Візит до Байдена у складні часи: що ховає поїздка Зеленського до США за рік до виборів

Це був, вочевидь, далеко не найкращий момент для візиту Володимира Зеленського до США.

Відсутність видимих для американської публіки проривів у контрнаступі – як це було напередодні минулорічної Генасамблеї ООН на Харківському напрямку. 

Складні дебати щодо подальшої допомоги Україні, де все частіше звучить питання не щодо обсягів цієї допомоги, а щодо того, чи варто її надавати взагалі. Дедалі токсичніше політичне середовище з наближенням президентських виборів у США з де-факто втягуванням України у другу сагу з імпічментом – тільки вже щодо Байдена.

А до цього ще треба додати загострення в українсько-польських відносинах, яке зробило загальну атмосферу візиту досить напруженою, а заразом і підсилило аргументи тих, хто вважає, що Україна таки не вміє бути вдячним партнером.

Однак Зеленський не міг змарнувати нагоду в цей критичний момент відвідати США.

А разом із тим – продемонструвати, що він та Україна вміють бути дуже вдячними та з розумінням ставляться до всіх внутрішніх занепокоєнь США щодо ходу війни та підтримки України. 

І цього разу український президент дійсно був підкреслено вдячний, що не могли не визнати навіть найбільш відомі скептики підтримки України, як-от сенатор Джош Хоулі.

"Ми збираємось вигравати в Україні чи ні?"

Зеленський не міг змарнувати шанс відвідати США особисто, маючи згоду американської сторони на окрему зустріч з Байденом у Білому домі – у чому, скажімо, було відмовлено ізраїльському прем'єр-міністру Нетаньягу з пропозицією провести зустріч у рамках заходів ООН в Нью-Йорку (як сигнал незгоди з судовою реформою в цій країні). 

Звісно, перебування Зеленського у Вашингтоні – передусім у стінах Конгресу – було не лише в інтересах українського президента, але й американського.

Як і минулого року, главі Білого дому було потрібно, щоб Зеленський допоміг адміністрації переконати Конгрес, якому, як відомо, у США належить "сила гаманця", у виділенні запропонованого додаткового пакета допомоги для України – цього разу йдеться про $24 млрд.

Зеленський у Вашингтоні відповідав на питання, які все частіше ставлять Байдену і на які останній не завжди відповідає.

Одне з основних питань до Байдена навіть серед прихильників України в Конгресі звучить так: який реальний план перемоги України?

Це питання законодавці ставили Білому дому і раніше, але в більш закритих дискусіях. Один з близьких до адміністрації конгресменів розповідав, що якось прямо запитав Джейка Саллівана: "Ми збираємось вигравати в Україні чи ні?".

На тлі чергового запиту на фінансову допомогу від адміністрації, розчарувань, пов'язаних з контрнаступом, а також зростання скептичних настроїв щодо збільшення допомоги для України серед республіканських виборців (більшість вважає, що США вже надали достатньо), законодавці почали ставити питання про реальний план перемоги, або ж просто мету, яку переслідує адміністрація, допомагаючи Україні, публічно і достатньо жорстко.

Логіка досить проста: не може Білий дім періодично надсилати в Конгрес чек на оплату, не бажаючи пояснити суть цієї оплати. Понад те, не пояснюючи, яким чином наблизили перемогу України попередні транші.

"Ми виписали Україні чек на $100 млрд – але який результат? Чи стала вона ближчою до перемоги?" – десь так можна резюмувати питання, яке все частіше звучить в американській столиці. 

Навіть якщо вдаватися до пояснень, що значна частина цих коштів пішла на посилення обороноздатності самих США у вигляді поповнення складів озброєнь, американці вважають, що йдеться про грандіозну суму.

Їх можна зрозуміти: Україні за рік – хоч і в умовах великої війни – було виділено більше коштів на безпекову підтримку (понад $40 млрд), аніж зафіксовано в десятирічному Меморандумі з Ізраїлем з 2016 до 2026 року (близько $38 млрд).

