Вже за місяць, 14 травня, у Туреччині одночасно відбудуться парламентські та президентські вибори. 

Перезавантаження політичної системи країни обіцяє бути особливим – вперше чинний президент Реджеп Таїп Ердоган не є лідером перегонів, поступаючись кандидату від об'єднаної опозиції Кемалю Киличдароглу.

Якими є шанси Ердогана протягом місяця до дня голосування переломити несприятливі розклади та зберегти владу? Що означатиме, в тому числі для України, перемога опозиції? Чи є підстави очікувати корекції зовнішнього курсу Туреччини?

На ці питання ЄвроПравди відповідає аналітик "Українського інституту майбутнього" Ілія Куса.

Також радимо подивитися відео нашої розмови – там можна знайти відповіді на ще більшу кількість важливих питань. 

Чому Ердоган втратив лідерство 

Перша та головна причина падіння рейтингів чинного президента Туреччини та його партії – землетрус.

Ця трагедія, по-перше, спричинила чимало економічних збитків, послабивши позиції Ердогана. Адже в регіонах, де стався землетрус, проживає приблизно 15% його виборців.

А головне – катастрофа стала зручним приводом для того, щоб порушити проблемні питання, які стосувалися турецького уряду: безвідповідальних забудовників, корупції на місцях, ефективності державного апарату і регіональних органів влади.

Тобто землетрус справді створив токсичне тло для Ердогана.

Ще одна причина – об'єднання опозиції.

Вперше за багато років опозиції вдалося максимально, наскільки це можливо, об'єднатися.

Шість найбільших опозиційних партій висунули єдиного кандидата – такого не було ще ніколи.

У такій несприятливій ситуації в Ердогана були дискусії про те, чи не варто перенести дату виборів.

Але, по-перше, конституційно це доволі сумнівно.

А по-друге, це було б неправильно політично. Люди сприйняли б цей крок негативно, оскільки вважали б це використанням адмінресурсу з політичною метою.

Тому в штабі Ердогана порахували, що треба діяти інакше – демонструвати впевненість, сміливість, стабільність. Те, що зараз Ердоган і робить.

Передвиборча стратегія Ердогана

У передвиборчій агітації Ердоган дуже активно використовує свої досягнення за останні 20 років.

Це специфічні суверенно-націоналістичні досягнення. Наприклад, Туреччина почала виробництво одного власного танка, власного ударного гелікоптера, власних безпілотників Bayraktar (зараз на підході нова модель), власного літака, електрокара і так далі.

Чинний президент буде використовувати всі ці речі, і це дійсно грає йому на користь. "У нас все буде своє" – каже його пропаганда, пропонуючи дати Ердогану ще трохи часу, щоб доробити ці проєкти.

Це суто ідея сувереніста, яким він є, про те, що "ми не будемо ні від кого залежати, а от опозиція, вона, мовляв, більше із Заходом, відповідно, не треба їй довіряти".

Цей прийом працює, адже, тут не посперечаєшся, є чимало проєктів, які були реалізовані Ердоганом. Наприклад, будівництво нового аеропорту Стамбула.

У цьому контексті варто розглядати ідею газового хабу з Росією як необхідність показати виборцям, що "у нас є купа проєктів, ми їх зараз як запустимо, і все буде нормально, і ціни на газ підуть вниз".

Звичайно, представникам опозиції тут немає чим похвалитися, адже вони не були при владі останні 20 років, а тому їм складніше апелювати до конкретних досягнень. Тому опозиціонери більше концентруються на критиці уряду, тобто на тих болісних точках, які з'явилися за правління Ердогана.

Один із найбільш болісних моментів – це висока інфляція, і цю проблему швидко вирішити неможливо.

Тут Ердоган пішов на символічний крок – повернув з політичного небуття колишнього міністра фінансів Мехмета Шимшека, який є дуже популярним серед бізнесменів.

При цьому традиційною стратегією Ердогана досі був акцент на зовнішньополітичних успіхах. Проте у перший місяць після землетрусу було складно перебивати порядок денний зовнішніми перемогами.

А крім того, в Ердогана обмежена варіативність таких кроків.

Що він може зробити? Розпочати нову військову операцію в Сирії?

Одразу після землетрусу починати таку військову операцію – це було б максимально дивно, і тому він поставив цей проєкт на паузу.

Єдине, що тут можна показати – це демонстрація нового іміджу Туреччини в Африці, де Ердоган позиціонує себе як єдиний лідер, який вирішує проблеми континенту, пов'язані з поставками зерна.

Справжнім успіхом був би прихід у турецьку економіку великих іноземних інвестицій або відкриття масштабного інфраструктурного проєкту.

Тут Ердоган активно гратиме на своїй здатності привертати іноземні інвестиції. Не є таємницею, що за останні декілька років відтоді, як у Туреччині почалися фінансові негаразди, країні дуже сильно допомогли аравійські монархії, які "влили" десятки мільярдів доларів у турецьку економіку.

