"Республіка Вірменія готова бути ближче до Європейського Союзу настільки, наскільки Європейський Союз вважає це можливим", – таку заяву в Європарламенті ще місяць тому зробив вірменський прем'єр-міністр Нікол Пашинян. 

У Москві ці слова сприйняли як однозначну зміну зовнішнього курсу Єревана, тим більше, що це далеко не єдина заява вірменського лідера, яку можна інтерпретувати таким чином.

Чого варта лише заява про те, що залежність від Росії "в питаннях безпеки є стратегічною помилкою". Або про те, що Вірменії потрібно "диверсифікувати відносини у сфері безпеки". 

Втім, хоча з Єревана лунають усе нові та нові критичні заяви на адресу РФ, проте переходу від слів до справ поки що немає.

Чи дійсно вірменська влада готова до розриву з Росією та розвороту на Захід? І чи не закриється це вікно можливостей для Вірменії?

Щоб знайти відповіді на ці питання, "ЄвроПравда" вирушила до Єревана.

Нове сприйняття Росії

Після другої карабаської війни 2020 року в Єревані стала як ніколи помітною присутність російських військових. Хоча згідно з тристоронньою угодою між РФ, Вірменією та Азербайджаном російський "миротворчий контингент" у Нагірному Карабаху складає менш ніж дві тисячі солдатів, здавалося, що щонайменше половина з них не полишає центр вірменської столиці.

Ще пару років тому російських військових з синіми пов’язками з літерами МС (Миротворчі сили) було видно всюди.

Тепер усе інакше. За три дні, що кореспондент "ЄвроПравди" провів у Єревані, він жодного разу не зустрів такого "миротворця".

"Вони й зараз тут, проте за останні місяці ставлення до росіян остаточно змінилося. Тож вони тепер ходять по місту лише у цивільному – аби раптом не відчути "вдячність" від вірмен",

іронізує політолог Рубен Меграбян.

Під "останніми місяцями" мається на увазі остаточне взяття Карабаху під контроль Азербайджаном та масова міграція вірмен звідти. При цьому "російські миротворці", які мали гарантувати безпеку карабаських вірмен, не зробили для цього геть нічого – як підозрюють у Вірменії, дії Азербайджану були узгоджені з Росією.

"Якщо в когось ще залишились ілюзії після 2020 року (другої війни за Карабах. – Ред.), то тепер це стало очевидно всім – безпекових гарантій від Росії не існує, і Вірменії доведеться шукати їх в іншому місці", – погоджується директор Інституту Кавказу Александр Іскандарян.

Тож не випадково, що найбільше критики від Єревана дістається ОДКБ – створеній Росією безпековій організації, своєрідному російському аналогу НАТО. Тепер вірменська влада відмовляється брати участь у навчаннях та засіданнях ОДКБ, а коли вони відбувалися в Єревані – блокувала підписання підсумкових документів.

Проте навіть у випадку з ОДКБ Єреван досі обмежується лише критикою на словах, але не поспішає офіційно залишити цю організацію.

Зокрема, про відсутність планів виходу з ОДКБ цього тижня заявив секретар Ради безпеки Вірменії Армен Григорян. "Ми очікуємо відповідей на питання, пов'язані з ОДКБ, я не бачу жодної проблеми в тому, що ми не беремо участі в жодному заході в рамках ОДКБ", – уточнив він.

Втім, в ОДКБ явно не збираються змінювати свою політику щодо підтримки Вірменії у конфлікті з Азербайджаном. Тож ігнорування офіційним Єреваном заходів ОДКБ має стати нескінченним. Без різниці, чи заявить Вірменія про вихід із цієї організації, чи ні.

Розворот, але непомітний

Можливий вихід Вірменії з ОДКБ та Євразійського союзу "ЄвроПравда" обговорила з низкою вірменських політиків, що належать до правлячої партії.

Дуже показовий момент: переважна більшість із них погодилися на розмову лише у режимі офрекорд. І це чудово ілюструє, наскільки чутливим є це питання для Вірменії. Особливо зараз.

"Ключова відмінність Вірменії від України полягає в тому, що у вас загроза територіальній цілісності та загроза суверенітету йде від однієї країни. Натомість Вірменія має загрозу територіальній цілісності – це Азербайджан, і геть іншу країну, яка є загрозою нашому суверенітету. Тобто – Росію", – пояснює один із політиків.

За його словами, в такій ситуації демонстративний розрив із Росією може перетворитися на війну на два фронти.

І не факт, що лише в переносному сенсі.

"Як будь-які демократи на пострадянському просторі, ми хочемо, щоб наша країна прямувала на Захід і стала членом ЄС – це найкраща гарантія нашого демократичного розвитку та добробуту. Проте ми маємо враховувати реалії: говорити про такий розворот можливо лише після того, як ми досягнемо миру з Азербайджаном. І це має бути не просто мирний договір, а саме сталий мир", – пояснює співрозмовник "ЄвроПравди".

Більш жорстко цю думку озвучує Александр Іскандарян. "Приклад України показує, що Росія готова мститися за спроби відходу на Захід. У такому випадку публічне оголошення про похід на Захід в ситуації, коли ми не маємо безпекових гарантій, стане для нас самогубством. Це може бути красиве самогубство, але нам такий варіант не видається привабливим", – пояснює він.

