Оманливе сприйняття 2022 року полягало не в тому, що поляки допомагали Україні недостатньо щиро, і не в тому, що українці не були щиро вдячні.

Польща на суспільному і державному рівнях надала Україні величезну допомогу (як на польський потенціал). Тут варто згадати і приймання біженців, і гігантський трансфер економічної та військової допомоги, і безумовну підтримку Києва на міжнародній арені.

Польська допомога ніколи не була лицемірною.

Ба більше, польські політики неодноразово повторювали, що тут ключову роль відіграють національні інтереси Польщі. Зокрема — стримати Росію, і найкраще — на території України, ціною української крові.

Цей до болю цинічний або, якщо хочете, реалістичний меседж адресувався полякам, які найбільш скептично налаштовані до свого східного сусіда.

Емоції 2022 року вляглися. Спринт перейшов у марафон. А в марафоні приходить утома і в головах починають крутитися різні думки.

Чинники впливу

На польсько-українські відносини впливатимуть чотири фактори.

Перший — війна. Польща як прикордонна держава й надалі буде опосередковано залучена до підтримки України набагато більшою мірою, ніж решта Європи. Вона відіграватиме ту ж роль, що Пакистан під час совєтського вторгнення в Афганістан.

Другий чинник — українські біженці та трудові мігранти в Польщі (часто їх важко чітко розмежувати), які відіграють важливу роль у польській політиці.

Третій чинник — добросусідські відносини з Україною. Війна їх зробила надчутливими, особливо в питаннях торгівлі, транзиту збіжжя, кордону, енергетики і низки проблем, які були актуальні й до повномасштабного вторгнення.

Цілком імовірно, що питання відбудови України теж спричинятиме конфлікти у майбутньому. Крім того, можливі спори, зумовлені, з одного боку, інтересами польського бізнесу, а з іншого — конкуренцією в Польщі за українських працівників-мігрантів.

Четвертий чинник — історія. Здавалося б, війна змінить підхід до історичної політики. Однак вона не тільки нічого не згладила, а й привнесла нову емоцію: жаль поляків до українців через те, що навіть в умовах війни вони належним чином не цінують допомогу Польщі і не хочуть поступатися в питаннях історичної пам’яті.

І жаль українців до поляків за те, що навіть в умовах війни ті не відмовляються від своїх (дріб’язкових?) вимог про вибачення за Волинь.

Усьому цьому сприяє російська інформаційна війна, яка підігріває історичні емоції й амбіції польських (і українських) політичних кіл.

Українське питання і вибори

Поляки та польські політики не раз "відкривали" для себе Україну і покладали на неї великі надії, а часом і наївний ідеалізм. Під час Помаранчевої революції та Революції гідності усі прояви польсько-української неприязні зникли, серед польських політиків запанувала одностайність.

Під час Помаранчевої революції польські ліві, які були при владі, та президент Александер Квасневський підтримали демократичні та європейські надії Києва. Ярослав Качинський та політики з "Громадянської платформи" їздили на київський Майдан.

У польських політичних колах не виникало принципових розбіжностей у баченні того, яка Україна буде кращою для Польщі, Європи та самих українців. Українське питання було одним з небагатьох, яке не розділяло польських політиків.

Сьогодні ситуація докорінно змінилася, хоча якщо проаналізувати підходи ключових польських партій до українського питання, то стає зрозуміло, що в них спільна основа. Однак її важко розгледіти за емоціями, які розділяють польську політичну сцену.

На відміну від ситуації 2022 року, українське питання стало інструментом у жорсткому наративному протистоянні польських партій.

Зрештою, це далеко не нове явище — політики використовували його й раніше, здебільшого в контексті історичних питань. Однак зараз у кожної з партій є власна концепція того, якою має бути польська політика щодо України.

Ці концепції не можна назвати кардинально протилежними, але все ж вони відмінні настільки, що цілком зрозумілими стають побоювання, які все частіше лунають у ЗМІ: що буде з польською підтримкою Києва після 15 жовтня? Чи не задаватимуть тон україноскептичні польські політики? Які плани у "Конфедерації"?

І побоювання ці небезпідставні.

Події останніх місяців можна назвати прямою протилежністю жестів дружби між Анджеєм Дудою та Володимиром Зеленським. Забуті слова про те, що Польща й Україна — сестри.

Забута і дещо наївна ідея польсько-українського союзу. Бо як інакше інтерпретувати висловлювання впливових політиків із правлячого в Польщі табору про невдячність України і їхні погрози заблокувати надходження допомоги через польський кордон, якщо не буде розв’язана проблема із транзитним зерном?

Каша заварилася, політики пішли на принцип: хто кому доведе свою слушність з точки зору моралі.

