"...А ще в Україні відловлюють людей на вулиці, і кого зловлять – відправляють у нацгвардію послом в Африку..."

Цей жарт став актуальним після того, як міністр закордонних справ Дмитро Кулеба оголосив про ініціативу, яку можна сміливо називати революційною для дипломатії, і не лише для української, бо досі цього не робила жодна держава у світі. МЗС відкрило для усіх охочих українців право подавати свою кандидатуру для призначення на посади послів України у двадцяти державах світу.

"Я знаю, що ми отримаємо тисячі заявок. Знаю, що переважна більшість не відповідатиме вимогам ані посади, ані часу", – заявив Кулеба, додавши, що все одно вірить у користь цієї ініціативи, яка, за його словами, дозволить МЗС подолати кадровий голод. 

Відкритий добір послів викликав полярні реакції.

У дипломатичній спільноті доводилося чути і позитивні, і скептичні відгуки. Останніх лунає більше, адже ідея міністра ламає усталені традиції дипломатії (хоча, якщо відверто, злам традицій не обов’язково є чимось поганим).

Так само полярною стала реакція у соцмережах, але тут – з перевагою позитивних відгуків.

Пост Кулеби з цього приводу став одним із найбільш коментованих на його фейсбук-сторінці. Зараз там майже 2 тисячі коментарів, від однозначного схвалення цієї ідеї до її категоричного заперечення (хоча частина з цих реакцій заснована на міфах та хибному сприйнятті того, якими є функції та робота посла).

Цей текст дозволить вам краще зрозуміти, які виклики та можливості несе нова ініціатива, за чим варто стежити під час призначення наступних послів, а також чому за існування цілого міністерства, інституту міжнародних відносин тощо взагалі є підстави говорити про "кадровий голод" в українській дипломатії.

Почнемо з підсумків

Кожен читач матиме можливість для власних висновків про те, які саме наслідки матиме нова ініціатива; наступні розділи цього тексту дадуть вам більше інформації для цього.

Але ми спершу наведемо редакційні оцінки, на які автор цих рядків та ЄвроПравда загалом, ґрунтуючись на тривалому досвіді у дипломатичній сфері, також мають право.

Отже, ідею відкритого добору послів можна охарактеризувати короткою фразою:

"шкоди не буде, користь можлива".

Чи принесе ідея Кулеби реальну користь для держави та для МЗС – залежить і від щирості задекларованих намірів, і від деталей втілення цієї ідеї, а також від того, чи погодиться Банкова з таким втіленням реформи – адже хай які кандидатури пропонуватиме МЗС, але остаточне призначення посла лишається правом президента. 

Та якщо і бажання, і згода ОПУ є в наявності, у МЗС є також доволі простий шлях, як підвищити шанси на успіх запланованої реформи.

Для цього до її втілення треба залучити стороннього гравця. Наприклад, парламент. І навпаки: якщо "конкурс" буде закритим і до контролю за ним МЗС не допустить зовнішніх спостерігачів, це зменшить як ефективність нововведення, так і довіру до нього. А останнє має критичну вагу у втіленні настільки нестандартної реформи.

Варто також наголосити, що ідея з відкритим добором послів не є панацеєю; для низки дипустанов України та у низці країн перебування призначення фахівця з-поза меж МЗС є спірним і навіть неприйнятним підходом. А у решті посольств разом із "політичним" послом має бути призначений сильний "другий номер", який допоможе керівнику ефективно працювати.

Утім, якраз це у дипслужбі, напевно, чудово розуміють.

Також треба підкреслити: через специфіку посади навіть у тих державах, де цілком можливо ефективно заповнити вакансію посла за новою схемою, добір очільника посольства все одно не може стати класичним "конкурсом" із наперед прописаними правилами та незалежною комісією, яка обирає переможця на свій смак. Річ у тім, що посол – це посада до певної міри політична, призначення на неї не може визначатися тільки фаховими критеріями. Зокрема, важливу роль повинен відігравати фактор політичної лояльності – і в цьому немає нічого поганого. Інша річ, що він не повинен бути головним (а тим більше єдиним) під час ухвалення кадрових рішень.

А що ж щодо негативних наслідків нововведення?

У тому й річ, що їх немає.

Так, погані, негідні та неприйнятні призначення послів за новою процедурою цілком можливі, особливо якщо МЗС вирішить лишити її закритою. Але так само можливими вони є зараз! Ми всі останні місяці за цим спостерігаємо – достатньо згадати найбезглуздіше наразі призначення посла України у Болгарії, яке вже зараз завдало шкоди владі, а надалі ця шкода може лише зрости.

Утім, це дивне рішення Банкова ухвалила без відкритого добору. Навпаки, у теорії нова система дає шанс уникнути повторення цієї помилки.

