Вікно можливостей для нової війни: як розвивається конфлікт між Вірменією та Азербайджаном
Цього тижня відбулося нове зіткнення між вірменськими та азербайджанськими військовими. І знову – з летальними наслідками.
За повідомленням Міноборони Вірменії, "11 квітня близько 16:00 підрозділи Збройних сил Азербайджану відкрили вогонь по військовослужбовцях Збройних сил Вірменії, які проводять інженерні роботи в напрямку громади Тех". У відповідь у Баку заявили, що саме вірменські військові першими обстріляли позиції азербайджанської армії на Лачинському напрямку.
Регулярні військові зіткнення відбуваються на тлі фактичного замороження мирних переговорів між Вірменією та Азербайджаном. А одночасно – на тлі різкого загострення відносин Єревана та Москви.
Що зараз відбувається у південнокавказькому регіоні? В чому полягають нинішні стратегії дій Вірменії, Азербайджану та РФ?
І як на цей конфлікт може вплинути перебіг російсько-української війни?
Спробуємо розібратися.
Мирні переговори не на часі
Попри те, що формально бойові дії другої війни за Карабах були зупинені у листопаді 2020 року, конфлікт не зупинився, а лише перейшов у фазу низької інтенсивності.
Регулярні зіткнення, в тому числі з використанням артилерії, відбувалися всі наступні роки.
Попри це, не зупинялися і мирні переговори. При цьому вони проходили двома паралельними треками, один з яких модерувався у Москві, а інший – у Брюсселі та Вашингтоні. При цьому кожен із переговорних треків мав свої особливості, що впливало на його шанси на реалізацію.
"Ми не збираємось нічого диктувати Вірменії. Якщо вірменський народ та вірменське керівництво вважають, що треба обрати так званий вашингтонський варіант цього договору, який, наскільки я розумію, передбачає визнання суверенітету Азербайджану над Карабахом, то будь ласка", – заявив у квітні минулого року російський президент Владімір Путін.
Російська пропозиція передбачала винесення питання Карабаху в окрему угоду та зосередження на питанні розмежування азербайджано-вірменського кордону.
Такий сценарій був вигідним РФ, адже передбачав замороження присутності російських "миротворців" у Карабаху.
А ще більше він був вигідний Вірменії, адже не передбачав остаточного визнання Карабаху невід’ємною частиною Азербайджану.
Проте такий підхід категорично не влаштовував Азербайджан, а відповідно, не мав жодних шансів на успіх. Ймовірно, такі пропозиції були потрібні РФ насамперед для збереження Вірменії у своїй зоні впливу.
Натомість підхід Заходу передбачав суттєві поступки, проте для обох сторін. З одного боку, Захід не ставить під сумнів приналежність Карабаху, але одночасно ставить питання про гарантування прав вірменської громади, що мешкає там.
Проте саме через необхідність поступок обох сторін цей план мав певні шанси на реалізацію – і це відверто дратувало Кремль.
Однак вже з осені минулого року тема мирних переговорів поступово зникає з порядку денного.
На зміну їм приходять нові загострення. В тому числі – вперше безпосередньо на вірмено-азербайджанському кордоні, що дало підставу Єревану звернутися на допомогу до ОДКБ – створеного Росією аналогу НАТО.
А потім ситуація загострюється навколо Карабаху.
З 12 грудня минулого року азербайджанські активісти блокують Лачинський коридор, що з’єднує Карабах із Вірменією і належить до зони відповідальності російських "миротворців". А нещодавно Міноборони Азербайджану оголосило, що збройні сили країни взяли під контроль Лачинську дорогу.
Тим самим у Баку зробили ставку на силове вирішення проблеми, і поки діють цілком успішно. Цей успіх значною мірою досягнутий тим, що, попри формальний союзницький статус Вірменії та РФ, інтереси Росії та Азербайджану збігаються значно частіше, хоча й далеко не завжди.
Не союзники, але й не вороги
Якими є інтереси сторін конфлікту? Почнемо з РФ.
Поразка Вірменії у війні 2020 року не зменшила залежність Єревана від Росії. А особливо зросла залежність від РФ та російських "миротворців" самого Карабаху.
Якщо раніше влада самопроголошеної країни, хоча й мала постійні непорозуміння з офіційним Єреваном, проте орієнтувалася саме на Вірменію, то зараз є всі підстави говорити, що Степанакерт остаточно став інструментом впливу РФ.
Збереження нинішньої ситуації – найбільш бажаний сценарій для РФ, адже присутність російських "миротворців" у Карабаху дає можливість впливати як на Вірменію, так і на Азербайджан.
А якщо це буде неможливо – в останні роки вплив РФ в Азербайджані критично знизився, – то програмою-мінімум для Кремля є збереження контролю над Вірменією. Тим більше, що готовність ЄС надати Грузії кандидатський статус докорінно змінює ситуацію в регіоні.
Європейська перспектива Грузії дає надію і Вірменії – і це дуже серйозна загроза для планів Москви.
Натомість для Азербайджану відкрилося справжнє "вікно можливостей".
Послаблення РФ внаслідок війни проти України дає сподівання добитися набагато більших поступок від Вірменії. А відповідно, мирні переговори зараз явно не є пріоритетом для Баку.
Наразі Азербайджан рухається до першої проміжної мети у своїй карабаській стратегії. Йдеться про встановлення КПП на Лачинській дорозі, що дозволить контроль за транзитом. Наступні пункти: остаточна демілітаризація сил самооборони Карабаху, а згодом – і виведення російських "миротворців".
Показово, що інтереси РФ та Азербайджану можуть збігатися. Зокрема, нинішня блокада Лачинського коридору не призвела до гуманітарної катастрофи у Карабаху, про що раніше заявляли у Вірменії.