Попереду ще понад місяць напруженої виборчої кампанії, в якій українське питання — одне з головних. Партії проводять опитування і на основі їхніх результатів будують свої наративи.

А вони засвідчують, що поляки втомилися від війни (як би парадоксально це не звучало) і на побутовому рівні між поляками та українськими іммігрантами загострюються розбіжності. Результатами опитувань активно маніпулюють політтехнологи конкурентних партій.

Що робитиме ПіС?

Партія влади "Право і справедливість" донедавна перебувала в досить комфортній позиції.

Від самого початку повномасштабної війни вона розбудовувала наратив про братерство і польську підтримку України, співзвучний з емоціями поляків.

Наголошувалося на допомозі біженцям, наданні Україні танків Т-72 і РТ-91 Twardy, а також на жахіттях російських злочинів. Цей наратив чудово вписувався в інший: про відродження російської імперії, що становить усе більше загрозу для Польщі, а також про необхідність озброювати та підтримувати Київ.

І Анджей Дуда, і Ярослав Качинський, і низка польських міністрів відвідали Київ. Володимир Зеленський приїздив до Варшави, де виступив зі зворушливою промовою вдячності полякам.

Однак в останні місяці над ідилічною картиною близького союзництва нависли чорні хмари.

Відразу після візиту Анджея Дуди до Києва (разом із президентом Литви) у червні почали частішати недружні висловлювання довкола зернового питання.

Марчин Пшидач (керівник управління міжнародної політики канцелярії президента) зазначив, що Україна мала б бути вдячна Польщі за допомогу. Потім український прем’єр Денис Шмигаль висловився про неприязні та популістські дії Польщі. І посипалися взаємні претензії.

Партії ПіС відкрилася нагода скоригувати свій наратив, адже її конкурентами на виборах будуть не лише центристська чи ліва опозиція, а й "Конфедерація", що характеризується крайніми правими поглядами.

Якуб Кумох, ексрадник польського президента, вважає, що після виборів не буде жодних принципових змін. Проте Варшаві доведеться бути пильною. Адже почне даватися взнаки відчуття втоми від війни в Україні, яке поширюється в Польщі та на Заході.

У ПіС вважають, що дедалі сильніший тиск Києва на Захід з метою пришвидшити постачання зброї може спричинити ще більші конфлікти між Росією з одного боку та Україною з її західними союзниками — з іншого.

А Польща, яка одна з перших передала Україні великі партії зброї, сьогодні вже не може їй нічого запропонувати.

Політики ПіС переконані: розчарування поляків у позиції України (переважно щодо зернового питання) після виборів вдасться частково розвіяти.

А ще вони вважають, що у відносинах з Києвом інколи не завадить проявити більше рішучості, бо поляки й так зрозуміють, що Польща повинна стояти пліч-о-пліч з Україною.

Зрештою, радикалізацію скептичних щодо України передвиборчих меседжів ПіС може пом’якшити політика президента. Щоправда, останнім часом у діях Анджея Дуди щодо Києва помітна певна інертність, вони не виходять за рамки політики ефектних жестів, хоча у президента прекрасні особисті стосунки із Зеленським, і ще його цінують США — за підтримку України.

Опозиція шукає можливостей

Політики "Громадянської коаліції" підтримують добрі відносини з Україною і загалом говорять з цього приводу те саме, що й ПіС (точніше те, що ПіС говорив кілька місяців тому).

Ще до гарячої фази кампанії, під час турне Польщею, лідер коаліції Дональд Туск зіткнувся з нападками з боку антиукраїнських кіл та різного роду провокаторів. Наприклад, у місті Битом у березні одна з учасниць зустрічі зауважила: "Це не наша війна", — на що Туск різко відреагував: "Ви повторюєте гасло, розповсюджене російськими тролями та службами. Це аморально. Це наша війна, в якій гинуть українські діти і українські воїни. Ніхто не змушує ваших дітей іти на фронт. Ви і кожна польська мати повинні сказати "дякую" Україні за те, що наші діти не змушені гинути за нашу свободу та безпеку".

Однак під час виборчої кампанії безглуздо повторювати гасла головного конкурента.

Нещодавно Мирослав Ружанський, колишній генерал-командувач, який балотуватиметься до Сенату за списком так званого сенатського пакту (спільний список опозиції), але за рекомендаціями правоцентристської партії "Польща 2050" Шимона Головні, опублікував у твіттері промовисте фото.

На ньому — нарада американських і британських офіцерів із начальником Генштабу України Валерієм Залужним. На столі добре видно британський, американський та український прапори. "А де ж польський прапор?" — запитував у пості Ружанський. А в коментарях писали, що Польща дуже допомагає Україні, проте українці недооцінюють цю підтримку.

