Якщо запитати першого зустрічного про те, який регіон Молдови є найбільш проросійським, то у відповідь напевно почуєте: це Придністров'я.

Але це не так.

Окуповане Росією лівобережжя Дністра, де життя жевріє лише за рахунок російських військових і "газових вливань" – у питанні любові та довіри до Путіна давно поступилося першістю іншому молдовському регіону.

Йдеться про Гагаузію. Автономний регіон, якому закон дає право вийти зі складу Молдови, голосує виключно за проросійські партії (свого часу Додон набрав тут 99% голосів!). Однак цієї весни гагаузи здивували, здається, навіть самих себе. На загальнонародних виборах очільника регіону переміг кандидат (вірніше, кандидатка), про яку виборці не знали взагалі нічого. Для перемоги виявилося достатньо того, що її просувала проросійська партія.

І тепер експерти всерйоз побоюються, що отримавши офіційний контроль над лояльним йому регіоном, Кремль піде на дестабілізацію республіки.

Щоб зрозуміти, що відбувається і як далеко це може зайти, варто насамперед розібратися, хто ж такі гагаузи і що таке Гагаузія. Про це, про "приховану євроінтеграцію" і про зв'язок між гагаузами та кримськими татарами ми поспілкувалися в Кишиневі з автором Європравди, експертом з Гагаузії В'ячеславом Крачуном і рекомендуємо подивитися цю відеодискусію. 

Для тих, хто віддає перевагу читанню – пропонуємо текстовий виклад головних тез нашої бесіди.

Хто такі гагаузи?

Гагаузи – це один із небагатьох тюркських православних народів.  Серед носіїв тюркських мов до гагаузької найближчі азербайджанці, турки та кримські татари – вони можуть зрозуміти один одного без перекладача.

Є ще одна деталь, яка об'єднує гагаузький і кримськотатарський народи: у 1940-х роках вони обидва стали об'єктом сталінських репресій, але гагаузам згодом вдалося "забути" цю трагедію свого народу. До цієї теми повернемося пізніше.

Гагаузький народ з'явився на Балканах, у зоні Варна на півдні Болгарії. Є різні версії; згідно з найбільш достовірними, гагаузи – це нащадки половців, печенігів і балканських народностей.

Наприкінці 18-го століття, після (чергової) російсько-турецької війни, царський уряд запросив їх заселити південь Бессарабії, щоб обробляти тамтешні степи. Переселенців звільнили на кілька десятиліть від частини податків і військової повинності, що стало достатнім стимулом для кількох хвиль їхньої еміграції на територію теперішньої Гагаузії, а також трохи південніше – до теперішньої Одеської області.

Так склалося історично, що ті гагаузи, які залишилися в Болгарії, здебільшого асимілювалися (там практично не залишилося людей, які розуміють гагаузьку мову). А Молдова, де в них є автономія – стала для гагаузів єдиною батьківщиною. Це створило серед гагаузів думку, що переселення до Молдови "врятувало їх від асиміляції".

Хоча насправді і в Молдові гагаузька мова поступово відходить.

Захищати і розвивати мову маленького народу в сучасному світі – дуже складно.

Гагаузькою мовою немає навіть повноцінної "Вікіпедії". Молоде покоління споживає інформацію, читає новини та наукову літературу російською, румунською, англійською – а гагаузька залишається мовою побутового спілкування, якою розмовляють зі старшими в родині. Та й то, лише в селах – у містах і цього немає.

Спроби зберегти, підтримати гагаузьку мову є, але вони дуже скромні.

Хоча це спільна відповідальність гагаузької автономії (яка, власне, для цього і створювалася) і Кишинева. Адже гагаузи – це повноправні громадяни Молдови, права яких більше нікому захищати. І якщо у молдавських болгар є зовнішня батьківщина, Болгарія, яка допомагає їм культурно розвиватися; в українців є Україна тощо, то у гагаузів немає альтернативи Молдові.

Про те, як гагаузи пробачили росіянам їхні злочини

Роки після Другої світової війни для гагаузів були дуже важкими. Гагаузи виявили себе в статусі "ворогів народу" і зіткнулися з переслідуванням і знищенням з боку радянської влади.

У 1946-47 роках був страшний голод на півдні Молдови – і це збіглося з ареалом проживання гагаузів.

За найскромнішими оцінками, нижня планка жертв становила близько 100 тисяч осіб. Той голод був спрямований не тільки проти гагаузів, але південна частина республіки постраждала найбільше. Був канібалізм, відбувалися страшні речі. Тоді ж голод був і на півдні Одеської області, де також проживали гагаузи.

А за два роки після цього голоду, у 1949-му, радянська влада провела масові депортації – тоді кілька десятків тисяч людей, гагаузів і жителів болгарських сіл, вивезли до Сибіру...

У той період, за оцінками сучасних гагаузьких учених, вимерло до третини гагаузького народу.

Здавалося б, цього достатньо, щоб навіки проклясти росіян, радянську владу і все, що пов'язано з Росією!

