2 листопада у Берліні зберуться очільники та представники МЗС усіх держав-членів Євросоюзу, а також усіх держав-кандидатів.

У тому числі України.

Це буде перша подібна велика зустріч, присвячена реформі Євросоюзу, і те, що головні столиці ЄС хочуть почути думку Києва щодо внутрішніх європейських справ – це вже добре. Хоча не варто сподіватися, що саме на цій конференції у Берліні члени ЄС дійдуть хоч якоїсь згоди про нові обриси і правила Євросоюзу.

Та головна позитивна новина для нас інша.

У ЄС нарешті почало з’являтися розуміння, що реформу Євросоюзу, яку від минулого року вважали передумовою нового розширення, треба "від’єднати" від цього процесу. Представники ключових європейських столиць почали чути аргументи Києва про те, що Україна має стати членом ЄС без зміни європейських договорів.

Тепер і офіційному Києву, і українській експертній спільноті потрібно зробити все, щоб ця думка стала домінуючою в ЄС.

І це видається реальною задачею. Бо такий сценарій життєво необхідний для Європи в цілому, не лише для Києва. А для європейського майбутнього України він має цілком практичні наслідки: за нього стає реальною можливість вступу до ЄС до 2030 року.

Звісно, після перемоги. І, звісно, у разі, якщо Україна не буде гальмувати з адаптацію права ЄС.

Цей текст – дуже важливий для усіх, хто просуває вступ України до ЄС, веде переговори з європейським колегами, а також просто слідкує за процесом руху України до членства.

У першій частині статті ми нагадаємо історію питання, яка виходить далеко за межі відносин України та Євросоюзу. Київ іде до вступу в ЄС не наодинці, інші держави також перебувають на цьому шляху, і важливо розуміти рамку розширення, яка є спільною для усіх кандидатів. Та якщо ви стежили за цим процесом та за тим, як виникала вимога про реформу ЄС, – можете пропустити.

Друга частина присвячена небезпекам для України, що пов’язані з офіційним підходом ЄС.

Третя – про зміни, які дають надію на успіх.

Реформа Європи, а не лише України

Ідея про те, що розширенню Євросоюзу має передувати його глибока інституційна реформа, з’явилася після того, як Україна та Молдова подали заявки на вступ до ЄС, а європейські лідери опинилися перед історичним вибором.

Річ у тім, що перед 2022 роком переговори про вступ тодішніх держав-кандидатів тривали лише формально. А в реальності просування держав-кандидатів до вступу було штучно заблоковане та не мало осяжної перспективи завершення. Ця блокада нібито мала різні причини для різних країн (Сербії дорікали за її дружбу з РФ, Чорногорії – за корупцію тощо…), але окремі столиці, як-от Париж, відверто зізнавалися, що виступають проти вступу до ЄС нових членів у принципі.

Показовою є історія 2019 року, коли Франція ветувала початок переговорів з Північною Македонією та Албанією, хоча ті виконали усі передумови. Тоді це призвело до глибокого розчарування ідеєю розширення на Балканах, до політичної кризи, відставок проєвропейських посадовців, дострокових виборів тощо. Зрештою, під тиском інших столиць Париж формально поступився і дав згоду на переговори – але в реальності не змінилося нічого.

Європа не чекала нових членів.

Картину додатково ускладнювала Туреччина, яка формально веде переговори про вступ до ЄС ще з 2005 року, але цей процес давно та офіційно заблокований через антидемократичний та антиєвропейський вектор розвитку країни.

У ще гіршому статусі була Україна.

На тлі глибоких проблем із процесом розширення ЄС та структурних проблем у державах-кандидатах західноєвропейські лідери навіть чути не хотіли про новий статус України.

А потім стався 2022 рік – та російське вторгнення.

Це спричинило карколомну зміну світогляду європейських лідерів.

Багато хто згадав, як ігнорував доводи Києва та його друзів про те, що інструмент розширення має величезну трансформаційну силу і додає континенту стабільності.

У лідерів ключових держав Європи з’явилася готовність до сміливих рішень – тому вже у березні 2022-го саміт Євросоюзу дав зелене світло заявкам Києва, Кишинева та Тбілісі про вступ, а у червні Україна та Молдова офіційно отримали статус кандидата.

Але розворот політики розширення на 180 градусів не міг пройти безслідно.

Тому ще навесні 2022 року з’явилася, а влітку остаточно оформилася вимога про те, що розширення має відбуватися лише за умови реформи в ЄС. Цю думку, як зазвичай, просували передусім Франція та Німеччина, логічно і обґрунтовано пояснюючи, що правила роботи ЄС мають бути змінені для більшої ефективності.

