Майже за рік після широкомасштабного російського вторгнення в Україну НАТО переглядає підхід до стримування головного континентального агресора.

Попередня концепція передбачала, що в разі вторгнення Росії держави-члени Північноатлантичного альянсу мали протриматись доти, доки сили союзників не прибудуть їм на допомогу і не завдадуть удару у відповідь, щоб відтіснити агресора назад.

Однак після воєнних злочинів Росії на окупованих територіях України країни Східної Європи більше не готові розглядати будь-яку російську окупацію власних територій як елемент стратегії стримування.

На зміну приходить нова концепція – стримування шляхом недопущення удару.

Добре забуте старе

З урахуванням досвіду війни в Україні НАТО розглядає стримування "шляхом недопущення удару" як кращу опцію для стримування російської агресії, що загрожує згуртованості Альянсу і географічно вразливим членам, таким як країни Балтії.

Це означає переконання противника в тому, що "напад не вдасться, тому що оборона сильна", в той час як стримування шляхом удару у відповідь означає погрозу противнику "помститися за напад, якщо він буде здійснений", з метою змусити противника утриматися від нього. 

Обидві оборонні концепції Альянсу не є новими та мали місце ще в період холодної війни.

Починаючи з 1949 року основним механізмом, за допомогою якого Північноатлантичний альянс намагався стримати радянську агресію, було стримування шляхом удару у відповідь через загрозу застосування атомної зброї від трьох членів Альянсу: США, Великої Британії та Франції.

Однак вже у стратегічній концепції 1957 року Альянс прийняв стратегію "меча і щита": поєднання стратегічних ядерних сил для стримування нападу через загрозу масованої відплати з передовою обороною східного фронту НАТО шляхом базування значних сил якомога далі на схід.

Скорочення оборонних інвестицій з боку членів Альянсу після завершення холодної війни створило фундаментальну проблему: стратегічний баланс в Європі змістився на користь Росії до такої міри, що основні елементи стримування НАТО втратили свою актуальність.

Це показали події 2014 року: Альянсу довелося терміново посилювати свої можливості стримування за рахунок підкріплення в поєднанні з передовою присутністю на сході – формуванням чотирьох багатонаціональних бойових тактичних груп в Естонії, Латвії, Литві та Польщі.

Зважаючи на широку географію,

НАТО після 2014 році майже за замовчуванням обрав стратегію стримування шляхом удару у відповідь.

Військове командування Альянсу розробило послідовний план – військову стратегію – для реалізації цієї позиції, але, як засвідчило дослідження, проведене корпорацією RAND 2016 року, "НАТО в нинішньому становищі не може успішно захищати територію своїх найвразливіших членів".

Ці заходи дозволили забезпечити присутність у регіоні повноцінної бронетанкової бригади з допоміжними засобами, бригади бойової авіації, батальйону сухопутних військ, а також спрямувати інвестиції в допоміжну інфраструктуру, обладнання і навчання.

Альтернативою могло б бути стримування шляхом недопущення удару, для чого аналітики мали визначити критично важливі точки, на які Росія могла б напасти, і розбудовувати потужну оборону навколо них.

Однак до останнього часу в Альянсі були явно не готові до таких змін.

Мадридські зобов’язання

Все змінилося із повномасштабним вторгненням Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Майже всім союзникам стало зрозуміло, що оборонна доктрина НАТО має змінитися.

На минулорічному саміті НАТО у Мадриді члени Альянсу ухвалили нову стратегію і домовились посилити оборону і стримування.

Північноатлантичний альянс визнав Росію прямою загрозою і оголосив, що буде здатний захистити "кожен дюйм своєї території" і "перемогти будь-якого агресора". Досягнення цих цілей має стати можливим завдяки більшій військовій присутності на східному фланзі, розробці нових регіональних планів, виділенню спеціальних сил для оборони окремих регіонів і утриманню значно більших сил з вищим рівнем готовності до колективної оборони, ніж раніше (так звана нова модель сил).

Нова Стратегічна концепція повертає ядерний меч НАТО на передній план – "підтверджуючи унікальну та особливу роль ядерного стримування" – і повертає щит, відходячи від розтяжки передової присутності до "стримування і оборони на передовій за допомогою потужних боєздатних сил, що діють у різних сферах".

