У Вільнюсі за два дні було все – і щира радість, і розчарування, і образа, і примирення, і надія.

Так склалося, що цього разу щира радість стосувалася Швеції, для якої нарешті Туреччина відкрила двері для членства. Усі решта емоцій, на жаль, вирували в контексті України. 

Україні не вдалося виконати свій план-максимум у Вільнюсі – отримати політичне запрошення до вступу в НАТО, яке б після завершення війни відчинило двері для початку вступного процесу.

Варто уточнити: йшлося саме про політичне запрошення, не формальне запрошення з початком вступного процесу, як у випадку тих же Швеції чи Фінляндії. 

Але Україні цілком вдалося виконати план-мінімум.

А планом мінімум, як на мене, було досягнути "Бухарест плюс" у контексті формулювань щодо членства в Альянсі і "Будапешт плюс" у контексті безпекових зобовʼязань. 

Спочатку про "Бухарест плюс".

Як би парадоксально це не звучало, зміни, які відбулися у сприйнятті майбутнього членства України в НАТО у головах західних десижнмейкерів, значно глибші, аніж це знайшло відображення на папері – у фінальному комюніке саміту.

Якщо у Бухаресті в переважної більшості країн-членів ідея майбутнього членства України викликала абсолютне відторгнення і на той момент вони самі не вірили в те, що записали на папері ("Україна та Грузія будуть членами НАТО"), сьогодні ймовірність того, що Україна долучиться до Альянсу, вже не викликає опору навіть у найбільших скептиків.

Питання – як саме і коли саме. І тут у нас з партнерами по НАТО все ще залишаються суттєві розходження у баченні.

По-перше, за два дні у Вільнюсі неодноразово доводилося чути від високопоставлених представників Альянсу, що на цьому етапі – коли тривають активні контрнаступальні дії – варто чітко розділяти два треки щодо України: підтримку у війні та інтеграцію до НАТО. 

А якщо якийсь звʼязок у ключових столицях Альянсу між двома треками і проглядається, то у тому контексті, що запрошення України на цьому етапі до НАТО може спровокувати ще більше війну, а не посприяти її кінцю. 

В українській столиці, навпаки, бачать ці два треки як взаємоповʼязані – запрошення України до НАТО, а тим більше, початок реального вступного процесу міг би бути внеском і у завершення нинішньої війни, не лише страховкою від нових, наступних агресій. Тобто призвести до деескалації. 

Підкреслюю – як два абсолютно окремі треки вони бачаться партнерами саме на цьому етапі, коли триває контрнаступ, а вже при розгляді майбутніх сценаріїв, які включають і потенційні переговори, ці два треки в головах наших партнерів з НАТО більш ніж спокійно уживаються.

Причому необовʼязково в контексті відмови України від амбіції стати членом НАТО і пристати до якогось з варіантів з нейтралітетом.

Усе частіше доводиться чути – зокрема, й від американських співрозмовників – про потенційну можливість застосування в Україні моделі Західної/Східної Німеччини: коли у НАТО будуть готові прийняти Україну навіть до моменту, коли вона ще не відновить повністю територіальну цілісність, звільнивши всі території включно з Кримом.

І тут для України – і влади, і суспільства – стоятиме питання: чи в принципі ми готові чекати з процесом вступу до НАТО, допоки звільнимо всі свої землі, й, відповідно, вступати в межах кордонів 1991 року?

Чи маємо бути також готовими вступати до Альянсу покроково за умовною формулою "де Україна, там і НАТО"?

Чи навіть точніше: де Україна, там стаття 5 НАТО.

Очевидно, що в обмін на покроковий сценарій Україна, як і свого часу Західна Німеччина, повинна буде взяти на себе деякі зобовʼязання – на кшталт зобовʼязання не звільняти Крим військовим шляхом. 

По-друге, в Києві чітко розділяли запрошення і вступ до НАТО, керуючись логікою, що запрошення може бути і під час війни, а вступ – вже після. 

І це справедливо: не існує жодних формальних обмежень для запрошення країн навіть під час війни, як і чіткого списку критеріїв для такого запрошення.

Стаття 7 Дослідження НАТО щодо розширення (NATO enlargement study), яке конкретизує підходи до розширення Альянсу і на яке так люблять посилатися стратеги країн-членів НАТО, чітко вказує: "Не існує зафіксованого чи жорсткого списку критеріїв для запрошення нових країн-членів приєднатися до Альянсу". 

Країни-члени НАТО всіляко – зокрема, і на рівні декларації – дають зрозуміти: запрошення і початок вступного процесу вони розглядають як один етап.

Частково, це результат засвоєних уроків Бухареста – політична декларація не здатна захистити Україну. Навпаки, може зробити її більш вразливою.

Захистити Україну може тільки членство. Для України це не обовʼязково погано, бо означає, що коли країни-члени будуть готові запросити Україну, вони будуть готові відразу ж запускати вступні процедури – переговори про вступ і ратифікацію вступних протоколів. 

