Дружба з "перекосами": яких змін чекає Польща у відносинах з Україною

"Європейська правда" продовжує дискусію щодо причин та шляхів врегулювання нинішньої українсько-польської суперечки. 

Раніше у нас вийшли статті українських експертів Марії Золкіної та Юрія Панченка, а також текст польського політолога Лукаша Адамського. 

До вашої уваги – ще один погляд з Польщі на проблему відносин з Україною. 

Не погоджуючись із багатьма аргументами автора, поділяємо його ключову тезу: нинішня криза веде до різкого погіршення ставлення поляків до України та українців. А отже, цю проблему треба вирішувати якнайшвидше.

Та чи можна її вирішити лише односторонніми поступками з боку України? Спробуємо знайти відповідь на це питання у матеріалах, які опублікуємо найближчим часом.

* * * * *

Польща залишається ключовим союзником та адвокатом України на Заході. Очевидно, ця допомога є також і в національних інтересах Варшави, адже агресивний російський імперіалізм є нашим спільним ворогом. І Польща, як жодна інша європейська країна, розуміє московську загрозу.

Але, по-перше, допомога, як з боку уряду чи політиків взагалі, так і суспільства, вийшла далеко за межі національного егоїзму. Варшава та пересічні поляки зробили для українців набагато більше, ніж цього вимагав просто захист Польщі від Москви у майбутньому.

Треба також пам’ятати, що Польща має свої проблеми на кордоні з Білоруссю. І вона могла б зосередитися лише на своїй власній безпеці тут і тепер та перестати допомагати Україні. Тим більше, що Україна, швидше за все, вже захистила свою незалежність, а зараз воює "тільки" за територіальну цілісність.

Але Польща ніяк не зменшує допомоги, навіть попри нинішню кризу у відносинах.

По-друге, від першого дня вторгнення Варшава не лише стояла на боці Києва, не лише приймала українських біженців та надсилала ЗСУ свою майже останню зброю, але й лобіювала збільшення підтримки для Києва серед західних лідерів, ба більше – публічно виступала проти будь-яких пропозицій домовитися з Росією.

Польща може бути у майбутньому гарантом того, що Європа не повернеться до bussines as usual з країною-агресором. Це може бути, але тільки тоді, коли Київ цього захоче.

Якщо Україна зробить ставку на Німеччину та Францію як своїх головних союзників, а Польщу сприйматиме як другорядного партнера, а в деяких справах конкурента – отримає "Мінськ-3" замість перемоги.

Незалежно від того, яких союзників у майбутньому вибере Київ, вирішення проблем між Польщею та Україною необхідне обом країнам.

Перш за все, треба уникнути маніпуляцій та говорити повну правду. Деякі українські політики та публіцисти говорять, що Польща блокує експорт українського зерна до ЄС. Це неправда. Через Польщу відбувається та відбуватиметься транзит до інших країн.

Польща таким чином не блокує, а допомагає Україні продавати збіжжя.

Блокадою є лише тимчасова заборона доступу частини українських агротоварів до польського ринку – крок, на який Польща пішла разом із чотирма іншими країнами.

Тим більш несправедливо прозвучали слова прем’єр-міністра Шмигаля, який звинуватив Польщу у "популістських та недружніх кроках" та фактично порівняв дії Варшави з діями Москви, ні слова не кажучи про Словаччину, Румунію, Болгарію, про Угорщину.

Невже Польща більше заслуговує на критику, ніж Угорщина? "Блокада" – це не дія на руку Росії, такі натяки образливі та не мають нічого спільного з фактами. Це захист своїх національних інтересів.

Польща не була до війни головним імпортером українського зерна. Тому брак доступу до польського ринку не є для економіки України ніяким "ударом у спину".

Це повинно сприйматися як компроміс у відносинах з найближчим союзником.

Польща допомагає та хоче надалі допомагати Україні. Але для перемоги України не є необхідною перемога українських аграріїв у економічній конкуренції з польськими.

Так само несправедливим є твердження, що "блокада" спричинена винятково виборчою кампанією. Тобто що ПіС шкодить Україні, щоб перемогти на виборах. Це не так. Незалежно від політичних інтересів тої чи іншої партії заборона доступу до польського ринку є захистом національних інтересів. Київ повинен краще за всіх розуміти, що обов’язком уряду є перш за все захист інтересів своїх громадян та своєї країни.

З українського боку можна почути аргумент, що Київ вже пішов на поступки, коли погодився на заборону експорту до п’яти країн ЄС до 15 вересня.

Але це, здається, неправильна риторика. Це звучить, немов Україна віддала щось своє, а тепер Польща хоче це забрати. Тим часом відкриття європейських ринків для українського зерна було безпрецедентним кроком, великою поступкою з боку Євросоюзу.