А тепер настав час перейти до деталей. Почнемо саме з цієї теми.

Не конкурс і не виправдання

Наприкінці минулого року "Європейська правда" детально описувала історію з призначенням Олесі Ілащук послом України у Болгарії (детальніше – у статті Проблема не в сексології. Чому Зеленський має звільнити щойно призначеного посла).

Подальший розвиток підтвердив, що вона не готова до цієї посади. Вже третій місяць триває її "стажування" у МЗС, а ті, хто мав нагоду перетнутися з дипломаткою, визнають і в неофіційних розмовах, і в коментарях, що потрапляють до ЗМІ, що її рівень далекий від того, який має демонструвати посол України.

Дії влади, яка замість виправлення цієї очевидної кадрової помилки лише поглиблює її – окрема біда, причини якої варто досліджувати радше внутрішньополітичним журналістам.

А ЄвроПравді лишається констатувати, що історія з Ілащук вже зараз підірвала суспільну довіру до міжнародної кадрової політики навіть серед тих, хто не є противниками чинної влади. Саме про це призначення найчастіше згадують у скептичних коментарях щодо ідеї відкритого добору послів.

Лунає також підозра, що мета відкритого добору – додати суспільної легітимності появі "нових Ілащук".

Утім, для цього припущення немає жодних підстав.

Одіозні призначення справді можливі й після запровадження нової системи, але нова процедура жодним чином їх не виправдовуватиме і не "відбілить" негідних послів, якщо такі будуть призначені.

Адже, нагадаємо, не йдеться про "конкурс", який дозволив би владі зняти з себе відповідальність.

Не дарма у повідомленні Дмитра Кулеби не згадано про жодні конкурсні процедури. Призначення послів є політичним рішенням, і це виключає можливість суто конкурсного добору. Єдина мета нової процедури – дати вибір кандидатів у разі, якщо ані МЗС, ані Банкова не мають своєї кандидатури на посаду посла у певній країні.

До слова, в теорії це має допомогти владі уникнути повторення "казусу Ілащук". Адже, отримавши фахові кандидатури серед аплікантів, МЗС вже не зможе стверджувати, що запропонувало президенту треш-посла через те, що не мало альтернатив – бо у цьому разі на публіку вийдуть відхилені кандидати або кандидатки.

Між тим це переводить нас до цілком реальної проблеми української дипломатії.

Кадровий голод – не міф, а реальність

Свій допис із анонсом нової системи добору Кулеба почав зі слів про кадровий голод – і ЄвроПравді лишається тільки підтвердити, що якраз у цьому питанні міністр не перебільшує.

Це – давня, системна проблема, з якою намагається впоратися не перший міністр і яка виникла через комбінацію кількох причин.

Це і закритість дипслужби у давні часи, коли потрапити в МЗС, а тим більше у посольства можливо було лише за блатом, і у дипломатії нерідко працював негативний відбір, а значну частину дипкорпусу складав "баласт". Кілька років тому, за міністра Клімкіна, ситуація змінилася. Нині у багатьох посольствах працюють фахівці, найняті на зовнішніх конкурсах, і вони мають можливість продовжити роботу в дипломатії – але про системне подолання цієї проблеми та її довгострокових наслідків говорити все ж зарано.

Це і проблема із зарплатнею, яка не є високою як для кваліфікаційних вимог, особливо у тих, хто працює у Києві, а у минулому часом була взагалі жебрацькою. Цей стан був комфортним для категорії "блатних" у складі МЗС, але іноді вимивав із дипслужби кваліфікованих фахівців. Останніми роками, знову ж таки, зміни відбуваються – але їх достатність під питанням, і тим більше не можна говорити про подолання накопичених проблем.

Ці та інші фактори доклалися до створення ключової, засадничої проблеми: дипломатів в Україні багато, а ініціативних, сучасних дипломатів – значно менше. Навіть серед "кар’єрних" послів України у європейських державах є ті, чия придатність до роботи на посольській посаді – під великим питанням.

Дипломатія безповоротно змінюється, і не всі українські топ-дипломати встигають за цими змінами.

Є популярний жарт про те, що "дипломат – це той, хто двічі подумає перед тим, як нічого не сказати". Це – цілком справедливе правило для традиційних послів старої закалки, час яких нині минає.

Особливо для України.

Особливо у державах, які є для України особливо цінними та пріоритетними.

Років 15 і навіть 10 тому головним завданням посла України у більшості держав була організація візитів урядовців, а якщо пощастить, то й президента. А між візитами треба було передавати в країну перебування ноти з центру; передавати в центр повідомлення від приймаючої держави; можливо, проводити трошки культурних подій; але найголовніше – "не відсвічувати". Були, звісно, винятки та посольства з особливими завданнями, але для більшості цього було достатньо, щоби посол міг повернутися додому з шаною.

