Світ міжнародної уваги дуже крихкий, а конкуренція за перші шпальти світових видань – висока. Тож попри те, що сьогодні західний світ шукає, як краще допомогти Україні, треба бути свідомим того, що увага до нас не гарантована. Майбутні вибори у США, Китай і Тайвань, переворот у Нігері, ядерна програма Ірану тощо можуть стати центром дискусій у світі, потіснивши Україну.

Щоби зберегти увагу світу, Україна має усвідомлено за неї боротися, привертаючи погляди світових лідерів та суспільств. 

Однак "засмічення ефіру", коли ми діємо хаотично, змінюючи позицію і не виділяючи пріоритетів – не допомагає, а навпаки, спричиняє відторгнення. 

Між тим Київ часом демонструє саме таку хаотичність. Парламент вже ухвалив понад 60 звернень і заяв до всіх держав та міжнародних організацій, часом заперечуючи у цих рішеннях те, що заявляв напередодні. 

То чи не перетворюються листи з Києва на "міжнародний спам"? 

Де твориться міжнародна політика?

Варто почати з азів, базових правил міжнародних відносин, бо їх в Україні часто розуміють хибно.

Так історично склалося – а головне, зафіксовано у Конституції – що в Україні зовнішня політика є прерогативою президента. Він повноважний вирішувати кадрові питання, як-от призначення чи звільнення послів (як у випадку зі звільненням Вадима Пристайка з посади посла у Британії), пропонувати кандидатуру міністра закордонних справ і погоджувати інші топ-призначення у дипкорпусі. 

А головне – за Конституцією саме президент здійснює загальне керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави. А міністр, голова офісу президента та інші посадовці є його інструментами у досягненні зовнішньополітичних цілей. 

Справедливо можна і навіть треба обурюватися непрофесійними або невдалими кадровими рішеннями голови держави, водночас треба усвідомлювати і те, що юридичних порушень тут немає. А широкі повноваження президента у цій царині, закріплені практикою, за часи незалежності укорінилися в дипломатії настільки, що від колишніх топ-дипломатів навіть доводилося чути вираз: "Посол першочергово є представником президента, а вже потім держави". 

Ми, до речі, не єдині у такому підході – історія зі звільненням у 2019 році президентом Трампом тодішнього посла США в Україні Марі Йованович – яскрава ілюстрація. Однак у США президент може звільнити будь-якого посла з власної волі, а от призначити нового – не може, бо кандидатів затверджує профільний комітет парламенту. 

Це – доволі дієвий фільтр.  

В Україні його немає, парламент позбавлений навіть блокуючих повноважень, тому маємо призначення очільників дипустанов на кшталт послів України у Словенії чи Болгарії. Ніби й зроблено все законно – а неприємний осад відчутний.

А що ж робить парламент?

Попри це, Верховна Рада України не відсторонена від зовнішньої політики. Просто її повноваження – інші.

Є профільний комітет ВР з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва. Його головне завдання – розгляд ратифікацій, але не менш важливим є його участь у погодженні закордонних відряджень і координації міжпарламентського спілкування.

Українські депутати налагоджують зв'язки з колегами з інших парламентів, отримують можливість переконувати їх, сприяють посиленню підтримки України тощо. Ця робота дуже важлива, але вона переважно лишається "в тіні", і її не виміряти цифровими показниками.

Ще один інструмент парламенту – це звернення та заяви, адресовані міжнародній спільноті.

Цю сферу "виміряти" та оцінити набагато простіше.

І якби хтось справді ставив перед парламентом завдання показати активність – то лишився би задоволеним.

До 24 лютого 2022 року чинне скликання ВР ухвалило близько 15 звернень і 15 заяв. За півтора року відтоді – додалося 42 (!) звернення та 12 заяв. 

Треба зауважити, що парламент попереднього скликання був у цьому питанні теж вкрай продуктивним, ухваливши за п'ять років роботи 52 звернення та 12 заяв. Але нинішні темпи вже очевидно шкодять якості рішень парламенту.

Спам іменем України

Українські парламентарі у часи великої війни немов винайшли "універсальні ліки". Рада намагається зверненнями здолати усі проблеми: звертається не лише до інших парламентів та асамблей, які є звичними партнерами ВР, а й до міжнародних судів, міжнародних організацій тощо, піднімаючи широкий спектр питань. 

Однак "ліки" не працюють – напевно, тому парламент цього скликання ухвалює свої заклики до світу кількаразово.

ВР щонайменше тричі за сім місяців закликала світову спільноту визнати РФ державою-спонсором тероризму (рішення від 3 травня, 15 серпня та 1 грудня 2022 року). Не менше ніж тричі вони закликали виключити Росію з усіх спортивних змагань (14 квітня 2022 року, від 6 лютого та 22 червня 2023 року); змусити її припинити викрадення дітей з України (19 червня 2022 року, 24 лютого, 3 травня 2023 року); організувати переслідування воєнних злочинців тощо. Неодноразово лунав заклик виключити Росію зі складу РБ ООН тощо.