Перехід до стримування шляхом недопущення удару стосується не лише оборони на суші – він також оновлює і розширює концепцію сучасного стратегічного середовища, підтверджуючи, що гібридні, кібернетичні або космічні атаки можуть "посилатися на статтю 5 Північноатлантичного договору".

Наразі постає необхідність узгодження політичної складової Мадридської стратегічної концепції з чинною військовою стратегією, що може створити проблеми, якщо один або кілька союзників не погодяться з новими умовами військового планування.

З минулого року США підштовхують своїх європейських союзників до інвестування у власний потенціал стримування, але "на моменті" європейці мало що можуть запропонувати НАТО у військово-стратегічному плані.

Нова військова стратегія повинна буде враховувати нові форми протистояння в усіх сферах (суша, море, повітря, космічний простір і кіберпростір), а також їхні традиційні і нетрадиційні форми (гібридна війна), що є випереджувальним зміщенням акцентів, яке зараз потребує політичного обґрунтування між 31 союзником.

Стратегія "стримування шляхом недопущення удару" передбачає постійне розміщення значних контингентів військ НАТО біля кордонів із Росією.

Йдеться також – уперше з часів холодної війни – про інтеграцію воєнних планів США та їхніх союзників. Окрім зміцнення сил НАТО на східному фланзі йдеться і про те, щоб зробити це зміцнення фінансово і технологічно відчутним для Росії.

Також перехід до цієї концепції передбачає збільшення військових витрат щонайменше до 2% ВВП країн-членів НАТО. Передбачається, що якщо великі країни Альянсу спрямують на військові витрати до 3% ВВП упродовж 10 років, то цього вистачить для реалізації плану оборони.

На практиці це означає підвищення надійності ядерних сил НАТО, інвестування в передову оборону за допомогою нарощення звичайних збройних сил і посилення стійкості східних членів Альянсу до стримування і протистояння усім формам російської агресії.

На саміті НАТО у Вільнюсі в липні члени Альянсу мають зробити кілька організаційних кроків, необхідних для виконання Мадридської стратегії та нових оборонних планів:

- впровадження програм підтримання боєздатності, щоб країни Альянсу мали запаси, достатні для ведення тривалого конфлікту, і щоб оборонна промисловість була здатна вчасно їх поповнювати;

- забезпечення необхідного фінансування оборонних витрат, у тому числі зобов'язання країн НАТО виділити щонайменше 2,5% ВВП як мінімальний рівень оборонних видатків;

- члени Альянсу, які командують бойовими групами в країнах, що межують з Росією, повинні ухвалити план збільшення своїх підрозділів до рівня бригад. Для цього НАТО має однозначно відкинути військові "самообмеження", що містяться в Засновницькому акті Росія-НАТО щодо розміщення сил у Європі;

- США повинні зберегти свої сили в Європі на нинішньому рівні, а одним із практичних наслідків концепції стримування шляхом недопущення удару має стати збільшення ролі верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі в частині інтеграції американських і союзницьких планів ведення бойових дій.

Східний фланг як ахіллесова п’ята

Дотепер оборонна концепція Альянсу передбачала, що в разі конфлікту з Росією можлива тимчасова окупація російськими військами частини країн НАТО, таких як держави Балтії або Польща.

Передбачалося, що ці території звільнять після прибуття основних сил союзу, насамперед США.

Крім цього, до 2014 року Альянс вважав, що масштабне розгортання військ у країнах Балтії радше спровокує війну, якій вони покликані запобігти.

У нових реаліях, за принципом стримування шляхом недопущення удару, позиції НАТО на сході мають бути посилені як якісно – для протидії конкретним російським наступальним засобам, таким як далекобійна артилерія і ракети, так і кількісно, щоб відповідати масштабам російської загрози.

Як би привабливо це не звучало для громадян Польщі або країн Балтії, але це означає, що Альянсу, швидше за все, доведеться повернутися до більш масштабної оборони за допомогою так званих "сил на місці".

Це не означає, що НАТО має кількісно відповідати російським силам "солдат на солдата", але це, ймовірно, може призвести до зміни кількості підготовки резерву серед більшої кількості європейських членів Альянсу.

Стримування і оборона НАТО у Східній Європі з моменту Варшавського саміту 2016 року ґрунтується на двох компонентах: посиленій передовій присутності, яка зосереджена на Польщі та країнах Балтії, і цілеспрямованій передовій присутності, яка включає Чорноморський регіон.