Безперешкодний експорт до всіх країн ЄС, за винятком п’яти, – це все ж таки багато.

Тим більше, що українське збіжжя мало потрапити перш за все до африканських та близькосхідних країн. Адже коли Росія почала блокувати чорноморські порти, Київ не говорив: "Відкрийте нам ринки, щоб ми конкурували з вашими аграріями", тільки наполягав більш-менш: "Допоможіть нам перевезти збіжжя до країн Півдня, щоб запобігти продовольчій кризі, яка і вам зашкодить, тому що голод в Африці означає міграційну кризу в Європі".

Крім того, якщо Україна мріє про євроінтеграцію, то повинна зрозуміти, що члени ЄС змушені йти на компроміси. Не є так, що кожен може робити все, що йому подобається, навіть якщо це шкодить іншим партнерам.

Недружньо звучать заяви українських політиків (зокрема, віцепрем'єрки Ольги Стефанішиної), що поляки заробляють на блокаді українського зерна. Польські політики ніколи не казали, що Україна заробляє на польській допомозі, хоча Польща, на відміну від багатьох інших країн, не тільки продає, але також дарує Україні зброю.

І одночасно дуже неприємно для поляків звучать плани Києва вплинути на Єврокомісію, щоб вона вирішила зернову проблему з польською владою. У Польщі зовнішній тиск сприймають вкрай негативно – і Україна повинна це розуміти.

Хіба Київ також волів би, щоб Варшава непорозуміння з Україною вирішувала у розмовах не з українськими політиками, а з лідерами інших країн?

Ще однією невирішеною проблемою у взаєминах залишається тема Волинської різанини.

Так, на даний момент не варто сподіватися на узгодження спільної оцінки тих подій. Але у Польщі (не тільки серед правих консерваторів) не розуміють блокаду ексгумаційних та пошукових робіт.

На відміну від складної ситуації із зерном, тут можна прямо говорити про блокаду. Україна обіцяла, що скасує мораторій, якщо Польща поверне первинний зміст меморіальної дошки на горі Монастир, де поховані бійці УПА. Але, на думку багатьох поляків, це не зовсім чесно.

По-перше, складається враження, що для українців зміст однієї меморіальної дошки важливіший, ніж поховання багатьох тисяч поляків, вбитих УПА на Волині.

По-друге, це звучить майже як шантаж. Шантаж, предметом якого стала така базова річ, як пошана до мертвих.

По-третє, у Монастирі принаймні поховані українські воїни, які загинули у боротьбі з НКВС, і вони принаймні мають свою дошку, хай і зі зміненим змістом. На Волині непохованими лежать мирні польські селяни, яких вбили українські воїни УПА. І при цьому заборонена ексгумація навіть тих, хто загинув у інших конфліктах.

По-четверте, виглядає обурливо, що Україна дозволяє ексгумувати навіть солдатів Вермахту, але забороняє ексгумувати жертв Волинської різанини. У 2022 році німці провели 972 ексгумації на території України. Польщі, як виняток, дозволено провести пошукові роботи в одній місцевості. Як це виглядає?

Уточнимо: поляки не наголошують як головний постулат визнати Волинь геноцидом, засудити УПА чи ОУН. Вони вимагають перш за все можливості поховати жертв Волині. Це не так багато.

Від цього Україна не впаде. Навпаки – очиститься атмосфера, а противники допомоги Україні у Польщі втратять аргументи.

А кількість таких противників, на жаль, зростає. Причому не через російську пропаганду, а саме через дії Києва.

Польща не хоче шкодити Україні. Вона хоче їй допомагати, але хоче отримувати за це щось ще, окрім стримування російського імперіалізму. Це нормально у міжнародних відносинах.

Польща стільки зробила для України, що має право вимагати певних поступок. Невеликих, таких, які не зашкодять Україні. Дозвіл на ексгумації, розуміння польського національного економічного інтересу в аграрній сфері, контракти на відбудову країни після війни для польських підприємств (слід про це згадати) – не так багато.

Київ не повинен думати, що польська допомога дана раз і назавжди та буде діяти безумовно.

Згідно з опитуванням, яке провів наприкінці травня – на початку червня 2023 році Варшавський університет разом із Економічно-гуманітарною академією у Варшаві, 42% поляків рішуче вважають, що Польща повинна допомагати Україні під час війни. Це – тривожний сигнал, адже це на двадцять відсоткових пунктів менше, аніж п’ятьма місяцями раніше.

Наостанок варто висловити надію, що Київ змінить своє ставлення до Польщі. Це – надія багатьох поляків, а не тільки правих консерваторів.

Автор: Мацей Печинський,

доктор гуманітарних наук, україніст, публіцист видання Do Rzeczy