Ядерний удар по дружбі з Китаєм: як шантаж НАТО зашкодив Путіну і не приборкав Захід
"На тлі деградації відносин між ядерними державами... усі ядерні держави не повинні розміщувати ядерну зброю за межами національних територій і повинні вивести всю розміщену за кордоном ядерну зброю".
Це – цитата зі спільного рішення, яке лідери двох ядерних держав, Росії та Китаю, підписали минулого тижня, під час візиту Сі Цзіньпіна до Москви. Цей документ мав амбітну та пафосну назву: "Спільна заява РФ і КНР про поглиблення відносин всеосяжного партнерства і стратегічної взаємодії, що входять у нову епоху". У Кремлі мріяли, що це засвідчить народження двополярного світу, де колективний Захід побачив би рівного собі противника з колективного Сходу.
Утім, життя вкотре довело, чого варті папери, що їх підписує Росія.
Всього за чотири дні Кремль розірвав критично важливу для Пекіна складову домовленості: президент Путін особисто оголосив про розміщення ядерного озброєння на території Білорусі.
Та що змінює на практиці переміщення ядерних боєголовок до держави-сателіта РФ?
Для безпеки України та європейських членів НАТО змін наразі небагато.
Ядерна загроза принципово не збільшується. Навіть у разі, якщо РФ, попри тиск світу, зважиться на перехід до атомної фази війни, то запуск носія тактичної атомної зброї саме з білоруського, а не з російського простору не змінить ані наслідків удару, ані складнощів з перехопленням такої ракети.
Через це не дивно, що реакція західних партнерів виявилася доволі стриманою.
Також (хоч це й непопулярна думка) рішення про розміщення частини ядерного арсеналу РФ у Білорусі саме по собі не порушує міжнародні договори щодо ядерного нерозповсюдження. Анонсовані Путіним ядерні маневри формально не виходять за межі того, що вже роблять США. А отже, для нових надпотужних санкцій проти Кремля через цей крок немає реальних підстав (не кажучи вже про те, що політичної волі на нові санкції також немає).
Натомість головні потенційні міжнародні наслідки через це рішення можуть "наздогнати" Кремль саме за китайським напрямком.
Ядерний анонс Путіна став ляпасом для Сі й не може не вплинути на довіру між столицями та лідерами. Навіть якщо китайська влада не поспішає заявляти про це публічно. Зокрема, у Пекіні не можуть не питати себе, якою буде доля інших обіцянок Путіна з останньої спільної заяви.
І, нарешті, це може вплинути на долю особисто Лукашенка. Та це – тема окремої публікації. Але ті, хто віддає перевагу відео, можуть побачити дискусію про це вже зараз на каналі ЄвроПравди.
Чим погрожує Кремль?
Отже, Росія має намір розмістити тактичну ядерну зброю в Білорусі.
У інтерв'ю, яке вийшло в ефір на російських медіаплатформах у суботу 25 березня і в якому Владімір Путін уперше про це заявив, не було багато деталей. Путін згадав про це рішення дотично, як про щось буденне, та навіть окремо наголосив: "Тут немає нічого незвичайного".
Невідома ані кількість, ані номенклатура ядерних інструментів, і лише наголошується, що йдеться про тактичну зброю, а не про стратегічну, так звану "зброю судного дня".
Зі слів російського президента виходить, що це рішення не нове: адже підготовка сховищ для зберігання ядерних боєголовок вже триває, і можна прогнозувати терміни завершення робіт – до 1 липня.
Ядерна загроза – одна з найболючіших тем для світової спільноти.
Після того як Путін нападом на Україну продемонстрував світові, що для нього не існує реально діючих "червоних ліній" у міжнародних справах, його заяви почали викликати значно серйозніше ставлення.
Це стосується і заяв на ядерну тематику, які регулярно лунають з РФ.
Хоча треба зауважити, що цього разу Путін не вдавався до погроз застосування ядерної зброї. На відміну від кількох попередніх "ядерних анонсів" з Кремля та регулярних заяв на цю тему від заступника глави Радбезу РФ Дмитрія Медведєва, у цьому виступі президент РФ уникнув навіть натяків на це і обмежився лише заявами про переміщення боєголовок.
Утім, тут є цікава деталь.
Путін почав із запевнень, що це, мовляв, цілком буденне та давно ухвалене рішення – але після цього відразу ж спростував свої слова, бо взявся виправдовуватися і пояснювати, що переміщення боєголовок є для Росії вимушеним кроком у відповідь на останні дії Заходу. Мовляв, Росія була змушена оголосити про рішення в ядерному домені як відповідь на ескалацію з боку Британії, яка "збирається постачати в Україну заряди зі збідненим ураном".
Лишимо осторонь безглуздість тверджень про зв’язок збідненого урану з питаннями ядерної зброї (це взагалі не так; йдеться про ізотоп урану, що не є радіоактивним і цінується виключно через бронебійні властивості).
Натомість для нас важливе те, що президент РФ усвідомлює непересічність свого нібито "буденного" рішення.
Невже загроза перебільшена?