Туреччина після перемоги опозиції

В такому випадку можна очікувати зміни у публічній риториці.

Якщо опозиціонери прийдуть до влади, вони не будуть використовувати антизахідну риторику як політичний інструмент.

А також, принаймні на рівні риторики, вони намагатимуться зблизитися з країнами ЄС та Сполученими Штатами. Принаймні, оглядатися на їхню позицію, чого часто не робив Ердоган.

Також очевидно, що будуть зміни в економічній політиці.

Є підстави очікувати, що у разі перемоги опозиції, враховуючи її зв'язки із західними країнами, посилиться контроль над потоком підсанкційних товарів до Росії та з Росії. Ердоган вже почав це робити, але у разі перемоги опозиції цей процес прискориться.

Саме тому, як мені здається, країни Заходу роблять ставку на опозицію.

Адже на Заході вважають, що турецька опозиція буде більш договороспроможна.

І з нею буде простіше домовлятися про такі речі, як поставка озброєння Україні, контроль над підсанкційними товарами, питання збереження "зернової угоди" і так далі.

Плюс нинішня опозиція – це все-таки шість партій, а впливати на різні центри прийняття рішень простіше, аніж на один.

Тим більше, що опозиція пропонує "постердоганівську" політичну систему, яка буде засновуватися на консенсусній системі ухвалення рішень.

Проте це не означає, що у зовнішній політиці дійсно буде фундаментальна різниця.

Ми нічого не знаємо про зовнішню політичну програму опозиції. Це тема, якої турецька опозиція намагається уникати.

А якщо просто виходити з того, що ми маємо, то й опозиція, й Ердоган мають приблизно однакове бачення ролі Туреччини в російсько-українській війні.

Також не забуваємо, що опозиція підтримувала всі три військові інтервенції в сусідню Сирію проти курдів, війну в північному Іраку. Плюс-мінус вони підтримали й сприяння Азербайджану під час другої карабаської війни 2020 року, а також політику щодо Кіпру.

А крім того, більшість представників опозиції не проти позиції балансування Туреччини між Росією і Заходом. Вони – прагматики та вважають таку політику вигідною для країни.

Зрештою, ми навіть не знаємо, хто буде главою МЗС у разі перемоги опозиції, чи навіть хто відповідатиме за зовнішню політику.

Опозиція пропонує розбавити особисту владу президента дев'ятьма віцепрезидентами, але хто з них відповідатиме за зовнішню політику?

Така схема з великою кількістю харизматичних лідерів дуже круто працює у виборчий період.

Адже Ердоган сам має і виступати, і закликати виборців, і керувати державою. Натомість в опозиції є Кемаль Киличдароглу як головний опонент Ердогана. Одночасно по регіонах їздять і Екрем Імамоглу, мер Стамбула, і Мансур Яваш, мер Анкари.

Та як ця система працюватиме в управлінні державою – велике питання.

Ми досі не знаємо, як це все буде виглядати, який баланс вони між собою знайдуть...

Підтримка вступу до НАТО України та Швеції

Швидше за все, підтримка вступу України до НАТО збережеться. Адже опозиція позиціонує себе як прихильників розширення Альянсу.

А кандидат від об’єднаної опозиції Кемаль Киличдароглу говорив про те, що "ми будемо нагадувати Росії про те, що ми насамперед є країною НАТО".

Поки зарано казати, що саме це означає, але вони дійсно є прихильниками політики добрих відносин із НАТО.

А це означає, що вони не блокуватимуть рішення Альянсу, в тому числі коли Україна дійде до точки, де нам запропонують членство.

Що стосується блокування вступу Швеції в НАТО, то Ердоган вже показав, що не хоче дратувати союзників, розблокувавши вступ Фінляндії.

Щодо Швеції є свої специфічні моменти, адже до Стокгольма в Анкари більше претензій. І тому якби Ердоган просто так погодився на вступ Швеції до НАТО, це було б сприйнято його електоратом як слабкість.

У ситуації зі Швецією Ердоган грає на трьох компонентах свого іміджу.

Перше – що він сильний лідер, який може собі дозволити вимагати від своїх союзників, навіть від Заходу, речей, які важливі для нього.

Друге – це прагматизм: турецький президент показує, що він суто націоналістичний і прагматичний лідер, який буде використовувати будь-яку можливість для того, щоб вибити собі необхідні преференції. І його електорат схвалює таку зовнішню політику.

І третє – це антизахідні сантименти. Бо його ядерний електорат – це консервативні віруючі мусульмани, і деякі з них, особливо у провінції, налаштовані проти Заходу.

Та це не означає, що після виборів ситуація залишиться без змін.

Якщо Ердоган переможе на виборах, вони із Заходом домовляться десь посередині, як це завжди з ним було. Турецький лідер чудово розуміє, що висунуті шведам вимоги для них неприйнятні, а тому неодмінно піде на певні поступки.

А у разі перемоги опозиції потреба в досягненні компромісу лише додатково зросте.

Спілкувався Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди",

відео Володимира Олійника