а також їхню підприємливість та розвиток малого та середнього бізнесу. 

Представники ж приймаючих громадах оцінили вдячність ВПО та їхню стійкість у доланні життєвих труднощів. Серед позитивних моментів опитані згадали і відкритість до місцевих жителів, а також прагнення чималої кількості вимушених переселенців розмовляти українською мовою. 

"Ми перш за все всі люди" – саме це звучало від респондентів найчастіше, коли йшлося про спільне і відмінне між ВПО та приймаючими громадами. Опитані наголошували, що всі – люди, українці, мають схожий досвід, біль, почуття, цілі, права. Лунало й те, що "це нормально, коли в людей є відмінності", і розуміння того, що не всі з-поміж ВПО чи місцевих мешканців – правильні та ідеальні. 

Тож як мінімізувати конфлікти та сприяти порозумінню між ВПО та приймаючими громадами?

"Якщо сторони мають можливість усе спокійно проговорити, якщо вони до цього готові, більшості конфліктів можна уникнути", – переконана фасилітаторка Калениченко. У цьому, зокрема, можуть сприяти волонтери, українські та міжнародні громадські організації.

Утім, наголошує вона, третім сторонам варто детально розуміти контекст: локальні особливості та практики, життєву ситуацію господарів та ВПО, чому можуть сприяти місцеві волонтери та благодійники.

Якщо ті, хто підтримує діалог, бачать реалістичну картину, вони можуть зробити мінімальні втручання для максимального ефекту, додає Калениченко. 

Фундамент для згуртування

Хорватська дослідниця у сфері миробудівництва Валентина Отмачич в одній зі своїх робіт називає низку факторів, які впливали на збереження миру в громадах на тлі війни. Серед них: просування позитивних спогадів про минулі взаємодії між різними групами, а також розвиток мережі орієнтованих на порозуміння людей з ключовими посадами в громаді (приміром, лідерів думок, представників поліції, армії та місцевої влади, ЗМІ).

Усе це може сприяти запобіганню конфліктам та розбудові злагоди.

Опитані фондом "Право на захист" ВПО та приймаючі громади погоджуються: у разі конфліктів люди мають вирішувати їх між собою. Найчастіше респонденти називали "толерантне й терпиме ставлення до відмінностей між людьми" як спосіб вирішення та запобігання конфліктам. Тож саме інвестиції в розвиток такої поведінки, вважають експерти, здатні стати ефективним способом залагодження суперечностей.

Тим не менш, додають вони, толерантність потребує стійкого психологічного стану, що складно за умов конфліктів та емоційному підґрунті. Відповідно, профілактикою цього та фундаментом для подальшого розвитку діалогу стає системна робота з психологом, як групова, так і індивідуальна.

Що в опитуванні назвали серед рекомендацій для вирішення та запобігання конфліктам "на емоціях"?

• працювати з психологами над травматичним досвідом; 
• вести просвітницьку роботу щодо дії та роботи з травмою;
• спокійно обговорювати досвід, пережитий різними людьми, вчитися вести такий діалог, слухати одне одного;
• просвітницька робота, що допомагає людям осягнути: їхня думка й досвід не є єдино правильні;
• соціальна реклама, спрямована на профілактику конфліктів – меседжа про єдність українців, незважаючи на різний досвід, мову;
• лідери громадської думки, представники влади мають говорити про проблеми й конфлікти, вказувати на способи їхнього вирішення;
• в частині випадків час вгамовує емоції і спілкування відновлюється;
• в частині випадків мають бути встановлені розумні правила, норми (ВПО в шелтерах, дії посадовців тощо).

Важливо й запобігати ризикам сегрегації, додає Калениченко. Зокрема, третім сторонам варто сфокусувати свої зусилля на протидії появі штучних гетто, як-от окремих модульних містечок для переселенців за межами міста.

Дослідниця наводить приклад Канади, де доволі розвинена програма міграції. Приїжджих там свідомо розселяють рівномірно, щоб не допустити утворення "містечок у містах" за релігійною, етнічною чи мовною ознакою, і допомагають переселенцям стати частинами локальних спільнот.

Безперечно, вивчати досвід інших країн та дослухатися до порад міжнародної спільноти важливо, додає Енріке Торелла, регіональний директор благодійної організації HIAS, що допомагає біженцям та вимушеним переселенцям в Африці та Євразії.

"Так, Україні це дасться нелегко, утім, сподіваюся, що українці впораються з цим викликом, як справлялися і досі", – каже він.

Експерт наголошує, що рішення щодо того, як потрібно розбудовувати українське суспільство та вирішувати проблеми з можливими конфліктами у громадах з того чи іншого приводу, має лишатися за українцями.

У БФ "Право на захист" додають, що фундамент для обʼєднання та згуртування українців із різних регіонів є.

Найчастіше люди називають такі характеристики, як патріотизм, довіра один до одного та працьовитість. 

"Зауважимо, що довіра одне до одного – одна з найбільш об’єднуючих характеристик, у той час як велика кількість опитаних відчуває втрату довіри. Вочевидь, це є той розрив, заповнення якого може найбільш позитивно вплинути як на згуртованість, так і на емоційний стан українців", – резюмує звіт. 

Авторка: Наталя Проскуренко,

проєктна менеджерка з посилення стійкості та згуртованості в Україні БФ "Право на захист"