Призначення послів України за кордоном ще ніколи не привертало таку гостру увагу, як протягом останнього року. Ця тема зацікавила суспільство після кількох одіозних кадрових рішень, а піком стало скандальне призначення послом України у Болгарії Олесі Ілащук – гештальт-сексологині з проблемною біографією та без жодного дня роботи на держслужбі.

Попри заклики, Зеленський тоді відмовився переглядати абсурдне кадрове рішення.

Це створило проблемне тло для сприйняття самої ідеї призначення так званих "політичних послів" – тобто тих, хто не є кар’єрними дипломатами.

У суспільстві дійсно є нерозуміння того, чому представниками України за кордоном стають не фахівці з МЗС із досвідом та освітою, а геть випадкові люди, або ж звільнені посадовці, яких Офіс президента "нагороджує" місцем посла, щоби втрата посади не була для них надто болючою.

Утім, реальна картина – набагато комплексніша.

Дійсно, серед послів України, призначених за останні півтора року, частка "політичних" – безпрецедентно висока. Але призначення більшості з них суспільство просто не помітило, і це не дивно: чимало таких призначень є дуже вдалими. Однак негативні приклади були надто яскравими і забрали увагу на себе.

Навіщо взагалі потрібно призначати послами людей не з системи?

В МЗС кажуть, що потерпають від браку кадрів.

Дійшло навіть до відкритого "конкурсу" серед українців, що бажають стати послом; цього тижня міністр Дмитро Кулеба повідомив про його завершення. Ми дізналися про результати цього відбору – як виявилося, серед відібраних на призначення послами є навіть медійники/журналісти.

Але не все ідеально. За даними ЄП, зараз на розгляді кілька нових політичних призначень, які можуть викликати нерозуміння у суспільстві.

"Європейська правда" розібралася, що відбувається у цій царині, які ризики є реальними, а які – уявними.

Як завершився "конкурс" майбутніх послів

Про те, чому оголошений Кулебою добір топдипломатів можна називати "конкурсом" хіба що у лапках, "ЄвроПравда" вже розповідала, та зараз коротко нагадаємо. Посол – посада політична, одним з критеріїв його призначення є і буде лояльність і командна гра, а це неможливо описати та перевірити жодними конкурсними критеріями.

Тож відбір може бути лише суб’єктивний, індивідуальний – і це саме те, чим займався міністр.

У середу ввечері Дмитро Кулеба оголосив про завершення відкритого відбору кандидатів на посади посла України. Він розповів, що особисто проводив співбесіди з "фіналістами" і лишив 16 претендентів на 16 різних посольських посад.

До речі, попит на роботу посла виявився просто шаленим: до МЗС подалося понад 1100 людей, що хотіли стати послами, з яких спершу відібрали менше сотні кандидатів, які в принципі заслуговують на увагу, а дали скоротили до кількості, яку можна запрошувати на співбесіди.

Але навіть відкритий "конкурс" не дозволив закрити усі вакансії.

Конкурс спершу оголосили на 20 посольських посад. Згодом кількість скоротили на три: в Ірак знайшли нормальну кандидатуру посла-дипломата поза "конкурсом"; в Ботсвані вирішили не відкривати посольство; Іран, що відкрито допомагає агресорові, поки побуде без посла України.

Перелік решти 17 держав ви можете знайти у розділі "вакансії" на сайті МЗС. Але Кулеба оголосив лише про 16 знайдених кандидатів!

За інформацією "ЄвроПравди", так і не вдалося знайти, хто очолить посольство України у Чехії. "З Чехією – складно, інтенсивно шукаємо якісну людину. Є кандидатури, які туди подавалися, але, на думку міністра, вони не підходять", – розповіло одне з джерел ЄП.

До чеського питання ми ще повернемося, бо це – одна з країн, де можливо припуститися помилки, що дорого коштуватиме Україні. А спершу – трохи деталей про переможців.

Попри те, що "конкурс" був відкритим і на нього могли подаватися люди "з вулиці", цей механізм використали також дипломати зсередини системи МЗС. І серед відібраних кандидатів кадрові дипломати складають найбільшу професійну групу – їх міністр рекомендує на заповнення чотирьох вакансій посла.

Тут немає нічого дивного. І конкурс мав сенс навіть для того, щоби знайти цих людей – адже дозволив розширити рамку і вийти за межі тих дипломатів, кого міністр, держсекретар чи їхнє оточення знають особисто.

Але абсолютна більшість переможців до дипломатії зараз недотичні. За внутрішніми підрахунками МЗС, до переліку увійшли по три представники або представниці українського бізнесу та міжнародних або іноземних фінансових установ. По двоє людей, що можуть бути призначені послами, є медійниками (ні, "ЄвроПравда" не подавалася) та науковцями з українських вишів. А також є один представник транснаціональних корпорацій і один кадровий військовий або військова.