Усі необхідні продукти та медикаменти потрапляють до регіону в машинах російських "миротворців" – це лише збільшує їхню кінцеву ціну, адже туди включається й оплата "послуг" росіян. А так само можливе і перевезення людей – такса за таке перевезення, згідно з вірменськими ЗМІ, складає від $300 до $500 з особи (якщо такі дії здаються вам мародерством – то вам не здається).
Така напівблокада відповідає інтересам Баку – вона мотивує етнічних вірмен залишати Карабах. Але одночасно вона посилює залежність карабаських вірмен від РФ.
Інший приклад збігу інтересів – Зангезурський коридор.
Восени минулого року азербайджанська армія вперше розпочала обстріли безпосередньо території Вірменії. І хоча така агресія має підпадати під мандат ОДКБ, Єревану відмовили у допомозі, що призвело до різкого охолодження стосунків між формальними союзниками.
Дійшло до того, що Вірменія відмовилася проводити на своїй території військові навчання ОДКБ, а разом – і від своєї квоти заступника генсека цієї організації.
У Баку не приховували своєї мети – добитися від Єревана згоди на створення Зангезурського коридору, дороги з екстериторіальним статусом, що проходитиме територією Вірменії, з’єднуючи Нахічеванську автономну республіку з основною частиною Азербайджану.
Проєкт Зангезурського коридору передбачає, що безпекою транзиту в ньому займатиметься російська ФСБ. А відповідно, для РФ це дає можливість отримання додаткового інструменту впливу на Єреван, який збережеться навіть у разі виведення "миротворців" з Карабаху.
Втім, часто інтереси Баку та Москви розходяться.
Наприклад, це проявилося при спробі РФ "розкрутити" опонента вірменського прем’єра Пашиняна. Як показали парламентські вибори 2021 року, ставка на попередню владу себе не виправдала – якими б не були претензії вірмен до чинної влади, попередники сприймаються ними як ще більше зло.
Восени минулого року російський олігарх вірменського походження Рубен Варданян заявив про відмову від російського громадянства на користь карабаського. А незабаром його було призначено державним міністром (прем’єром) Нагірного Карабаху.
У Вірменії з Варданяном пов’язують маленьку партію "Країна для життя", що має депутатів у кількох міських радах. А вже незабаром дружні до РФ вірменські соціологічні компанії стали публікувати рейтинги, в яких Варданян став ключовим опонентом вірменського прем’єра.
Втім, таке призначення могло призвести до збільшення міжнародної суб’єктності Карабаху, що абсолютно не відповідає інтересам Азербайджану. Тож після ультиматуму з боку Баку Варданян був змушений покинути посаду.
Вірменія перед зміною курсу
Найскладніше становище – у Вірменії. Проте і його не можна назвати безвихідним.
Крах багаторічної ставки на союзницькі відносини з РФ вже став очевидним.
Звідси й минулорічний демарш вірменського прем’єра Нікола Пашиняна на саміті ОДКБ, і очікування виходу Вірменії із цієї організації.
На тлі показової бездіяльності РФ вакуум поступово заповнює Захід.
Після того як ОДКБ відмовилася надіслати спостерігачів на вірмено-азербайджанський кордон, Єревану вдалося добитися створення спостережної місії ЄС, рішення про яку було прийняте вже у січні нинішнього року.
Залучення міжнародних спостерігачів стабілізувало ситуацію на вірмено-азербайджанському кордоні (але не у Карабаху) та дозволило зняти з порядку денного питання Зангезурського коридору.
Але головне – вперше у Вірменії відчули, що гарантом їхньої безпеки може бути зовсім не РФ.
Показово, що відразу після прийняття рішення про направлення європейської місії ОДКБ раптом змінила рішення і вже готова надіслати своїх спостерігачів.
"Росія відмовила нам, пославшись на те, що кордон між Вірменією та Азербайджаном не демарковано і спостерігачі не знають, де їм працювати. Але, як виявилося, для європейців це не є проблемою – вони взяли карти часів СРСР і орієнтуються по тому, як проходив кордон між Вірменською та Азербайджанською радянськими республіками. А як тільки європейці приїхали, то раптом вирішили приїхати і росіяни. Хочеться їх запитати: хлопці, а як ви тепер дізналися, де проходить кордон?" – емоційно коментує ситуацію вірменський високопосадовець.
Так само Вірменія знайшла заміну й російському озброєнню. Після того як РФ відмовилася поставляти проплачену Єреваном зброю, Вірменія знайшла інших продавців, зокрема, уклавши угоду про закупівлю артилерії та систем ППО в Індії.
Додатково відносини загострює бажання Вірменії ратифікувати Римський статут. І хоча цей крок не має відношення до РФ (Єреван таким чином хоче знайти механізм для притягнення до відповідальності керівництва Азербайджану), у Кремлі, чий очільник вже перебуває у міжнародному розшуку, сприйняли цей крок як максимально недружній.
Поки позиції РФ у Вірменії ще достатньо потужні, щоб не допустити свого витіснення Сполученими Штатами та ЄС.
Проте час грає явно не на користь Росії.
Поразка у війні проти України матиме багато наслідків, один із яких – витіснення Росії з Південного Кавказу.
Причому втрата такого "союзника" може стати благом для Вірменії, адже тоді місце, що звільнилося, займе Євросоюз.
"Тільки-но Росія програє війну, у Вірменії в порядку денному відразу з'явиться питання повернення до європейського курсу та отримання кандидатського статусу. У Росії чудово розуміють цей ризик і тому готові зараз на все, щоб цього не допустити", – неофіційно визнає вірменський високопосадовець.
Автор: Юрій Панченко,
редактор "Європейської правди"