Події 7 березня у Тбілісі (детальніше про них – у статті "Бій за європейське майбутнє" та у відеорозборі від ЄвроПравди) вразили багатьох українців. І це змушує поставити питання: якою має бути реакція на це офіційного Києва?

Чи варто і надалі сподіватися знайти порозуміння з чинною владою Грузії? Чи, може, навпаки – забути про дипломатію та напряму підтримати протестувальників?

Це непрості питання, адже дипломатія і міжнародні відносини досі залишаються сферами, де зазвичай немає місця емоціям, а основною чеснотою є вміння домовлятися та знаходити спільне, лишаючи місце для діалогу та компромісів.

Навіть коли недипломатична відвертість досягає успіху, як-от у випадку колишнього посла України у Німеччині Андрія Мельника, це не означає, що такий рецепт можна перенести на все інше. 

Саме тому Україна зберігає дипломатичну витримку в діалозі з такими складними партнерами, як Угорщина чи Ізраїль. Та й у діалозі з Німеччиною Київ був змушений повернутися до більш традиційної дипломатії.  

А за межами Євросоюзу ще більше прикладів, що українська дипломатія повинна прагнути діалогу навіть з тими, чия позиція нам зовсім не близька, замість того, щоб казати все, що ми про них думаємо (без цього не зібрати понад 140 голосів у ООН на засудження Росії, як це робить Україна).

Але навіть чудово розуміючи це правило, ми в редакції ЄвроПравди переконані, що Україна на всіх рівнях – від президента до представників суспільства – має відкинути умовності та прямо підтримати грузинський народ, який бореться зараз не лише проти чинної влади, а й за своє майбутнє. 

І не лише своє.

Так, це означатиме прямий дипломатичний конфлікт із владою Грузії. Але це треба робити, навіть розуміючи, що це погіршить відносини з офіційним Тбілісі (вони і без того погані, але можуть бути ще гірші).

Так, це означає – "до біса дипломатію". Але саме це зараз потрібно Україні. І ось чому.

Є відразу кілька причин, які спонукають Україну до різкості. Жодна з них сама по собі не є достатньою для цього, але в комплексі – цілком.

По-перше, насправді навіть традиційна європейська дипломатія вже не є такою "сухою", як це було 15-20 років тому.

У ній дедалі частіше з’являється місце для категоричності та емоцій. Так, це досі винятки, і напевно, лишатимуться ними. Але те, що відбувається у Грузії зараз та останні кілька років, поза сумнівом, є винятковим і потребує виняткового ставлення.

По-друге, чинна влада Грузія стає відверто ворожою до України.

Так, грузинська влада приймає українських біженців та відправляє гуманітарні вантажі в Україну. Але одночасно офіційне Тбілісі відмовляє у допомозі зброєю та звинувачує Київ у бажанні втягнути його у війну з РФ.

Але це – далеко не всі проблеми у наших відносинах. 

Заяви, які лунають з Тбілісі, не раз перетинали червону лінію, і нині це знову сталося: голова керівної партії Грузії поклав на українців вину за російську агресію, заявивши, що війна в Україні стала наслідком Майдану.

Ця ворожість за минулий рік лише наростає, щоразу беручи наступні висоти, у той час як співпраця з Росією – попри її ізоляцію від решти світу – з боку Грузії лише посилюється. 

Можна сперечатися про причини цього; дискутувати про те, чи є "проросійським" грузинський олігарх з російським капіталом Бідзіна Іванішвілі тощо – але це деталі, які могли б розкрити причини, але не змінюють самого факту: про міждержавну дружбу говорити вже не доводиться, і за чинної влади в Грузії її відновлення видається просто неможливим.

По-третє, навіть за ворожості у відносинах з офіційним Тбілісі народ Грузії у переважній більшості лишається дружнім до України.

За всіма незалежними опитуваннями, грузини прагнуть до європейської інтеграції та до НАТО, вони добре ставляться до України та засуджують російську агресію – тобто роблять те, чого ми не бачимо з боку грузинської влади.

Ба більше, вже є достатньо доказів, щоби стверджувати: нинішня допомога з боку громадян Грузії відбувається всупереч політиці їхньої влади. Є свідчення тиску на публічних осіб та на активістів, які допомагають Україні. 

По-четверте, і це ще одна важлива зміна сучасної дипломатії – зараз, за умов багатополярного світу з множинними лініями розломів, вже неможливо "дружити з усіма".

Вибір України – членство в ЄС та НАТО, що накладає зобов’язання, які є природними для держави-кандидата. Україна декларує і доводить, що для нас є важливими демократичні цінності, воля та права людини, право самим визначати своє майбутнє. І війна з російською навалою ведеться, зокрема, за це.

Натомість чинна влада Грузії зробила цивілізаційний вибір. Ухвалення закону, який гарантовано руйнує європейські та євроінтеграційні перспективи Грузії – це свідомий вибір Тбілісі, після якого шлях країни на Захід за чинного режиму просто закритий.

Скинути цю владу – завдання грузинських громадян, Україна – боронь боже – не має брати у цьому участі.

Також не нам вирішувати, як саме грузини повинні зробити чинний режим надбанням історії – чи потрібен для цього революційний шлях, чи достатньо еволюційного.

Але ми цілком маємо право і навіть обов’язок прямо та без дипломатичних тонкощів заявити, що з чинною грузинською владою ми вже нічого не чекаємо і не сподіваємося на домовленості з нею.

Саме так, як це зараз роблять ЄС та США, виступаючи з незвично жорсткими заявами про події у Тбілісі.

І тут є добра новина.

Схоже, що офіційний Київ має приблизно таку ж позицію.

Вже є заява МЗС, у якій відомство Дмитра Кулеби наголосило, що підтримує грузинський народ (а не державу!), виокремивши з політиків для своєї підтримки лише президентку Зурабішвілі, яка стає дедалі більш опозиційною.

І це ще не все. Джерела ЄвроПравди кажуть, що Київ ще з осені затримує відправку до Грузії нового посла, кандидатура якого погоджена, але указ щодо якого Зеленський не підписує, чим символічно демонструє грузинській владі, що та недостойна мати посла з України.

І це – правильна лінія.

А зараз, після подій у Тбілісі, українські політики включно з президентом Зеленським отримали підстави для ще жорсткіших заяв. Бо як інакше можна відгукуватися про ТАКУ владу? Ми також напевно почуємо ближчим часом заяви українських депутатів, які мають змогу піти далі за представників уряду у "руйнуванні мостів" з чинною владою Грузії.

Так само варто чинити і представникам українського громадянського суспільства – але тут і до того не було браку готовності підтримувати грузинів, а не чинний режим.

Після останніх заяв із Тбілісі цей сценарій став майже безальтернативним.

Коли ця політика з боку України має змінитися?

Тоді, коли відбудуться зміни у Грузії. Рано чи пізно це обов’язково станеться. Бо, звісно ж, можна придушувати демонстрації, діяти проти волі народу, руйнувати західний курс держави та її перспективи тощо. Але в грузинському суспільстві з його прагненням справедливості влада Іванішвілі навряд чи буде здатна робити це тривалий час.

Саме тому друзям Грузії – а Україну ми вважаємо другом грузинського народу – варто бути відвертими: майбутнє цієї країни – у європейській родині. Проте явно не з цією владою.

Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,

редактори "Європейської правди"