Однак у наративі опозиції немає претензій до України, натомість звинувачується польська влада — у тому, що не використовує нагоди.

Нові реалії змушують і опозицію лавірувати між твердженнями, що ПіС зробив багато помилок в українській політиці, і визнанням того, що загалом напрямок політики ПіС щодо Києва слушний.

При цьому опозиція, яка відстежує результати опитувань, добре розуміє: поляки очікують більш рішучої політики. Мабуть, тому "Громадянська коаліція" і внесла у свої списки Міхала Колодзейчака — лідера "Агроунії", який очолював протести проти імпорту українського зерна.

Опозиція хоче відбити у ПіС голоси села, тому й узяла до своїх лав популярного лідера аграрних протестів. Колодзейчак може переконувати, що проблеми із зерном — провина ПіС, і їх можна розв’язати у співпраці з Європейським Союзом.

Проте у Києві "Агроунію" розцінюють як антиукраїнський рух і припускають, що він міг постати під впливом РФ, аби розсварити Польщу й Україну.

Проукраїнська позиція лівого крила

"Польсько-український союз, який постав іще до війни, а згодом був підтверджений хоча б постачанням озброєння, сьогодні потрібно ще більше підтверджувати. Зрештою, Україна бореться і за нашу свободу й незалежність, тому потрібно повсякчас декларувати, що Польща партнерськи підтримуватиме Україну на шляху до членства в Євросоюзі", — стверджує один із лідерів "Лівих" Кшиштоф Гавковський.

Ще десятиліття тому таке чітке висловлення підтримки України в її оборонній війні розцінювалося б у лівих колах щонайменше як дискусійне.

Ясна річ, так звана стара посткомуністична лівиця (Союз демократичних лівих, Sojusz Lewicy Demokratycznej) різко змінила свій курс на прозахідний.

Зрештою, саме посткомуністичні політики Союзу демократичних лівих та президент Александр Квасневський вели Польщу до НАТО. Квасневський також активно підтримував демократичні зміни, які несла Помаранчева революція, й досі вважається одним із найбільших і найактивніших друзів України на польській політичній сцені.

Однак нові, молоді кола лівих (зосереджені здебільшого довкола партії "Разом") ще кілька років тому були налаштовані, так би мовити, антивоєнно.

Тодішні молоді (а сьогодні переважно 30-40-річні) ліві активісти йшли в політику, протестуючи проти залученості Польщі у війну в Іраку та Афганістані. Також вони були скептично налаштовані (хоча не так радикально, як західні кола крайньої лівиці) до американської мілітарної задіяності в Європі.

Ця позиція почала змінюватися після анексії Криму.

Повномасштабна російська агресія зміцнила переконання, що єдиною слушною політикою Польщі є підтримка України та її інтеграції із західними інституціями, наприклад НАТО.

Лівиця також виступає за довготермінову політику відкритості до українських мігрантів, зокрема надання їм таких самих прав, що й полякам, у сфері навчання, соціальної підтримки та інтеграції в суспільстві.

Яким буде шлях "Третього шляху"?

Консервативний блок "Третій шлях" (Trzecia Droga), ініціатива Шимона Головні та Польської селянської партії (Polskie Stronnictwo Ludowe) на чолі з Владиславом Косіняком-Камишем, теж офіційно підтримує Україну.

Однак диявол ховається в дрібницях. І одна з таких неприємних дрібниць проявилася, коли "Третій шлях" висунув кандидаткою від так званого сенатського пакту "Спільна ініціатива опозиційних партій" (крім "Конфедерації") із висунення одного кандидата на вибори до Сенату Малгожату Зих із Тарнобжега.

На попередніх виборах цю кандидатку підтримувала Польська селянська партія, також вона була пов’язана з "Конфедерацією", причому з її найбільш антиукраїнським крилом — "Конфедерацією польської корони" (Konfederacja Korony Polskiej). На чолі цієї партії — Гжегож Браун, відомий за акцією "Стоп українізації Польщі". 

Аж дивно, що ніхто раніше не перевірив поглядів кандидатки Зих. Наприкінці серпня вона в інтерв’ю не хотіла визнати, що Путін — воєнний злочинець.

"Третій шлях" досить швидко скасував висунення Малгожати Зих, однак неприємний шлейф залишися, позаяк антиукраїнські та проросійські погляди екскандидатки були добре відомі. Відразу після того, як її виключили зі списків, вона попросила вибачення в Путіна i заявила: її кандидатуру відкинули під впливом "бандерівського українофільського лобі".