Зараз це просто не потрібно.

Зараз посол – це передусім комунікатор. Це людина, яка готова на вчинки, яка готова сперечатися, просувати українські інтереси і водночас робити це так, щоб не втратити довіру та повагу у країні перебування. Яка розуміє країну перебування та її культурний та історичний код настільки досконало, що здатна використовувати ці знання, переконуючи місцевих політиків та громадян у правоті України. Яка готова і здатна здобувати та розбудовувати особистий авторитет у цій країні.

І ось на таких людей, або принаймні на тих, хто має частину перелічених якостей, в МЗС справді є голод. І проблема цього кадрового голоду є справді давньою.

Пошук гідних кандидатів був викликом і за міністра Пристайка, і особливо за міністра Клімкіна, який через тривалість роботи на посаді (а також через те, що він став першим постреволюційним міністром) стикнувся з цією проблемою системно.

Але зараз, через стрімку зміну світових реалій у сфері дипломатії, цей виклик стає ще гострішим.

Недипломовані посли

Написане вище є також відповіддю на запитання, які нерідко лунають: про те, чому виник кадровий голод попри те, що в Україні є Інститут міжнародних відносин (ІМВ) та інші університети з "міжнародними" спеціальностями, а при МЗС функціонує Дипакадемія.

Очевидно, що такі навички не дає вища освіта. А коли дипломати, особливо у ранзі посла, є надто традиційними за стилем мислення та роботи – то це не змінити жодними курсами підвищення кваліфікації.

Як не дивно це звучить, але талановитих потенційних послів в Україні набагато більше серед дипломатів середньої ланки, не перевантажених стереотипами старої школи дипломатії. І, суто теоретично, нова система дозволяє їм претендувати на посади посольського рівня, до яких за рангом вони не доросли. Звісно, окрім бажання, такі "внутрішні" претенденти повинні мати докази своєї спроможності – наприклад, під час роботи на посаді першого секретаря або радника.

Чи допоможе нова система знайти та підвищити цих людей? Це питання до міністра Кулеби, який заявив про таку амбіцію. Від нього залежить, чи призведе добір до реального успіху у внутрішній ротації, чи ні.

Але самородки є не лише у дипкорпусі!

Та й загалом, наявність диплома Київського інституту міжнародних відносин (ІМВ) чи іншої "профільної" освіти зовсім не є обов’язковою для доброго дипломата і навіть доброго посла.

Дипломатія – не медицина. Порівняння дипломата з "лікарем, якому довіриш робити операцію" – беззмістовні. Велика кількість дипломатів найвищого рівня у світі, та й в Україні, ніколи не мали "профільної" освіти.

Достатньо згадати, що колишній міністр і колишній посол України у Німеччині Павло Клімкін за дипломом є фізиком-теоретиком; ексдиректор Дипакадемії та експосол у Туреччині, а нині посол у Японії Сергій Корсунський є випускником механіко-математичного факультету – і відсутність "корочки" ІМВ не підриває успішність їхньої роботи.

Утім, згадані посли все ж стали кар’єрними дипломатами.

"Політичні посли", міжнародний досвід

Чимало послів досягли успіху, не маючи перед тим ані дня дипломатичної кар’єри. Серед прикладів – експосол у Канаді Андрій Шевченко, посол у США Оксана Маркарова тощо (список далеко не повний навіть серед чинних керівників, але цей текст не має на меті встановлювати рейтинг послів).

Є і антиприклади. І це не тільки вже згадана Ілащук, а й, приміром, ексміністр оборони Таран, якого призначили до Словенії (держави-члена ЄС і НАТО!) у якості політичної плати за відставку, і який відтоді демонструє нульову ефективність на посаді.

Місце посла – це робота на результат, а не політична пенсія. Тож саме такі призначення, яких останнім часом стає дедалі більше, є реальною бідою української дипломатії, бо поки що звільнень політичних призначенців ми не побачили. І, на жаль, немає жодних гарантій, що за нової системи добору до МЗС не прийде вказівка подати президентові кандидатуру чергового відставника, якого немає куди прилаштувати – то нехай він або вона попрацює послом.

Але цей текст – не про стару практику, а про зміни, що можуть з’явитися, якщо ініціатива Кулеби не залишиться тільки на папері.

Адже шанс, що вона запрацює – є.

Наприклад, у грудні минулого року, одночасно з сумнозвісною Ілащук, був призначений посол України у Перу Юрій Полюхович, який ані дня не працював у дипломатії – однак його призначення не викликало ані слова критики, на відміну від його болгарської колеги.