З іншого боку, військова підтримка для України, яка зафіксована в новому пакеті, що так палко дискутується в Конгресі, лише дещо менша за ту суму, яку американці мають намір в цьому році витратити на декор для свята Геловін ($13 проти $12 млрд).

Однак тут важливо підкреслити, що

американських політиків найбільше лякає не розмір допомоги України, а її можлива беззмістовність.

Дискусія про реальний план перемоги може бути достатньо корисною і для України, оскільки ставить руба питання про ефективність обраної адміністрацією Байдена стратегії дозованої підтримки України, чи, як її люблять називати у США, "go-slow strategy".

Вже не тільки для українців, але й для американців стає очевидно: ця стратегія не лише не здатна забезпечити перемогу України у війні, але й не може максимально посилити позиції України на будь-яких потенційних переговорах, про що неодноразово говорили представники адміністрації, аргументуючи мету підтримки. 

Відтак ні про яке переговорне рішення – чи negotiated settlement, який, судячи з багатьох джерел, розглядали в Білому домі як оптимальний варіант припинення війни до президентських виборів – на прийнятних для України умовах не може наразі йтися в принципі.

Промотований адміністрацією принцип підтримувати Україну "так довго, як потрібно", який раніше викликав несприйняття лише в Україні, все більше викликає відторгнення і серед американців, бо автоматично викликає асоціації з безкінечними війнами (forever wars), які Америка вела та фінансувала десятиріччями на Близькому Сході і з якими, власне, Байден рішуче намагався покінчити хаотичним виходом з Афганістану. 

Яка перемога потрібна Байдену?

Зустріч Зеленського у Вашингтоні з Байденом мала й інше важливе значення: у контексті виборів, які наближаються, в українського президента, можливо, була остання повноцінна нагода поспілкуватися зі своїм американським візаві як 46-м президентом США, а не кандидатом від Демократичної партії на 47-го.

Тобто зустрітися з ним особисто до моменту, коли президент США розпочне активну виборчу кампанію з чітко окресленим місцем у ній.

Звісно, українцям хотілося б, щоб це місце так чи інакше було пов'язане з переглядом стратегії дозованої підтримки на користь стратегії перемоги у війні (war-winning strategy). Однак наразі немає ґрунтовних підстав стверджувати, що адміністрація Байдена готова відійти від нинішніх підходів.

Основне пояснення, яке часто доводиться чути: нереалістично до наступних президентських виборів звільнити усі території України навіть з усією наданою підтримкою.

Відтак навіщо кандидату в президенти робити себе заручником обіцянки, яку неможливо виконати?

І таким чином підірвати і без того хиткі електоральні позиції.

Однак, коли ми чуємо від наших партнерів слово "нереалістично" в контексті звільнення української території, зокрема і Криму, то в більшості випадків можемо сміливо перекладати це "нереалістично" як "занадто ризиковано".

Відсутність ескалації з російського боку в ядерне протистояння і переростання війни між РФ та Україною у третю світову виглядає як більш пріоритетне завдання для стратегів адміністрації, аніж перемога України в українському розумінні цього поняття.

Саме тому так міцно закріпилася в ключових американських офісах стратегія дозованої підтримки – коли ухвалення кожного рішення і отримання кожної партії допомоги тестується з усіх боків на реакцію Путіна.

Інколи складається враження, що і поступовому просуванню українських збройних сил, без блискавичних проривів, багато американських урядовців, особливо чутливих до питання ескалації, насправді радіють більше, аніж раділи б стрімкому контрнаступу – так вони можуть тестувати реакцію Путіна на кожне звільнене село, а не на загрозу втратити Крим.

І саме тому штучно затягувались рішення по F-16. І саме тому так довго рухаємось до фінальної згоди на передачу нам ATACMS.

Тут варто згадати питання, яке часто виникає.

Хіба перемога України не стала б і політичним успіхом Байдена?