На цьому фоні реакція світових столиць, а також представників ЄС та НАТО може здаватися дещо дивною: практично всі заяви союзників є підкреслено спокійними.
Головний сигнал: наразі нічого карколомного не сталося.
"Ми бачили повідомлення про заяву Росії та продовжимо стежити за цією ситуацією… Ми не побачили жодних підстав для коригування наших стратегічних ядерних підходів й жодних ознак того, що Росія готується застосувати ядерну зброю", – йдеться у заяві Пентагону, що пролунала у відповідь однією з перших, ще у суботу.
У Білому заявили, по суті, те саме, також підкресливши на додаток, що наразі жодних ознак переміщення ядерної зброї немає. "Зважаючи на риторику, яка лунає з Москви, і на риторику, яка лунає з початку війни, ми не бачимо нічого такого, що змусило б нас змінити нашу стратегічну позицію щодо стримування", – заявив речник Ради національної безпеки Джон Кірбі.
В НАТО дослівно повторили американську позицію щодо відсутності потреб щось змінювати у політиці Альянсу через заяву Путіна.
Стриману риторику Заходу можна пояснити тим, що з точки зору технічних можливостей ядерного інструментарію Росія насправді небагато виграє, коли переміщує ядерну зброю на територію Білорусі.
Зараз Росія для обстрілу території України використовує, серед іншого, ракети, здатні нести ядерні боєголовки, такі як Х-101, Х-55, Х-47 ("Кинджал") або "Калібри" морського запуску. Всі перелічені типи ракет мають дальність у кілька тисяч кілометрів.
Немає відмінності, звідки їх запускати – з Брянської чи з Мінської області.
І на момент пуску ракети неможливо визначити, яка на ній встановлена боєголовка – конвенційна чи ядерна. А якщо йдеться про балістичні гіперзвукові ракети на кшталт Х-47, то їх збиття є однаково проблематичним що у разі далекого, що у разі близького пуску.
Словом, ядерна загроза з боку путінського режиму справді існує, але немає залежності між нею та переміщенням ядерних зарядів до Білорусі.
Навіть якщо йдеться про загрозу ураження країн НАТО, то Кремль за бажання міг це робити з власної території.
Саме на цьому наголосив міністр оборони Литви Арвідас Анушаускас, коментуючи плани РФ. Він нагадав, що Росія вже має носії ядерної зброї поруч із кордонами НАТО – адже в Альянсі неодноразово попереджали про розгортання "Іскандерів" у калінінградському анклаві РФ.
"Не варто на це відволікатися, кричати: "Що тепер буде?". Захист країни НАТО від загрози ядерної зброї забезпечується незалежно від того, чи розгорнута ця зброя на захід від наших кордонів (Калінінградська область), на схід (Білорусь) або на північ (Ленінградська область)", – сказав Анушаускас.
Утім, є небезпідставна версія, що реальною метою Путіна було не налякати США та військових лідерів Альянсу (як бачимо, це йому не вдалося), а дати аргументи тим політикам, які виступають "за мир" на умовах Росії.
Такі заяви справді прозвучали – зокрема, від керівництва Болгарії, де закликали європейських колег припинити постачання зброї в Україну, зважаючи на обіцянки перебазування ядерної зброї до Білорусі. "Більше озброєнь призводять до непередбачуваних рішень, які загрожують серйозною війною", – пояснила Іліяна Йотова, заступниця проросійського президента Болгарії Румена Радева.
Однак прибічники таких ідей лишилися не просто в меншості, а ізольовані. Їх не підтримав жоден ключовий гравець. "Звичайно, ми не дозволимо цьому відвернути нас від нашого курсу на підтримку України в її самообороні", – заявила, зокрема, речниця МЗС Німеччини.
Що порушила Росія?
На окрему увагу заслуговує те, як рішення Росії стикується з політикою "ядерного нерозповсюдження", яка є основою основ світової безпеки. І не варто поспішати говорити, що Росія порушила вже усі світові правила – це наразі не так.
Демонстративно ігноруючи міжнародне право стосовно України, Москва не завжди зважується робити те саме стосовно ядерних держав. Крім того, для РФ лишаються важливими відносини та торгівля з її азійськими партнерами, як-от Китаєм і Індією, для яких є певні червоні лінії, і ядерні питання становлять одну з них.
Тому в попередніх випадках ядерної риторики з боку Путіна щоразу була різка відповідь світових лідерів, які вказували на неприпустимі заяви, залучали східних колег для впливу на Путіна тощо… Зараз цього немає, а згадки про "порушення" з боку лідера РФ якщо й лунають, то лише розмито і не від ключових гравців світової політики.
Одним з небагатьох, хто наполягає на порушенні ядерних договорів з боку РФ, стала Україна. У заяві МЗС йдеться, що релокація ядерних боєголовок до Білорусі "підриває засади Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, архітектуру ядерного роззброєння та систему міжнародної безпеки у цілому". Трохи згодом подібна заява пролунала, наприклад, від президента Литви.
Однак наші ключові партнери не стали долучатися до цих звинувачень. Бо насправді підстав говорити про такі порушення з боку РФ немає.
Щоб не заступити за "червоні лінії", Росія змавпувала ядерну тактику США.