Власне, тому багато хто в НАТО говорить про сам факт згадки слова "запрошення" як суттєве досягнення у Вільнюсі.

До останнього це слово було найбільшим психологічним барʼєром, який не могли подолати найбільш скептичні країни-члени у процесі підготовки декларації. Інша справа, що у фінальній декларації це слово просто "забарикадували" такими передумовами, що його проривний характер девальвувався в рази.

У кулуарах Вільнюса подейкували, що фінальна версія принципово важливого речення в пункті 11 щодо запрошення була запропонована особисто президентом США Байденом. Наскільки це дійсно так, впевнено стверджувати не можна, проте обидві передумови, зазначені в контексті майбутнього запрошення, абсолютно збігаються з двома принциповими позиціями, з якими підійшов до Вільнюса Вашингтон: демонстративний наголос на збереженні єдності в Альянсі (передумова "коли союзники погодяться") та необхідність подальших, зокрема "демократичних" реформ ("коли умови будуть виконані"). 

Інше питання, що якщо пункт про згоду союзників чітко зрозумілий і не залишає місця для додаткових інтерпретацій, то щодо умов залишається багато питань. Чи йдеться дійсно і про демократичні реформи (той же демократичний цивільний контроль над збройними силами)? Чи мова винятково про безпекові умови, як схильний бачити це офіційний Київ вустами Зеленського (очевидно, українська сторона розглядає це саме в контексті безпекових умов на тлі інформації, що це формулювання зʼявилося з метою обійти більш підступне формулювання "коли закінчиться війна").

Якщо ж йдеться саме по реформи, про що в кулуарах говорили американці та німці, то добре було б цей пункт конкретизувати саме зараз і зробити все, аби виконати їх до Вашингтонського саміту, а не чекати, коли буде розроблена оновлена і, відповідно, виконана Річна національна програма.

А тому в цій суперкомпромісній фінальній декларації бракує речення, в якому б стверджувалося, що країни-члени оцінять прогрес виконання умов до наступного саміту у Вашингтоні. 

Тим паче, що у литовській столиці неодноразово доводилося чути про Вільнюс як про "міст" до Вашингтона.

Власне, і всі, хто працював над рішенням про запрошення України – і в нашій країні, і за межами, розуміли (хоча публічно на цьому особливо й не акцентували): те, що не вдасться зробити у Вільнюсі, потрібно буде "доопрацьовувати" у Вашингтоні.

Будь-яка кампанія передбачає час. Скажімо, скасування ПДЧ як нерелевантного для України процесу ми почали адвокатувати два роки тому, і лише зараз це рішення було прийнято на рівні Альянсу.

Саме так потрібно сприймати і процес запрошення – два місяці тому будь-яке формулювання зі словами "запрошення" чи "запросити" викликало настільки неприховане роздратування в окремих столицях, що безпечніше було його вголос не вимовляти навіть за дуже зачиненими дверима.

Понад те, був супротив взагалі говорити про майбутнє членство України у Вільнюсі – наче цієї теми не існує в принципі в природі. Україна навʼязала цей порядок денний, розуміючи, що якщо ми хочемо вийти з певними конкретними рішеннями до Вашингтона, ми маємо починати опрацьовувати їх вже зараз.

Вийшло все чесно, хоч і не дуже приємно – ми навʼязали їм свій порядок денний, вони навʼязали нам свою декларацію. 

Звісно, в контексті Вашингтона багато залежить від ситуації на полі бою та перебігу президентської кампанії у США (саміт відбудеться не у квітні, в дні власне 75-річного ювілею НАТО, а вже після праймеріз та напередодні традиційних партійних зʼїздів у липні), але це не заважає паралельно "знешкоджувати" всі політичні, дипломатичні та психологічні "міни", якими просто встелений шлях до членства в Альянсі.

Адже у Вашингтоні нам потрібне точне потрапляння в ціль, а не черговий продукт дипломатичної акробатики, який ми побачили у Вільнюсі. 

Тепер до "Будапешта плюс" – а саме декларації щодо безпекової підтримки України, яка була схвалена у Вільнюсі в рамках G7.

Вкотре розставимо крапки над "і": 

це не гарантії безпеки, це гарантії безпекової підтримки.

Просто разом із країнами-членами НАТО ми домовилися називати їх "безпековими зобовʼязаннями".

Саме так їх називав і Джейк Салліван у Вільнюсі, виступаючи на Форумі Україна-НАТО в той час, як його фактичний візаві з українського боку Андрій Єрмак на цьому ж заході чомусь публічно продовжував говорити саме про "безпекові гарантії".

Якщо уважно поглянути на зміст декларації, над якою, як відомо з низки достовірних джерел, теж було зламано дуже багато списів в останні місяці, то, по суті, це є закріпленням на папері формули "підтримувати Україну так довго, як потрібно" – військово та фінансово.

Щонайменше, до нашого вступу в НАТО. 

Авторка: Альона Гетьманчук,

директорка Центру "Нова Європа"