За словами політолога, наразі пріоритетом Вірменії є пошук нових безпекових інструментів, і це все одно означає поступовий рух на Захід, хоча і без гучних заяв.

"Якщо брати технічні аспекти, то наразі нашими ключовими партнерами у питаннях безпеки стають Індія та Франція – країни, які продають чи передають нам зброю. Але якщо розглядати стратегічні аспекти, то ключовими партнерами у сфері безпеки стають ЄС та США – саме їх посередництво у діалозі з Азербайджаном залишає можливість укладання мирного договору на умовах, які нас більш-менш влаштовують", – додає Іскандарян.

Водночас вірменські політики визнають, що така стратегія має свої ризики.

"Ми чудово розуміємо, що обрана нами тактика повільного розвороту на Захід має свої ризики. І можливо, кращим варіантом для Вірменії було б діяти протилежним чином – відразу розірвати всі угоди з Росією та з максимальною швидкістю йти на Захід. Проте ми обрали цей шлях не тому, що він нам подобається – а лише тому, що бачимо в іншому набагато більше ризиків", – розповідає ще один співрозмовник "ЄвроПравди".

Чекати (не)можливо

То чи можливо, що в перспективі найближчого року розворот Вірменії на Захід стане очевидним для всіх?

Звичайно, на перешкоді цьому стоїть відсутність мирної угоди з Азербайджаном, а без неї неможливо розраховувати на аналогічну угоду з Туреччиною.

"Влітку за посередництва голови Європейської ради Шарля Мішеля лідери Вірменії та Азербайджану узгодили ключові принципи, на яких має бути побудована мирна угода. Повірте, якщо ми отримаємо з Баку проєкт мирної угоди, яка базуватиметься на цих принципах, то ми погодимо її дуже швидко", – зазначає депутат вірменського парламенту Саргіс Ханданян (він, а також Ліліт Мінасян, інтерв'ю з якою вийде згодом, виявилися єдиними політиками, хто погодився говорити під запис).

Втім, він визнає:

після здобуття повного контролю над Карабахом інтерес Баку до мирної угоди різко знизився.

А особливо – до мирної угоди, підготовку до якої модерує ЄС. Зокрема, представники Азербайджану не взяли участь в останніх раундах мирних переговорів.

"Наразі він просто взяв паузу, щоб подивитися на розвиток подій і на те, чи не вийде отримати мирну угоду з додатковими поступками з нашого боку", – пояснює Ханданян.

Інші політики-співрозмовники "ЄвроПравди" уточнюють: пауза з боку Баку може бути підготовкою до нової війни, а крім того, не виключено, що в цьому він матиме мовчазну підтримку Москви. Зрештою, у Кремлі розуміють, що ескалація конфлікту залишається ледь не єдиною можливістю запобігти "втечі" Вірменії на Захід.

Тож, сподіваючись на мирну угоду, в Єревані готуються до плану В – закупаючи зброю та намагаючись зменшити залежність від РФ як в енергоносіях, так і в експорті.

І це далеко не всі ризики, що наразі стоять перед Єреваном. Зокрема, наразі ледь не єдиною альтернативою РФ у поставках енергоресурсів є Іран. Проте невідомо, як на Заході подивляться на тісні стосунки Вірменії та Ірану. А головне – як Тегеран відреагує на зближення Вірменії із Заходом.

А ще не варто забувати про те, що на території Вірменії досі залишаються російські військові. Так, з початком повномасштабної війни проти України їх кількість різко знизилася (вірменські політики не вважають реальним сценарій "марш-кидка на Єреван"), проте політично їхня присутність залишається фактором, що перешкоджає відносинам із Заходом. 

Попри це все, тиск суспільства зараз настільки потужний, що не виключено, що вірменська влада буде вимушена розпочати шлях на Захід навіть без знаходження відповідей на всі ці виклики.

"Так, політологи розуміють усі ризики такого сценарію. Але виборці – не політологи. А люди у Вірменії відчувають себе частиною європейської цивілізації та хочуть на Захід", – визнає Александр Іскандарян.

Щонайменше, це означає, що ближче до виборів (щоправда, планові парламентські вибори мають пройти лише у 2026 році) тиск з боку суспільства буде настільки потужним, що ігнорувати його буде просто неможливо.

Втім, цей тиск може спрацювати набагато раніше.

"Нам потрібно перечекати зиму та підготуватися до економічного шантажу РФ. Після цього події можуть пришвидшитися. Не виключено, що наступного року Нікол Пашинян оголосить дострокові вибори, щоб отримати суспільний мандат на такий розворот країни", – припускає Рубен Меграбян.

З такою оцінкою погоджується політолог та колишній депутат Мікаел Золян (інтерв’ю з ним незабаром вийде на "ЄвроПравді").

"Риторика Пашиняна радикалізується надзвичайно швидко. Ще пару місяців тому було б неможливо повірити, що він робитиме такі заяви щодо Росії, як лунають зараз. За такого розвитку подій вже за пів року можна очікувати, що влада перейде від слів до справ", – прогнозує він.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди", з Єревана (Вірменія)