І саме на цьому наголосив Путін, оголошуючи про рішення розмістити зброю в Білорусі.
"США роблять це протягом десятиліть, розміщуючи на території країн НАТО в Європі свою тактичну ядерну зброю... Ми (з Лукашенком. - Ред.) домовилися, що зробимо те саме, не порушуючи своїх зобов'язань", – заявив президент РФ.
Річ у тім, що договір про ядерне нерозповсюдження, учасниками якого є майже усі держави світу, включно з РФ, зобов’язує ядерні держави "не передавати жодному одержувачу ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої". Тому Росія оголосила, що не передає Білорусі ядерні боєголовки, а організовує місця зберігання ядерних зарядів, які лишатимуться у власності РФ та під контролем РФ – але на території Білорусі.
Точно так діє американська програма, за якою США контролюють місця зберігання ядерних боєголовок у п'яти без’ядерних державах НАТО – Бельгії, Нідерландах, Італії, Німеччині та Туреччині.
Через це єдиним зауваженням до російського рішення, яке висловили в НАТО, стало те, що Росія є надто непередбачуваним партнером, і їй не можна довіряти, і тому в Альянсі вважають некоректним порівняння російської пропозиції для Білорусі і американської для держав-союзників. "Союзники по НАТО діють, повністю поважаючи свої міжнародні зобов’язання. Росія постійно порушує свої зобов’язання щодо контролю над озброєннями, нещодавно призупинивши свою участь у Новому договорі СНО (про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь)", – заявила про це речниця НАТО.
Однак у Суд ООН з такими підозрами не підеш. І Путін це чудово знає
Загроза для Білорусі, загроза від Китаю
Іронія долі у тому, що в той час як Росія діє безпечно для себе, для Білорусі це ядерне розміщення є загрозливим.
"Європейська правда" опублікує окремий матеріал з детальним аналізом наслідків ядерної домовленості особисто для Лукашенка, але зараз можна зазначити, що, на відміну від Москви, Мінськ справді заступає за червоні лінії, адже Білорусь у низці міжнародних угод зобов’язувалася не розміщувати на своїй території ядерні боєголовки, навіть чужі.
А отже, Білорусь цілком може стикнутися з додатковим санкційним тиском, про що вже попередив речник дипслужби ЄС Петер Стано. А міністр закордонних справ Латвії Едгарс Рінкевичс натякнув на те, що тепер Білорусь буде сприйматися як Росія у військовому сенсі. "Білорусь стала просто ще одним військовим округом для збройних сил ЗС РФ", – пояснив він.
Інша річ, що для Путіна це цілком могло бути бажаним сценарієм (про це читайте на ЄП ближчим часом). А на образи і погрози санкціями з боку ЄС у Москві давно не зважають
Та чи переважать плюси для РФ негативну реакцію Китаю?
Це лишається головним запитанням, на яке зараз, напевно, ніхто не має відповіді.
Рішення з постачання боєголовок до Білорусі стало справді болючим ляпасом для китайського лідера. Для Китаю у питанні війни проти України мав значення саме ядерний блок.
Сі Цзіньпін вирішив підтвердити свій авторитет лідера, який здатен вплинути навіть на Путіна, і протиснув те, на що у жодного західного політика не було впливу – обіцянки Москви щодо відходу від ядерної риторики. Це давало Пекіну неабиякі козирі на світовій арені; він міг надалі позиціонувати себе як важливий переговірник, як посередник у домовленостях з РФ.
Адже у домовленість Китай-РФ увійшла фраза не тільки про нерозміщення боєголовок за кордоном. У тому ж документі, узгодженому на зустрічі Путіна і Сі, російський президент письмово погодився з тим, що "ядерна війна ніколи не повинна бути розв'язана" та пообіцяв "дієво знижувати ризик розв'язування ядерної війни і будь-якого збройного конфлікту між державами, що володіють ядерною зброєю".
Не дарма за кілька днів після підписання цього документа низка європейських лідерів, у тому числі Урсула фон дер Ляєн, Еммануель Макрон та іспанський прем’єр-міністр Педро Санчес, одне за одним оголосили про наміри поїхати до Китаю на переговори з товаришем Сі, а у Брюсселі почали дискутувати про потребу зменшення напруженості у відносинах з Китаєм.
Але Путін перетворив на попіл набутий Сі авторитет.
Виявилося, що до домовленостей з Китаєм Кремль ставиться просто ніяк.
Наразі лишається незрозумілим, що стало причиною такої зради китайських друзів з боку Кремля.
Хоча не виключений і найпростіший варіант: що Путін, як це неодноразово бувало, ухвалює ключові, у тому числі зовнішньополітичні рішення, самостійно, не радячись з фахівцями, тож для МЗС РФ білоруське рішення стало такою ж несподіванкою, як і для Пекіна. І що господар Кремля навіть не знав про детальний зміст своєї домовленості з китайським лідером.
Утім, хай якими є причини, Україні ця хаотичність рішень Кремля однозначно грає на руку, руйнуючи і без того слабку міжнародну базу підтримки режиму Путіна.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"