26 травня Грузія святкує день незалежності. Втім, цього року ці святкування відрізнятимуться від попередніх.

Якщо раніше на будівлі парламенту вивішували прапори і Грузії, і Євросоюзу, то цього року було вирішено обмежитися лише національними.

Здавалося б, дрібниця, проте вона символізує радикальну зміну у відносинах між Грузією та ЄС, яка за останній рік стала особливо помітною.

Показово, що конфлікт із ЄС відбувся в ситуації, коли формально Тбілісі має найкращі в історії шанси приєднатися до Євросоюзу. Прийняте влітку минулого року рішення про надання Грузії європейської перспективи дає можливість вже цього року, за умови виконання домашньої роботи, отримати й статус кандидата в члени ЄС.

Втім, тепер остаточно стає очевидним, що з нинішньою владою в Грузії цього не станеться.

І це змушує задатися питанням: як відбувався розворот зовнішнього курсу Грузії? Чи завжди правляча партія "Грузинська мрія" проводила антизахідну політику?

А головне, чи здатне грузинське суспільство запобігти такому розвороту?

Ці питання ми обговорювали у відео, що розміщено нижче. А у цій статті спробуємо детальніше розглянути, куди прямує Грузія і чи є неминучим потрапляння в "обійми" Кремля.

Період євроінтеграційних успіхів

Нинішня грузинська опозиція, а в першу чергу – партія Єдиний національний рух експрезидента Міхеїла Саакашвілі, переконують, що спроби відмовитися від проєвропейського курсу розпочалися ледь не з перших днів приходу до влади "Грузинської мрії".

Втім, це не зовсім відповідає реальності. Правління Саакашвілі не було зразком демократії. Варто згадати лише переслідування опозиції та бізнесу, що її фінансував.

Тож перша в сучасній історії Грузії демократична передача влади у 2012 році радше посилила європейські перспективи країни. Тим більше, що партія-переможець декларувала збереження прозахідного курсу.

Принципова різниця полягала лише у планах нової влади зробити відносини з РФ більш прагматичними – через це у партії Саакашвілі з перших днів звинувачували їх у бажанні здати національний суверенітет.

Втім, така "зрада" так і не відбулася. Тим більше, що спроби порозумітися з РФ робив і колишній президент, навіть після війни 2008 року він активно залучав російський бізнес навіть у стратегічні сектори та зробив безвізовий в'їзд для росіян.

Російська влада натомість демонструвала бажання налагодити стосунки із постсаакашвілівською Грузією.

Проте на відносини із Заходом це не впливало.

Невипадково найбільші євроінтеграційні здобутки – підписання Угоди про асоціацію з ЄС та отримання безвізу – були досягнуті вже за часів "Грузинської мрії".

Також нова влада довгий час демонструвала успіх у виконанні Угоди про асоціацію, що дало їй можливість оголосити про намір у 2024 році звернутися із заявкою про набуття членства в ЄС.

То коли ж почалася корозія прозахідного курсу Грузії?

Перші проблеми та шанс на НАТО

Швидше за все, варто говорити, що конфлікт із Заходом став наслідком політичної кризи всередині країни. Кризи, викликаної тим, що правляча партія поступово втрачала популярність, проте шукала всі можливості для збереження влади.

Наступні парламентські вибори, що відбулися у 2016 році, "Грузинська мрія" виграла без особливих проблем. Але з президентськими виборами 2018 року ситуація вийшла геть інакша.

Вперше після зміни влади в опозиції з'явилися реальні шанси виграти вибори. І нехай Грузія є парламентською республікою, де президент має дуже обмежені повноваження, опозиціонер на посаді президента міг би підписати помилування експрезиденту Саакашвілі, що зробило б можливим його повернення до країни та посилення політичного протистояння.

Тож президентські вибори владі треба було вигравати за будь-яку ціну. І ця ціна виявилася дійсно немалою. Щоб забезпечити перемогу своїй висуванці Саломе Зурабішвілі, засновник "Грузинської мрії" та найбагатша людина Грузії Бідзіна Іванішвілі, а точніше – його благодійний фонд, заявив про викуп боргів усіх незаможних грузинів.

"Передвиборча гречка" вийшла дійсно золотою, проте дієвою. Втім, проблеми керівної партії цим не обмежилися.

Вже наступного року Грузію потрясли найбільші з часів відходу Саакашвілі громадські протести, що отримали назву "Ніч Гаврилова". 

Усе почалося з проведення у будинку парламенту засідання Міжпарламентської асоціації православ’я, під час якого голова цієї організації – російський депутат-комуніст Сергєй Гаврилов – усівся у спікерське крісло.

Така безцеремонність образила не лише опозицію, а й пересічних громадян. Тим більше, що Гаврилов був активним прихильником відділення від Грузії Абхазії та Цхінвальського регіону, тобто його просто не мали б пускати до країни.

Масові протести під парламентом були розігнані з особливою жорстокістю – були використані не лише газ та водомети, а й гумові кулі. Це суттєво вплинуло на популярність "Грузинської мрії".