Таке штампування звернень і заяв викликає подив і в самих депутатів, які є інколи авторами цих самих звернень.

"Іноді ми з одного питання голосуємо одразу дві постанови, просто тому, що автори не домовились між собою. Ось уявіть, ви голова іноземного парламенту і одночасно отримуєте два звернення з України з майже однаковим текстом... Це починає виглядати вже як спам", – ще торік прокоментував цю практику народний депутат Ярослав Железняк. 

Тоді прикладом для його здивування було два одночасно ухвалених звернення до інституцій ЄС та його держав-членів про візові обмеження та заборони для громадян РФ. Перше запропонували депутати від "Євросолідарності", друге – від "Слуги народу".

Попри схожість назви і мети, в деталях між документами була відмінність. Але обидва звернення ухвалили в один день, 5 вересня, конституційною більшістю голосів, а 9 березня обидва документи були розіслані за кордон. 

Логічне питання, яке мають поставити собі держави-адресати: то який з двох документів є позицією ВР? 

Як вже йшлося на початку, ресурс міжнародної уваги не безмежний. Навіть для України.

Ухвалення двох-трьох звернень в один день з одночасним розсиланням їх усіма доступними каналами – вкрай невдала стратегія.

Це створює у партнерів відчуття, що офіційний Київ не прагне досягти заявленої мети, а лише імітує діяльність. 

Так, 24 лютого 2023 року Верховна Рада ухвалила одночасно три звернення щодо захисту прав дітей, подолання наслідків окупації в рамках Кримської платформи та щодо річниці повномасштабної агресії. Тобто партнери з подивом одночасно отримали три різних документи з Києва.

Такі приклади "спаму" непоодинокі. 28 травня 2023 року Рада ухвалила два звернення щодо НАТО і ситуації на ЗАЕС. 28 червня 2023 року – щодо ЮНЕСКО та обміну українських військовополонених... Складно уявити навіть найбільш прихильного до України іноземного політика, який зможе адекватно опрацьовувати таку кількість звернень, а головне – втілювати наші рекомендації в життя у своїй країні.

Звернення без сподівань на результат

Парламент має визначитися, чого він прагне: щоби прохання України втілили чи щоби його просто отримали? Бо зараз певності у відповіді на це запитання немає.

Як вже йшлося вище, досить часто і абсурдно Рада ухвалює і розсилає звернення з тих самих питань – але часто з різними проханнями. Так, протягом двох місяців ВР закликає посилити контроль за фінансами в рамках FATF, що йдуть з РФ, а потім просить призупинити членство Росії в FATF.

Крім того, ми направляємо звернення та заяви навіть тим, з ким не маємо дипломатичних зв'язків.

Якщо ВР ставить за мету досягти конкретного та осяжного результату, то направлення звернення просто "всім державам-членам ООН", як парламентарі доручають робити голові ВРУ, позбавлене сенсу. Адже виходить, що ми намагаємося донести один і той самий меседж як до Франції, так і до Сирії. 

Нескладно здогадатися, що декларації, за якими стоїть порожнеча, не працюють. 

А окремий подив викликає направлення звернень до Міжнародного суду ООН.

Що це – нерозуміння принципів міжнародного права? Щира віра, що Верховна Рада може змінити позицію Суду? Чи бажання парламенту "втілити повноваження" там, де за конституцією він їх не має?

І наостанок: доводиться констатувати, що на сайті ВР відсутній офіційний переклад її звернень хоча б англійською. Лише один документ такого ґатунку (йдеться про заяву "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні") має прикріплений до тексту документа переклад на сайті Ради.

Лишається сподіватися, що держави-адресати отримують звернення України у перекладі своєю мовою, а не українською (і бажано, щоби парламенти Китаю чи Франції отримували його не англійською).

Але подивімося на результативність такої активної роботи ВР.

Чи припинив хоч один парламент угоду про уникнення подвійного оподаткування з Росією після звернення ВР у червні 2022 року? Наразі відповідь – ні. І подібних прикладів багато. Та й у ситуації, коли політика Заходу дещо змінюється, є всі підстави для сумніву, що причиною є листи з Грушевського.

Зрештою, є підстави для сумніву у тому, що навіть в Україні подібні звернення Ради сприймають всерйоз. 

Так, днями парламент ухвалив ще два звернення вже до всіх держав, парламентів та урядів світу, до Міжнародного олімпійського комітету та всіх міжнародних спортивних федерацій, засудивши дії Міжнародної федерації фехтування. У ньому народні депутати також доручили Кабміну підготувати персональні санкції проти осіб, причетних до дискваліфікації Ольги Харлан. 

Що ж, послідкуємо за тим, чи виконає прем’єр Денис Шмигаль це не другорядне доручення парламенту.

Автор: Богдан Бернацький,

старший викладач Києво-Могилянської академії,
стипендіат програми Макса Вебера в Інституті Європейського університету