Тепер вони мають пройти наступний фільтр – Офісу президента, співбесіду з президентом Зеленським, і потім – призначення.

А отже, чекаємо на появу нових послів без дипломатичного минулого.

Навіщо потрібні посли "з вулиці"?

Усередині дипкорпусу ставлення до відкритого набору – радше негативне. І це не дивно, бо посада посла для дипломатів – вершина кар’єри. А тут на посаду беруть "невідомо кого", з об’явами про вакансію.

Також лунає аргумент про те, що у більшості європейських держав (на відміну від, скажімо, США) політичних призначень послів практично не буває, а натомість є сильна дипслужба, з плановою ротацією послів. І тому коли цього літа з Києва поїхала, завершивши роботу на посаді, очільниця посольства Німеччини – наступного ж дня прибув новий посол їй на заміну.

На жаль, в Україні це не працює.

За усіх президентів ми мали системну проблему, коли посольські посади, особливо в "непрестижних" країнах, лишалися не заповнені роками. Рекордсмен нині – посольство України у Ефіопії, де немає посла з 2009 (!) року. Хоча це стратегічно важлива держава, де розташована штаб-квартира Африканського союзу, інших регіональних організацій...

Одна з причин постійних проблем із призначенням послів, хоч і не єдина – це кадровий голод, нестача в МЗС тих дипломатів, які готові ухвалювати рішення, комунікувати, робити заяви тощо. Дипломатів багато, а тих, хто готовий працювати послом – обмаль.

Тому саме по собі призначення послів, що не є кар’єрними дипломатами, ще не свідчить про проблеми.

Однак масштаби цього явища за останні півтора року відверто лякають.

З 2019 року, тобто за час президентства Зеленського, і до 24 лютого 2022 року "ЄвроПравда" нарахувала п'ять призначень "політичних" послів (до речі, всі вони обійняли посади вже за каденції міністра Кулеби). У той самий час було призначено майже 40 послів з-поміж кар’єрних дипломатів. Цілком прийнятне співвідношення.

Однак за останні півтора року, у часи великої війни, маємо зовсім іншу картину: 11 "політичних" послів і 14 кадрових дипломатів, тобто майже порівну.

І якщо зараз буде втілена ідея із закриттям 16 вакансій за відкритим добором, серед яких лише 4 будуть дипломатами, то виникає питання: невже у нашому дипкорпусі все настільки погано? Звісно, кадровий голод є, але чому він так посилився у ці півтора року?

Тим більше, що на деякі напрямки були кандидати. Та ж Ефіопія, згадана вище: на неї ще у 2020 році претендував високопрофесійний посол Андрій Заяць, який мав підтримку Банкової, та був змушений піти з дипслужби через конфлікт з міністром...

Але ще раз підкреслимо: призначення дипломатів "зі сторони" саме по собі не є поганою ідеєю. Історія останніх призначень це наочно доводить – хоча й підкреслює певну небезпеку цього підходу.

Шлях через помилки

Щоби не склалося хибного враження, треба підкреслити: призначення послами України політичних фігур точно не є винаходом чинного міністра Кулеби чи президента Зеленського. Це практикували за усіх президентів, і за кожного були ганебні, шкідливі для держави приклади, коли посаду посла "дарували" потрібній людині за лояльність, або просто щоб не дуже ображалася під час відставки.

Суто як приклад: ті, хто дуже давно стежить за українською політикою, пам’ятають прізвище скандальної кучмівської судді Конституційного суду, а перед тим очільниці кількох міністерств Сюзанни Станік. У 2007 році між нею та вже новим президентом Ющенком розгорівся справжній батл, бо Ющенко хотів за будь-яку ціну викинути її зі складу КС (зараз, до речі, це було би зробити дуже просто через сумнівне походження статків екссудді).

А між тим у проміжку між роботою в уряді і в КС скандальна Станік три роки посиділа у кріслі посла.

Спершу Кучма відправив її у Страсбург, представником при Раді Європи; але там виявилося забагато роботи, і її менше ніж за рік перевели у тиху та приємну Швейцарію. Це безглуздя з точки зору державної політики, але було бажання "уважить" потрібну людину.

Та й Ющенко згодом перейняв подібну практику. Достатньо згадати Оксану Слюсаренко, яку нагородили за роботу на Банковій посадою посла у тихій та приємній Чорногорії, де вона просиділа 5,5 років, згодом вже як вірний посол Януковича. Її звільнили лише у березні 2014 року, у хвилі разом з найбільш одіозними послами, активними захисниками антимайданівського режиму.

Тож досвід політичних призначень послів в Україні є, і давно. І він тривалий час був негативним.

А нововведенням часів Кулеби є те, що до різко негативних політичних призначень додалися і позитивні.

Про них – трохи далі. А спершу про проблемні історії – яких, на жаль, багато.

По суті, за часи великої війни було чотири спірних або щиро ганебних призначень послів (хоча спроб було більше).