Втім, у партії влади швидко отямилися, показово наказали винних, а як компенсацію запропонували змінити виборчий кодекс, спростивши проходження опозиції до парламенту (ключові обіцянки, в першу чергу – скасування мажоритарки, виконані не були). Зауважимо, що ці поступки стали можливими й тому, що на грузинську владу активно тиснули не лише вулиця, а й ЄС та США. А проігнорувати думку західних союзників у правлячій партії тоді не зважилися. 

Але навіть у такій ситуації шанси на прорив у відносинах із Заходом не були втрачені.

У Грузії з’являється реальний шанс на вступ до НАТО. До кінця 2019 року створюються умови, за якими надання Тбілісі Плану дій щодо членства (ПДЧ) вже не виглядає неможливим. 

А зважаючи на те, що на той момент Грузія була інтегровано до Альянсу навіть більше, аніж деякі країни-члени в момент вступу, період виконання ПДЧ міг би виявитися рекордно коротким.

Втім, замість ПДЧ Грузія отримала глибоку політичну кризу, вийти з якої вона не може й досі.

За крок до санкцій

Парламентські вибори 2020 року виявилися найскандальнішими за всі роки перебування при владі "Грузинської мрії". Про фальсифікацію їхніх результатів заявили всі без винятку опозиційні партії, відмовившись брати мандати.

Вирішенням цієї кризи зайнявся особисто голова Європейської ради Шарль Мішель. Після тривалих консультацій із владою та опозицією він представив меморандум, який мав би примирити сторони. В обмін на згоду повернутися до парламенту мали бути запущені масштабні реформи, що підсилили б вагу опозиції.

Втім, після звинувачень Заходу, що влада лише імітує такі реформи, "Грузинська мрія" заявила про вихід із меморандуму. Це стало справжнім ляпасом Заходу – і саме через це в червні 2022 року статус кандидатів у члени ЄС отримали Україна та Молдова, але не Грузія.

Одночасно відносини Тбілісі із Заходом загострилися після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Грузинська влада відмовилася приєднуватися до нових санкцій проти РФ, навіть до персональних, а будь-які спроби переконати її слідувати спільній санкційній політиці Заходу подавалися як "вимога відкрити другий фронт у війні з РФ".

І хоча Тбілісі запевняє, що не допомагає РФ обходити санкції, різке зростання обсягів торгівлі з країнами Євразійського союзу (тобто – із найближчими союзниками РФ) дозволяє поставити це під сумнів.

Ба більше, хоча у "Грузинській мрії" досі уникали прямої критики Заходу, там знайшли вихід із ситуації – кілька депутатів правлячої партії створили власну політсилу "Сила народу", яка регулярно відзначається гострими антизахідними заявами. 

Одночасно в останні роки у країні активізувалися відверто проросійські рухи, чого раніше ніколи не було. Активно просувається теза, що Росія може віддячити Грузії за підтримку у війні проти України, повернувши окуповані Абхазію та Південну Осетію.  

Додатковий фактор напруження – ситуація навколо експрезидента Саакашвілі, який у 2021 році таємно повернувся до країни та був заарештований. Не ставлячи під сумнів вироки колишньому президенту, в ЄС відверто занепокоєні відверто негідним поводженням із ним.

 Втім, остаточно відносини зіпсувалися лише в останні місяці.

У березні "Грузинська мрія" спробувала прийняти закон про іноземних агентів, списаний з аналогічного російського – проте ця спроба була заблокована масовими протестами, що відбулися по країні.

А вже у травні Грузія погодилася на відновлення авіарейсів з РФ. Більш того, вже стало відомо, що планується запуск транзитних рейсів через Тбілісі в Європу. Тобто у Грузії вже не приховують планів сприяти обходженню санкцій, принаймні в авіатранспортній сфері.

Тож не дивно, що ЄС та США погрожують за такі дії санкціями. І не виключено, що вже найближчими днями погрози реалізують.

* * * * *

Особливість Грузії полягає в тому, що прозахідний курс підтримують більш ніж 80% громадян. Більше половини грузинів готові на обмеження економічних зв’язків з РФ, якщо це допоможе вступити до ЄС.

Чи зможе чинна влада й надалі розвертати курс країни, відмовляючись від напрямку, який підтримує переважна більшість громадян?

Залишається відкритим питання, як скоро така зміна курсу призведе до масових протестів у країні? І чи обмежаться протестувальники вимогами скасувати антиєвропейські рішення, як це було у березні, чи вимагатимуть зміни влади.

Каталізатором протестів можуть стати вибори, які пройдуть наступного року.

Виграти їх "Грузинській мрії" тепер буде набагато складніше. А без фальсифікацій – майже неможливо.

Чи стануть каталізатором протестів події цього року: відмова від надання кандидатського статусу чи введені санкції?

Чи, може, ЄС згадає про свої інструменти впливу і пригрозить замороженням дії безвізу?

Наразі можливими є всі ці сценарії. З упевненістю можна стверджувати лише одне: рано чи пізно Грузія неодмінно повернеться на прозахідний шлях. Питання лише в тому, як багато часу вона втратить….

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"