З огляду на наявну інформацію, ризикну припустити, що для кампанії Джо Байдену цілком достатньо було б і того самого дипломатичного врегулювання, котре б забезпечило видимість припинення війни.

Як свого часу Ангела Меркель "продавала" німецьким виборцям Мінські домовленості як припинення нею кровопролиття в Україні, Байден міг би так само одягнути шати миротворця через чергову подібну оборудку.

Цілком очевидно, що європейці, які наразі найбільше переймаються поверненням Трампа і вболівають за переобрання Байдена, будуть готові підтримати це.

Однак тут є низка інших питань.

Наприклад, наскільки Україна буде готовою підіграти переобранню Байдену і позиціонувати паузу у війні, її заморожування як завершення війни чи тим більше свою перемогу? І який сенс Путіну, який зацікавлений у поверненні Трампа, надавати можливість Байдену здобути хоча б мінімальні електоральні бали за рахунок образу того, хто "припинив війну"?

Тим паче, якщо ці кілька відсотків вирішуватимуть результат виборів. А якщо буде дійсно погана оборудка, то чи вона зрештою допоможе Байдену переобратись?

Американська стратегія для України

Отже, працюючи далі зі Сполученими Штатами в умовах чергової вкрай поляризованої передвиборчої кампанії, важливо відштовхуватись від кількох речей:

- Ми й надалі маємо більшість у Конгресі та в американському суспільстві, яка підтримує Україну і готова, аби США надавали підтримку Україні.

Сам факт, що в Конгресі говорять про потребу отримати від адміністрації президента США реальний план перемоги України (не врегулювання чи чогось подібного) – свідчить на користь цієї підтримки. Як і той факт, що саме у вигляді перемоги України хотіло б бачити завершення війни і більшість американців.

- Щоб втримати підтримку і максимально обеззброїти гучну меншість нам бажано разом з адміністрацією представити план нашої перемоги не на рівні політичних гасел, а конкретних кроків зі зрозумілими бюджетними рамками.

Це допоможе зняти застереження щодо беззмістовності допомоги і безкінечності війни.

Паралельно пояснюючи, що найбільш дешевим варіантом забезпечення безпеки України в майбутньому є її членство в НАТО. Хто не бажає роками фінансово підтримувати Україну, має бути зацікавлений підтримати її членство в НАТО.

- Вкрай важливо серйозно ставитись до всіх занепокоєнь у США, пов'язаних з потребою готуватись до потенційного конфлікту з Китаєм.

Тут треба максимально заангажовувати наших партнерів з Південно-Східної Азії – Японії, Південної Кореї, Тайваню – до зусиль пояснити, чому перемога України знижує, а не підвищує ризик конфлікту США із Китаєм.

Українські голоси з цього приводу у Вашингтоні не особливо викликають довіру, голоси союзників США з Азії – так. Ми навряд чи зможемо переконати американців, що Росія представляє таку ж загрозу життєво важливим інтересам США, як Китай, але принаймні можемо спробувати донести, чому допомога Україні не заважає готуватись до потенційного конфлікту з Китаєм, а навіть навпаки – здатна його стримати.

- У США досі домінує переконання, що європейські країни дуже мало надають допомоги Україні, хоч йдеться про війну в Європі.

Це не так. Насправді за рівнем усієї наданої та задекларованої допомоги вони вже суттєво обігнали США, не кажучи про те, скільки країн в ЄС надають більше підтримки Україні, аніж Америка, у співвідношенні до рівня ВВП.

Аргумент про брак підтримки Європи – один з найпопулярніших на озброєнні в республіканців, його потрібно активно вибивати.

- Ну і класика жанру – американці значно охочіше надаватимуть допомогу, якщо будуть впевнені, що вона використовується ефективно, без жодних зловживань.

Кожна новина про будь-які зловживання в Міноборони України, навіть якщо вони не стосуються саме американської підтримки, підриває цю впевненість. Як і впевненість у майбутньому України взагалі.

Авторка: Альона Гетьманчук,

директорка Центру "Нова Європа"