Чималою проблемою для "Третього шляху" (якщо він пройде до Сейму) стане історія його створення. Адже співзасновницею цієї коаліції була Польська селянська партія (спільно з "Польщею-2050"), яка спирається на сільський електорат, тому силою обставин повинна брати до уваги настрої аграріїв, зокрема й критично налаштованих до України через проблему з імпортом збіжжя.

Ця проблема вже стала основою виборчої кампанії (в питаннях, пов’язаних із селом) і Польської селянської партії, і "Права та справедливості", і "Конфедерації", і "Громадянської коаліції".

Жоден із політиків, який уважно читає опитування громадської думки, відкрито не виступить за відкриття польських кордонів перед українським збіжжям (для імпорту, не транзиту). Для Польської селянської партії щораз більшою проблемою буде розбіжність між офіційною політикою підтримки України й економічним інтересом польських аграріїв.

Перемогти завдяки Україні

Існує й лібертаріанська фракція, зосереджена навколо Славоміра Менцена, яка пом’якшує свій меседж щодо України. Йдеться про праву, консервативно-ліберальну й євроскептичну партію "Нова надія" (Nowa Nadzieja).

Електорат "Конфедерації" займає дещо анархістську позицію, не погоджуючись із порядком речей, зокрема в стосунку до України.

Оскільки мейнстрим полюбив Україну і готовий надалі допомагати українцям, прихильники "Конфедерації" будуть налаштовані до цього скептично, а, може, навіть вороже.

Але одна справа — діагностувати такі настрої певної групи поляків, розчарованих реальністю (не лише допомогою Україні, а й Європою, економічною політикою, світом загалом), і розкручувати партійні опитування, переконуючи потенційних виборців, що політика "Конфедерації" передбачає висунення Києву жорстких умов та обмежень участі Польщі у міжнародній коаліції підтримки України.

І зовсім інша справа — опинитися в Сеймі як потенційно третя політична сила. Тут багато залежатиме від того, чи увійде "Конфедерація" до якоїсь правлячої коаліції, чи залишиться (як вона зазвичай заявляє) в опозиції, сподіваючись на чергові, дострокові вибори.

Другий варіант передбачає продовження критичної риторики щодо України. Бо якщо вона ефективна, то навіщо її змінювати?

Якщо проаналізувати інтерв’ю з політиками "Конфедерації", вимальовується образ політичної концепції, прикритої квазіпрагматизмом і так званим реалізмом, але все ж досить ідеалістичної, обумовленої очікуваннями електорату, незрілої, яка ще не стикалася з реальною політикою та дипломатією.

Проте зустрічаються і такі висловлювання: "Ми не можемо випросити ексгумації жертв Волинської різанини. Чи польська влада може хоч трішечки подбати і про польський інтерес? Адже добитися цього — елементарно просто.

Досить сказати українцям, що через нашу територію не пройде ні одна одиниця зброї, поки вони не вирішать справи Волині",

стверджує один із лідерів партії Славомір Менцен.

Така заява — цілком у дусі "Конфедерації", точніше, її прагматично-ліберального крила. Вона також засвідчує, що наратив партії змінився: від україноскептичної позиції, заснованої на неприязні до мігрантів та України (згідно з міфологією конфедератів, вона досі не хоче визнавати історичної правди про події на Волині) — до спроби пояснити виборцям, що Україну можна підтримувати й у подальшому, але не задарма.

Як надалі змінюватиметься наратив "Конфедерації", залежить від результатів виборів і того, який шлях обере партія.

* * * * *

Висловлювання під час виборчої кампанії не завжди визначають подальшу державну політику. Однак незалежно від того, які сили прийдуть до влади в Польщі після 15 жовтня, їм у відносинах з Україною доведеться враховувати динаміку нових умов.

Виборча кампанія порушила одну тенденцію 2022 року: майже усі партії виступають за коригування польської політики щодо України.

Політичні сили мають різне бачення цього коригування, але, якщо коротко, воно зводиться до одного: у відносинах з Україною потрібно проявляти більше рішучості.

Партії хочуть, щоб польська допомога гідно оцінювалась на всіх рівнях — від символічних жестів і знаків уваги з боку України до реальної фінансової допомоги від ЄС, а можливо, і від США за те, що Польща надає свою територію та інфраструктуру для проведення операцій на підтримку Києва.

Майже усі партії переконані, що війна та її наслідки триватимуть довго, а тому вважають, що підтримку України слід реорганізувати, враховуючи при цьому інтереси Польщі у коротко- та довгостроковій перспективі.

Автор: Міхал Кацевич,

публіцист, журналіст порталу Biełsat

Стаття початково вийшла на порталі "Нова Польща" та републікується з дозволу правовласника. Переклад з польської Марії Шагурі