Покладемо руку на серце, Євросоюз виявився неготовий до ефективної роботи навіть у нинішньому складі, з 27 членами, частина з яких зловживає правом вето. Передусім йдеться про Угорщину, яка вже давно перестала бути демократією та не відповідає критеріям членства – але чомусь перед великим розширенням 2004 року ЄС не подумав про таку можливість і не передбачив реальний механізм покарання лідерів, подібних до Орбана.

Включення до клубу нових держав із непевним для Західної Європи рівнем демократії – на кшталт України чи Чорногорії – несе нові виклики. Тому "ми дозволимо розширення лише за умови проведення інституційних реформ", пояснювали, зокрема, у Берліні.

Від згоди до заперечення

На початку процесу – у 2022 році – у Києві спокійно поставилися до нової вимоги, яку ЄС до того ж висував не Києву, а самому собі.

Тоді те, що Україна отримала статус кандидата, саме по собі сприймалось як диво, як виконане "завдання-максимум". На порядку денному щодо розширення було виконання вимог ЄС щодо реформ (так звані "сім критеріїв").

До того ж були й інші виклики на шляху до вступу, що видавалися серйознішими. Наприклад, деякі країни (передусім Австрія та Угорщина) певний час наполягали на тому, що Україна, яка почала безпрецедентно швидко йти до вступу, не має випередити на цьому шляху держави Західних Балкан, що стоять на вході до Євросоюзу вже майже два десятиріччя.

Крім того, Київ та європейські столиці шукали згоди щодо того, якою має бути процедура вступу в новій реальності. Україна, приміром, деякий час всерйоз просувала ідею про політичний вступ ще до втілення нею усіх стандартів ЄС. (Згодом від цієї ініціативи відмовилися – її не підтримали навіть найближчі партнери Києва.)

Між тим з плином часу лідери ЄС почали все частіше говорити про вимогу щодо комплексної реформи Союзу, яка, серед іншого, має включати перегляд правил голосування, з ліквідацією механізму вето. Є також інші очікувані елементи, але цей – ключовий.

Бо він означає, що цю реформу фактично неможливо провести.

Для низки країн ЄС вето перетворилося, по суті, на інструмент зовнішньої політики.

І це не тільки Угорщина, яка відверто зловживає своїм правом вето, шантажуючи Брюссель за найменшої нагоди. Навіть старі члени ЄС, як-от Австрія або Греція, останнім часом ветували загальноєвропейські рішення, щоб виторговувати щось для себе.

А низка інших держав центральної Європи (як-от Польща чи Чехія) вважають, що втрата права вето в ЄС означатиме ледь не втрату ними частинки суверенітету. А Угорщина Орбана тим більше ніколи не погодиться віддати такий важіль шантажу у своєму діалозі з Брюсселем.

Усе це означає, що реформа ЄС, якої прагнуть великі столиці, неможлива в осяжному майбутньому. Для її втілення потрібні якісь карколомні події, що змусять чимало урядів змінити думку з життєво важливого для них питання.

А для України неприпустимо, щоб її вступ до ЄС був прив’язаний до наперед нездійсненної умови, на яку до того ж Україна не може вплинути.

Ще від кінця минулого року українські посадовці у переговорах з європейськими колегами надсилають їм цей сигнал. Донедавна це не мало результату. Але зараз, схоже, крига скресла.

Що потрібно для успіху

Офіційно та публічно Київ почав наполягати на відв’язці розширення ЄС від його реформування лише цієї осені – "Європейська правда" розповідала про це у статті "Євросоюз у пошуках сміливості". Тоді дипрадник президента Ігор Жовква наголосив, що вважає реальним вступ України в ЄС ще до реформи Союзу, і додав, що Україна має підтримку окремих членів ЄС у цьому.

"Деякі європейські колеги вже попереджають президента Зеленського, що це (вимога стосовно реформи. – Ред.) – пастка для України. Бо якщо почнеться процес реформування ЄС, то процес вступу нових членів може бути знову відтермінований надовго. Згадайте, як у минулому було складно домовитися про зміну основоположних угод ЄС. То скільки часу це забере зараз?" – пояснив він.

У ЄС поки не поспішають погоджуватися з українськими аргументами. Офіційно та публічно стару вимогу ніхто не знімає.

Наприклад, у позиційному експертному дослідженні з питань реформи ЄС, яке було розроблене на замовлення урядів Франції та Німеччини і нещодавно представлене усім 27 членам Євросоюзу, вимога про реформу ЄС перед розширенням заявлена як фундаментальна і непорушна. Мовляв, це необхідно для того, щоби зробити ЄС "готовим до розширення". "Перед наступним розширенням усі рішення (Ради ЄС), які ще ухвалюються за одностайністю, мають бути переведені на кваліфіковану більшість", – йдеться у документі.