Ілащук була не першою в своєму роді: перед тим практично непоміченим пройшло призначення послом на Кубі ще однієї психологині Ірини Костюк, послужний список якої навіть поруч не стояв із дипломатією (і ні, досвід супроводу дітей з інвалідністю до Куби у минулому, який намагаються "продати" як обґрунтування, не пов’язаний з дипломатією). Костюк призначили у травні 2022 року, коли пріоритети у суспільства були іншими, та й доля посольства на Кубі мало кого цікавила – хоча, звісно підняття рівня представництва у проросійській країні до посла було поганим рішенням.

Але головне те, що відсутність критики президента за рішення про посла Костюк додала свій внесок і до того, що Ілащук-скандал став реальністю. Мовляв, все одно ніхто не помічає.

"Своїх не кидаємо"?

А далі були два призначення "кучма стайл", коли експосадовців робили послам просто для того, щоб відставка не ставала для них покаранням. І якщо з Венедіктовою її відрядження до Швейцарії принаймні мало логіку (колишня генпрокурорка їде у країну, де чи не головна задача – арешт та конфіскація активів РФ), то рішення відправити ексміністра оборони Тарана до Словенії було очікуваною і великою помилкою.

Андрій Таран, який за нетривалий час роботи провалив роботу у МО та співпрацю з НАТО по своїй лінії, після переїзду до Любляни перетворився з поганого міністра на неефективного посла. А на додаток цим призначенням Банкова ще й подала дуже дивний сигнал: вона підтримує провальну роботу Тарана в Міноборони. Тому після звільнення він отримав крісло посла у винагороду.

А зараз є небезпека, що подібна історія з очільником Міноборони повториться.

Офіс президента розглядає можливість призначити послом у Великій Британії Олексія Резнікова після його, здається, вже неминучої відставки за цілу низку провалів, передусім пов’язаних зі звинуваченнями у корупції на адресу МО. І хоча для британців Резніков може бути прийнятним кандидатом, сигнал українському суспільству буде дуже красномовний: цим президент продемонструє, що особисто підтримує "яйця по 17", літній одяг для військових, що в дорозі стає "зимовим" тощо.

Чому Банкова хоче піти на цей крок – не зрозуміло.

Так само не зрозуміло, нащо було подавати до Казахстану запит на агреман для призначення Сергія Гайдая, ексглави ОВА без успіхів і з купою претензій до нього. Але цю ганьбу зупинила Астана, коли передала у Київ сигнал про тверду відмову приймати такого посла.

І так само, але на більш ранньому етапі, ще до письмового запиту на агреман, вчинила Чехія, коли Київ почав промацувати ґрунт для призначення послом у Празі ексглави "Укроборонпрому" Юрія Гусєва. Але бажання Банкової будь-що працевлаштувати Гусєва було сильнішим, і, за останніми чутками, він поїде у згідний на все Азербайджан.

То де ж позитив?

Усі ці рішення створюють різко негативне сприйняття ідеї призначення політичних послів загалом.

Хоча таке працевлаштування "цінних кадрів" не має жодного зв’язку з конкурсними призначеннями, які, ймовірно, стануться ближчим часом, і також не пов’язане з десятком дуже непоганих рішень про послів "зі сторони".

Зазвичай, коли кажуть про це, то наводять приклад посла України у США Оксани Маркарової, що працює з 2021 року і має позитивні відгуки. Але таких прикладів набагато більше. Та ж Юлія Ковалів, що працює в Канаді з початку 2022-го – її ефективність підтверджує будь-хто, хто перетинався по роботі. Або Василь Мирошниченко в Австралії тощо…

Тобто не обов’язково бути дипломатом з десятками років у системі, щоби бути ефективним послом у XXI сторіччі. Це доведено практикою. Однак обов’язковою умовою є досвід ведення міжнародних переговорів у будь-якій іншій ролі – чи то з уряду, чи то з міжнародного бізнесу, чи навіть з неурядових структур. А ще потрібний досвід роботи в команді, бажано на держслужбі. І, звісно, позитивний імідж. Бо до посла, якого відправили у політичне заслання, ставлення відповідне.

І, на додаток, не треба виключати й креативні призначення, які можуть спрацювати, але без гарантії. Таким є очікуване призначення посла в Угорщині, етнічного угорця та військовослужбовця ЗСУ Федора Шандора. І таким стало доволі нестандартне призначення послом у Перу науковця Юрія Полюховича. 

Тож призначення послом не дипломата – це не завжди погано.

Але предметно говорити про кандидатів, яких в МЗС відібрали за підсумками відбору, можна буде після того, як прізвища стануть публічними – звісно, після того, як їх погодить президент, і у разі, якщо згоду на призначення дадуть відповідні столиці.

І у будь-якому разі, перекіс на виключно політичних послів, коли кар’єрним дипломатам лишається мало місця для зростання – це дуже спірний підхід. І від нього МЗС все одно колись доведеться відмовлятися.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"