Бо цей посол повністю відповідає тим вимогам, які пропонувалися. Полюхович – вчений-історик, що знає мову, культуру, звичаї країни свого перебування. Чи стане він на додачу до цього ще й успішним послом, покаже час. Але черги інших гідних кандидатів з системи МЗС на це місце не стояло, хоча місце посла було вакантне понад два роки.

Що каже з цього приводу міжнародний досвід?

Повного аналога ініціативи Кулеби у світі досі не було ніде і ніколи.

Жодна країна не проводила відкритий добір послів. А от призначення послів з-поза меж МЗС у інших державах справді бувають, хоча й не є загальносвітовим трендом.

Єдина держава, де є системна практика політичних послів – це США, де такі призначення часто стають винагородою за політичну чи іншу підтримку новообраного президента. Таких політичних послів зазвичай призначають на початку терміну президента, і вони працюють до його завершення і йдуть у відставку разом з переобранням глави держави.

Це – все ж інша історія, ніж запропоновано в Україні.

Низка інших держав теж практикує це час від часу. Цікавий приклад: у 2015 році послом Польщі в Україні мав стати ексжурналіст "Газети Виборчої" Марчин Войцеховський. Президент Коморовський навіть підписав указ про це – але сталася зміна влади, і нове керівництво країни вирішило змінити посла ще до його від’їзду до Києва.

Це ілюстрація того, що політичні симпатії мають значення у виборі кандидатури посла і в інших державах. Україна тут – далеко не унікальна.

Схожа з Україною ситуація зараз у Молдові. Там влада Санду відчуває шалений кадровий голод і не має достатньо фахових та відданих послів, через що навіть ключові посади обіймають не дипломати. Наприклад, послом Молдови у США став Віорел Урсу, який до призначення був юристом, знаним експертом з європейського права та європейської політики та співробітником фонду Сороса, але ніколи не працював на дипслужбі. І наразі вважають, що це – вдале призначення.

Отже, успіх, можливий, але...

Важливо розуміти, що готовності посла працювати на успіх – недостатньо.

Навіть у державах Заходу, де цінують дипломатію нового типу, лишається важливою також розуміння послом неписаних правил дипломатії. Де варто написати ноту, де змовчати; коли варто зробити прийняття від посла; з ким і як вітатися тощо... Маса важливих протокольних деталей може бути і не знайома активному послу, якого призначили з-поза меж системи, тому украй важливо, щоби разом з таким політичним послом до країни поїхав фаховий "другий номер", що має достатню інституційну пам’ять.

Крім того, украй бажано, щоб майбутній посол мав досвід роботи на державу. Не обов’язково саме у дипломатії. Принаймні на політичній посаді, якщо не на держслужбі.

Треба розуміти, що таке державна служба, як вона функціонує, яким правилам підкоряється.

Спроби влаштувати послом того, хто взагалі не має такого досвіду – майже напевно будуть неуспішними (і це – ще один привіт тим, хто досі не зважився виправити помилку з призначенням Ілащук).

І головне – не до кожної країни та не на кожну посаду політичні призначення у принципі пасують. Складно сподіватися на кандидата "з вулиці" на посаді посла в ООН, ОБСЄ тощо, бо там гра за правилами та процедурами є запорукою успіху. Утім, цих посад у переліку вакантних немає.

Загалом, МЗС оголосило добір кандидатур на посади послів у 20 державах. Як пояснили там у відповідь на запит ЄвроПравди, це – усі без винятку посольські посади, що є вакантними на даний момент і щодо яких у Києва немає узгодженого кандидата. Переважно це держави Африки.

Утім, для дев'яти країн (вісім африканських + Оман) пошук посла "зі сторони" немає сенсу. Їх МЗС все одно доведеться заповнювати власними резервами. Звісно, якщо справді йдеться про пошук повноцінного посла, що поїде в Африку. Бо це – ті країни, де Україна лише має відкрити посольство, а це – точно задача не для новачків, і це в МЗС чудово знають. Також найкраще підібрати кандидата з МЗС на посади послів у Чехії та Норвегії – це надто важливі країни, щоби з ними експериментувати. Хіба що буде знайдений справді "кандидат-самородок", який зможе компенсувати брак досвіду іншими якостями, а на місці його підстраховуватиме якісний "другий номер".

І якщо це так, то ідея Кулеби допомагатиме знайти не виключно послів з вулиці, а розширить горизонти пошуку. Це додає надії, що ініціатива все ж може бути успішною. А якщо ні, то хибні призначення будуть відразу помітні, і жодні посилання на "конкурс" не допоможуть їх пояснити.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"