Але є шанс на те, що прорив станеться вже найближчого тижня.

Зрештою, франко-німецька пропозиція не є істиною в останній інстанції; у Парижі та Берліні свідомо надали їй статус не офіційного, а "експертного" документа, підкреслюючи готовність до зміни його положень.

Саме для такого перегляду в четвер 2 листопада у Берліні має відбутися велика міжурядова конференція, присвячена виключно питанню реформування ЄС. 

Це буде закрита подія високого рівня. Її ідея в тому, щоб зібрати разом очільників та фахівців МЗС держав-членів ЄС – а паралельно з ними, в іншому приміщенні, фахових європейських експертів, – щоб і ті, й інші спробували знайти ту модель розширення Євросоюзу, яку реально втілити.

Держави-кандидати також запрошені в Берлін, і позиція України не є секретом. Київ, як і раніше, наполягатиме на неприпустимості того, що політичні умови розширення ЄС гальмуватимуть вступ України після того, як Київ виконає законодавчі та технічні вимоги для членства.

Та найголовніше – те, що українську думку вже у Берліні можуть підтримати також європейські важковаговики.

Франція вже готова до того, щоби більше не висувати реформу ЄС як передумову, підтвердили "Європейській правді" два незалежних одне від одного джерела високого рівня. Ця інформація від джерел вже потрапляла до ЗМІ – думки про це були у Парижі ще минулого року. Але у 2023-му, як стверджують, до цієї думки пристав також президент Макрон, що робить французьку позицію більш сталою.

Наразі офіційних заяв про це від французьких посадовців, утім, не лунало.

Варто відзначити, що заяви Макрона справді стали дуже проукраїнськими у питаннях, дотичних до членства. "Питання не в тому, чи буде розширення ЄС, і навіть не в тому, коли воно буде – бо я вважаю, що воно має відбутися якнайшвидше. Питання в тому, як ми цього досягнемо", – заявляв Макрон на конференції Globsec у травні 2023-го. Але ця фраза, на жаль, не містить гарантій того, що Париж знімає вимогу щодо реформи ЄС як передумови розширення.

Також, за даними двох поінформованих співрозмовників з різних європейських держав, українське бачення почав підтримувати Берлін. І це – ще важливіший етап.

Але, на жаль, загальноєвропейською ця думка ще не стала.

"Чимало країн ЄС зберігають мовчанку. Хоча це вже добре, що вони не виступають проти", – поділився з ЄП український дипломат. І зараз усе свідчить про те, що у Києва є реальна можливість досягти публічних заяв на підтримку нового підходу до розширення.

Бо політична готовність ЄС до вступу України загалом є. І робити цей вступ наперед неможливим, запровадивши невиконувану умову, було би дивним з боку наших партнерів.

Утім, щоб досягти цієї мети, недостатньо лише роботи дипломатів.

Як засвідчив уже згаданий вище франко-німецький документ, у цьому питанні європейська експертна спільнота є навіть більш скептичною, аніж європейські політики. Їх украй важливо переконати у хибності такого підходу для того, щоби підтримка "пришвидшеного" українського вступу, який не буде залежати від реформи ЄС, була справді загальною.

Так само важливо переконувати у цьому європейських депутатів, від яких залежать їхні уряди – а тут вже поле для роботи українських парламентаріїв.

І останнє. Не менш важливе.

На початку статті вже йшлося, ще у 2022 році Київ безуспішно намагався просувати думку про те, що Україна має отримати політичне членство у Євросоюзі, не чекаючи на повну відповідність праву ЄС. Через категоричне "ні" від європейських партнерів тоді Київ відмовився від цієї ідеї. І важливо, щоб зараз, на хвилі нового успіху, вона знову не опинилася у риториці українського керівництва та політиків.

Україна вже зараз іде до вступу в ЄС прискореним шляхом; у разі ліквідації або послаблення вимоги про те, що інституційна реформа ЄС має передувати розширенню, цей шлях стане ще коротшим.

Але жодне "зрізання" не прибере головного та наймасштабнішого завдання, що стоїть перед Києвом: для вступу в ЄС ми маємо провести усі реформи, які передбачені правом Євросоюзу. Без цього внутрішній ринок ЄС не функціонуватиме. І цю вимогу Євросоюз ніколи не погодиться зняти.

Від розуміння цього факту, а також від швидкості проведення реформ (і, звичайно ж, від того, коли ми переможемо у війні) залежить те, коли Україна зрештою стане повноправним членом ЄС.

Автор: Сергій Сидоренко,

співзасновник, редактор "Європейської правди",

експерт у сфері європейської інтеграції