55 років тому, у ніч на 21 серпня 1968 року, пів мільйона солдатів радянської армії почали окупацію Чехословаччини.

Тієї ночі військові та понад 6000 танків розчавили мрію про Празьку весну. Це була мрія значної частини громадян нашої країни про те, що комунізм можна реформувати і що в країнах, підпорядкованих Москві, люди можуть насолоджуватися свободою самовираження, коли їм не загрожує відрахування зі шкіл, звільнення з роботи чи навіть ув’язнення – лише за їхні погляди.

До самої ночі з 20 на 21 серпня людей запевняли, що Кремль не має жодних причин посилати свою армію проти нашого уряду. Та й підстав ніби не було – ніхто не розглядав можливість виходу з тодішніх радянських військового та економічного блоків, а комуністична партія та її керівництво Чехословаччини мали небачену раніше популярність в країні. Однак володарі Кремля були налякані тим, що громадяни Радянського Союзу, особливо України, що межувала з Чехословаччиною, також почнуть вимагати свободи слова.

Саме цей страх перед вільнодумством та його "заразністю" стояв за ризикованим рішенням окупувати нашу країну, яку на той час теоретично могли захищати понад 200 тисяч солдатів.

Зрештою, можна сказати, що цей крок Леоніда Брежнєва півстоліття тому був для нього успішним. Хоч йому тоді й не вдалося встановити у Празі заздалегідь підготований маріонетковий уряд, але Кремль фактично здійснив переворот. Тогочасне комуністичне керівництво вирішило не захищати країну від загарбників, далі радянські війська викрали їх і перевезли до Москви, де змусили повністю підкоритися.

Сьогочасна Росія, коли йдеться про Україну, мислить так само як і 55 років тому.

Вона боїться свободи слова, плюралізму думок і вільних виборів, які українці плекають вже понад 30 років.

Владімір Путін зрештою зрозумів, що погрози і шантаж не знищать прагнення України до свободи, і придушити його можна лише силою. Тож він сподівався повторити успіх Брежнєва і здійснити переворот, потім швидко окупувати країну, а можливо й розділити її. Але йому це не вдалося – він недооцінив українців, які вже півтора роки мужньо боронять свою країну під натиском ворожих танків.  

Ціна українського опору – великі втрати серед військових і цивільного населення, неймовірні матеріальні збитки і майже щоденні удари безпілотників та крилатих ракет  по цивільній інфраструктурі. Україна не зможе підтримувати цей опір інакше, аніж за умови довгострокового збереження військових постачань та іншої підтримки Заходу.

Тож виникає, здавалося б, логічне питання:

чи не буде краще для всіх домовитися з Кремлем про мир в обмін на територіальні поступки з боку України?

Однак спроба здобути мир таким чином – не спрацює.

Вона створить небезпечне майбутнє для всієї Європи.

Росія та інші тоталітарні країни не мають отримати звичку змінювати кордони силою. Бо якщо це станеться, то наслідком будуть нові війни на європейському континенті. І було б наївно сподіватися, що сама Росія у такому разі не продовжить свою війну проти української незалежності.

Зрештою, ми це вже бачили.

З дня передачі Судетської області Гітлеру за умовами так званої "Мюнхенської змови", укладеної у 1938 році, до окупації решти Чехословаччини не минуло й пів року. А менш ніж за рік розпочалась Друга світова війна.

Кремлівським очільникам байдужий Крим, і так само схід чи південь України. Бо ця війна йде не за територію, а за цінності.

Війна триває через страх Росії перед свободою слова і вільними виборами.

Цей страх незмінно побутує серед російських очільників, його не можна втихомирити жодними територіями чи поступками. Єдиним нашим захистом від нього є активна допомога Україні та підтримка її вступу до НАТО і ЄС.

І лише тоді Росія не наважиться знову напасти на Україну – бо вона не нападає на когось сильнішого. 

Автор: Ян Ліпавський,

міністр закордонних справ Чеської Республіки

Стаття чеською мовою була початково опублікована в газеті Právo.