Посилення передової присутності передбачало розгортання чотирьох багатонаціональних бойових груп на ротаційній основі в Польщі, Естонії, Латвії та Литві – процес, який завершився до 2017 року. Ці сили діють під координацією таких країн-членів Альянсу, як Канада, Німеччина, Велика Британія, США.

Порівняно з посиленою передовою присутністю в країнах Балтії спеціальна передова присутність НАТО на південному сході набагато менша.

Щодо присутності в рамках програми Tailored Forward, то ця ініціатива ґрунтується на низці пропозицій, висунутих Румунією, і охоплює наземну, морську і повітряну сфери.

Військова цінність створених після 2016 року багатонаціональних батальйонів не є високою, оскільки їхній розмір сам по собі не дозволяє їм забезпечити надійну оборону країн Балтії від збройних сил Західного військового округу Росії.

Натомість їхня цінність полягає в тому, що вони відіграють роль багатонаціональної розтяжки для будь-якого вторгнення, автоматично залучаючи до оборони країн Балтії низку інших збройних сил НАТО від самого початку і ставлячи на кін репутацію НАТО як оборонного альянсу.

Нова концепція стримування шляхом недопущення, припускає, що

країни НАТО прагнутимуть не допустити окупації навіть частини своєї території.

Природно, що саме Польща та країни Балтії врахували досвід війни в Україні, де в перші тижні вторгнення під російською окупацією опинилися значні території, на яких згодом чинилися численні злочини проти мирного населення.

НАТО має перейти до повномасштабної стратегії превентивної оборони, для чого доведеться посилити військовий потенціал східних членів Альянсу. Насамперед Альянс розглядає будівництво захищеної інфраструктури для літаків на авіабазах країн Балтії, щоб його авіація, розгорнута в регіоні, була менш вразливою.

Крім того, "прифронтові країни" – особливо Естонія, Латвія, Литва, Фінляндія і Польща – повинні отримати посилені оборонні можливості з акцентом на протитанкове озброєння, щоб підвищити потенційні витрати, які може понести Росія в будь-яких обмежених військових операціях проти них.

Та збільшення передових сил НАТО на Сході буде нелегким завданням. У Вашингтоні наразі існує широка двопартійна і громадська підтримка кількох значних пакетів військової допомоги Україні і передислокації понад 20 тисяч американських військовослужбовців до Європи.

Але тайванська криза демонструє нагальну необхідність для Сполучених Штатів зосередити увагу на Китаї, що може унеможливити негайне збільшення присутності американських військ в Європі.

Тим не менш, стратегія США передбачає, що американські військові повинні бути здатні вести повномасштабну війну на одному географічному театрі та стримувати іншого супротивника на іншому.

Отже, європейські члени НАТО повинні бути готові до найгіршого сценарію, коли конфлікт в Індо-Тихоокеанському регіоні задіє значну частину ресурсів США. За такого припущення європейським країнам-членам доведеться виділити набагато більший потенціал звичайних озброєнь для місій колективної оборони, ніж вони були готові зробити в минулому.

* * * * *

Після повномасштабної російської військової інтервенції в Україну рік тому НАТО робить роботу над власними помилками і активно просуває процес переходу оборонної стратегії від логіки стримування шляхом удару у відповідь до логіки стримування шляхом недопущення удару агресора.

Загальний напрям такої рефлексії країн Альянсу є логічним, з урахуванням розширення території НАТО на Фінляндію та (потенційно) Швецію, що змінює стратегічну позицію на Півночі Європи.

Враховуючи явну недостатність цих ресурсів для оборони країн-членів в Чорноморському регіоні, підтримка України з боку Альянсу стає ще більшою стратегічною необхідністю, адже саме завдяки ефективним діям ЗСУ військовий потенціал Росії за останній рік істотно зменшився.

Посилення передової присутності Альянсу в Чорноморському регіоні також підтримує Україну, дозволяючи державам-членам передавати їй зброю без страху перед загрозою.

Тож чекатимемо на конкретизацію цих ініціатив на саміті НАТО у Вільнюсі, що відбудеться незабаром.

Автор: Олександр Калініченко,

юрист-міжнародник, керівник проєкту "Нотатки Атлантиста"