Але виявилося, що це ніби записали у іншу ділянку осередок пам'яті. Люди в Гагаузії цього не пам'ятають, а пам'ятають тільки те позитивне, що відбувалося в СРСР одночасно з винищенням генофонду нації – а це лікнеп, будівництво підприємств, будинків культури тощо.

Народна пам'ять викреслила переслідування гагаузів – хоча там відбувалися речі, які, здавалося б, неможливо забути.

Тепер серед гагаузів ставлення до Росії – позитивне. Ба більше, у Гагаузії є значна кількість тих, хто досі підтримує агресію Росії проти України, а також є частина гагаузів, які "не визначилися". Хоча здається очевидним, що людина при здоровому глузді не може не засуджувати агресивну війну – але у гагаузів, занурених у споживання російських новин, буває збочений погляд.

А в Гагаузії російська пропаганда дуже сильна.

Хоча треба зазначити, що гагаузи при цьому самоорганізувалися для допомоги біженцям з України, розселяли людей і тепло прийняли, виходячи зі своїх скромних можливостей.

Примітно, що в Україні (де в Одеській області живуть кілька десятків тисяч гагаузів) в останні півтора року відбувається форсована зміна свідомості гагаузької громади. Українські гагаузи вже не дивляться в бік Росії. Серед гагаузів з’явився перший герой України – це полковник Микола Палас, який отримав зірку героя з рук Зеленського.

А в Молдові гагаузи продовжують жити міфами російської пропаганди.

Цей розрив з українськими гагаузами – це ще одна трагедія гагаузького народу, яку він поки що й не усвідомлює.

Чи є шанс, що Гагаузія оголосить незалежність від Молдови

Гагаузія не може стати незалежною.

І питання не в формальному праві на такий крок, а у тому, що для незалежності цього регіону взагалі немає умов, це просто неможливо.

Гагаузія – це три невеликих міста (включно зі столицею регіону, Комратом) і трохи більше ніж 20 сіл. У неї немає природного кордону по річці, як у Придністров'я. Ба більше, у цього регіону взагалі немає об'єднаної території – Гагаузія складається з кількох (4 або 5, залежить від того, як рахувати) розрізнених анклавів.

Але хоча об'єктивно про незалежність Гагаузії не може бути й мови – є шанс, що Росія буде "качати".

Нещодавно Росія домоглася обрання нового, лояльного до Москви башкана, тобто керівника автономії. На цю посаду обрали Євгенію Гуцул від партії "Шор" (інавгурація призначена на 19 липня).

Ця партія є агентом Росії в Молдові, і немає жодних сумнівів, що її інтереси нині кардинально розходяться з інтересами жителів Гагаузії. З огляду на це, не можна виключати спроб втягнути регіон у протистояння з Кишиневом.

Хоча є позитивні сигнали, які дають надію, що у людей вистачить розуму не піддаватися. У травні в Комраті відбувся так званий "з'їзд депутатів усіх рівнів". Там багато говорили про протистояння з Кишиневом, і раптом один політик, колишній примар (мер) Комрата Ніколай Дудогло запропонував учасникам з'їзду оголосити, мовляв, "якщо наші вимоги не почують, ми проведемо референдум про відділення від Молдови".

Ці слова викликали острах і навіть радикально налаштовані учасники з'їзду вважали за краще від цього відмежуватися.

Тобто ідея "незалежності" Гагаузії зараз не має підтримки.

І тут варто нагадати: у гагаузів немає іншої батьківщини, крім Молдови.

Це також означає, що для регіону самовбивчо йти всупереч європейському вектору, який обрала країна – це шкодить національним інтересам самих гагаузів.

Однак поки що відбувається саме це.

Як партія-агент РФ перемогла на виборах у Гагаузії

Партія "Шор", представниця якої виграла вибори очільника автономії і зараз готується до інавгурації – це феномен.

По-перше, це взагалі не партія, а бізнес-проєкт і водночас інструмент Кремля в молдовській політиці.

А по-друге, "Шор" виграє вибори за рахунок того, що вони зламали систему виборної демократії в Молдові.

Так, у Гагаузії за допомогою посиленого "промивання мізків" і витративши величезні для регіону гроші, вони провели кандидата, про існування якого за місяць до виборів у Гагаузії абсолютно ніхто не знав.

Євгенія Гуцул, яка перемогла на виборах башкана Гагаузії – це "порожнеча", голограма. Але люди голосували не за неї, а за образ партії "Шор", яка за останні півтора-два роки, скориставшись серією криз, об'єднала весь протестний електорат, голоси всієї активної опозиції.

Щоб домогтися любові народу, "Шор" обіцяв дешевий газ і масу популістських речей. А забиті, злиденні та багаторазово обкрадені виборці Гагаузії – та й загалом Молдови – виявилися готові голосувати за будь-кого, хто обіцяє їм золоті гори.

І тепер для всіх інтрига, як Євгенія Гуцул керуватиме регіоном, адже вона не знає основ економіки, комунікації, не розуміє, як влаштована Гагаузія... Можливо, управління доручать комусь іншому, а вона виконуватиме роль картинки для фото.

Про суперечки з Кишиневом

Хоча ззовні гагаузи виглядають проросійськими, самі вони себе такими не вважають. Ба більше, гагаузькі політики абсолютно серйозно називають себе "якорем молдавської державності" і впевнені, що завдяки їм Молдова зберегла суверенітет.

Річ у тім, що законодавство Молдови (закон "Про особливий статус Гагаузії") містить пункт: "У разі зміни статусу Республіки Молдова як незалежної держави народ Гагаузії має право на зовнішнє самовизначення".

Ця норма, ухвалена 1994 року, стала компромісом, який завершив конфлікт Комрата з Кишиневом (детальніше читайте у статті "Напівсепаратистський анклав").

Гагаузія тоді погодилася повернутися під контроль столиці з правами автономії в обмін на гарантії, що Молдова... не приєднається до Румунії. Процитована вище норма про право на самовизначення хоч і не містить слова "Румунія", але присвячена саме їй.

Ця історія тягнеться з початку 1990-х, коли в Молдові ненадовго була в тренді ідея про об'єднання з Румунією, і в гагаузів це викликало острах: мовляв, "ми не хочемо до Румунії, бо в Румунії нас асимілюють".

Ці страхи штучно підігрівалися, адже румунофобія серед гагаузів – це нонсенс, її історично ніколи не було. Багато гагаузів зробили чудову кар'єру в Румунії, зокрема в ті ж 1990-ті роки! Уродженець Комрата Олександр Барладян у 1990-1992 роках був головою Сенату Румунії. У Румунії було багато художників-гагаузів, наприклад, Іоанн Папазоглу.

Однак медіа та політики взялися підігрівати, роздмухувати румунофобію.  Цей політтехнологічний феномен, позбавлений будь-яких підстав, з'явившись у 90-х роках, досі визначає настрої в Гагаузії.

Про Гагаузію і підтримку євроінтеграції

У будь-якого політика перед виборами є спокуса підлаштуватися під настрій суспільства. У Гагаузії до цього схильні всі – від башкана до примара маленького села. Через це відкрито проєвропейських і антиросійських політиків на виборах у Гагаузії просто немає.

Але наступного ж дня після обрання кожен новий гагаузький політик виявляє іншу реальність, і з'ясовує, що практично всі інфраструктурні проєкти в Гагаузії – від ремонту доріг до водопостачання – пов'язані з європейськими грантами. І тоді обраний чиновник розуміє, що іншого вектора, крім європейського, просто немає.

Тому після приходу до влади риторика кожного очільника змінюється, оскільки кожен із них розуміє – треба розвивати відносини з європейськими партнерами.

Це було дуже добре помітно з Іриною Влах (башкан Гагаузії у 2015-2023 роках), яка прийшла до влади на абсолютно проросійських гаслах і за прямої підтримки Кремля, але на другий термін пішла з новою риторикою, оголосивши принцип "відкритості Гагаузії на 360 градусів", що робив пріоритетною співпрацю з ЄС, Туреччиною тощо. Це принесло плоди для регіону: сьогодні всі проєкти, які можуть бути візитною карткою Гагаузії, створені на європейські гроші.

Але нові політики, які йдуть до влади – йдуть із гаслами про дружбу з Росією.

Це має змінитися, і до змін може підштовхнути розворот зовнішньої трудової міграції, яка в Гагаузії, як і загалом у Молдові, дуже висока – ідеться про десятки тисяч людей (загалом у Гагаузії, згідно зі списками виборців, зареєстровано приблизно 100 тисяч дорослих жителів).

Річ у тім, що років 10-15 тому більшість гагаузів їздили на заробітки в Росію. Сьогодні більшість трудових мігрантів їдуть до Європи, до Німеччини. Тобто "євроінтеграції в приватному порядку" і це не може не впливати на громадську думку.

Місце Гагаузії тільки в складі Молдови.

Куди піде молдавський корабель – туди з ним піде і Гагаузія, іншого варіанту немає.

Інтерес Гагаузії – в економічному добробуті, у збільшенні кількості населення, в отриманні хорошої, якісної освіти, охорони здоров'я тощо. Європейський вектор Молдови дає таку можливість. Згодом гагаузи повинні це зрозуміти.

А Кишиневу треба почати працювати з цим регіоном. Це складно робити; набагато простіше, як зараз, просто наклеїти ярлик "проросійський регіон" і поставити хрест. Дійсно, зараз у Гагаузії ворожий електорат для влади Молдови, для президента Санду. Але справжній політик має працювати і з недружнім середовищем, говорити йому правду. 

Хоча насамперед самими гагаузам треба навчитися відчувати свої національні інтереси, не бігати від Румунії, перестати агітувати за Москву і припинити підтримувати таких агентів Росії в Молдові, як партія "Шор".

Розмовляли: Сергій Сидоренко, В'ячеслав Крачун,

Кишинів-Київ

Відео Володимира Олійника.