У ці дні увага усіх українців прикута до саміту ЄС, який вже став історичним. Його називали таким і журналісти, й експерти, й політики в ЄС та в Україні.

І попри непростий розклад сил та ультиматум Орбана, сталося диво: Євросоюз погодився відкрити переговори про вступ України в ЄС.

До того ж навіть перед початком саміту ніхто – включно з Орбаном – не заперечував того, що одного дня Україна має стати членом Євросоюзу. Тож коліщата закрутяться.

Звісно, нинішні події є чудовим приводом святкувати дипломатичну перемогу. Причому несподівану перемогу, розуміючи водночас, що це лише початок шляху, і попереду непрості переговори про членство.

Але треба також усвідомлювати, що попереду на нас може чекати нова проблема. Яка доповнить угорський опір (адже той ніколи не зникне) і може стати навіть серйознішою за нього.

І на її розв’язання Україна майже не матиме впливу.

Це – проблема держав Західних Балкан, які вже стоять у передпокої або на порозі європейського дому, але практично не роблять кроків, щоби увійти до нього. Або, якщо говорити мовою євробюрократів – "не демонструють прогресу у втіленні реформ і виконанні критеріїв, встановлених ЄС".

Як відомо, Україна, Молдова та Грузія стали частиною європейського процесу розширення лише торік. А до того багато років поспіль зона розширення (якщо не брати до уваги "мертві" переговори з Туреччиною) поширювалася виключно на країни, розташовані на заході Балканського півострова.

Це Албанія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Сербія, Чорногорія (зараз усі вони мають статус кандидата) та "потенційний кандидат" Косово.

Їхня історія руху до ЄС триває вже понад 20 років. Ще влітку 2003 року усі держави регіону отримали визнання європейської перспективи (перший щабель на дорозі до вступу). Але відтоді тільки одна держава – Хорватія – досягла успіху й у 2013 році стала повноправним членом ЄС.

Але найголовніше – те, що всі інші за ці 20 років не показали прогресу, якого варто було б очікувати від держав-кандидатів.

Ба більше, зараз рух усіх балканських держав до ЄС зупинився.

І це не просто суб’єктивні спостереження. Це – факти, які підтверджує також Єврокомісія. Нещодавно ми публікували рейтинг євроінтеграції-2023, заснований на офіційних даних ЄК.

Це дослідження порівнює наближеність усіх держав-кандидатів до права Євросоюзу (тут Україна помітно відстає від балканських "лідерів"). Але також воно оцінює швидкість реформ в Україні та в інших державах. І ось тут в усіх балканських державах ситуація катастрофічна.

Таке враження, що за 20 років вони втратили віру в те, що колись вступлять до ЄС.  А тому, навіть маючи відкритий переговорний процес, зупинили адаптацію свого законодавства до європейських норм.

Ви спитаєте, до чого тут Україна?

А до того, що наш прогрес уже узалежнюють від балканського. І з плином часу ця тенденція лише наростає.

Перед самітом-2023 Київ відчув це особливо сильно, коли представники австрійського уряду висунули ультиматум: вони не підтримають рішення почати переговори з Україною, доки інші держави ЄС не погодяться на той самий крок із "австрійським фаворитом" на Балканах – Боснією.

Ультиматум Відня посилив антиукраїнську позицію Орбана (ми розповідали про це у статті "Австро-Угорщина проти України") та створив головний біль для українського уряду. За даними ЄП, Київ намагався вплинути на колег у Відні; були також візити делегацій високого рівня, щоб умовити колег та навіть запропонувати якісь компенсатори (офіційно про ці поїздки не повідомляли).

А втім, Австрія до останнього наполягала: прогрес України в русі до ЄС має супроводжувати прогрес Балкан. Канцлер Карл Негаммер поступився цим принципом лише на саміті.

Але вже зараз від австрійців та від політиків деяких інших держав регіону доводиться чути розвиток цієї тези: вони кажуть, що вступ України в ЄС можливий лише разом з якоюсь із балканських держав.

Бо, мовляв, "несправедливо", що країни Балкан, які 20 років стояли у передпокої, там і лишаться, тоді як Київ швидко досягне омріяного членства.

Поки що ця перспектива видається далекою. На нас чекає тривалий переговорний процес, тобто процес запровадження законодавства ЄС в українське правове поле, який точно розтягнеться на роки...

Але якщо у 2024 році, коли ми все ж почнемо переговори, Україна буде справді проводити реформи (а не лише імітувати їх); якщо європейська інтеграція стане пріоритетом для усіх політичних сил, як ми нерідко бачимо останнім часом (наприклад, під час виконання 7 критеріїв ЄС; востаннє – під час ухвалення закону про права нацменшин) – то ми обженемо Балкани доволі швидко.

Тож навіть за рік-два балканська проблема може стати дуже реальною для України.

І вона буде не менш потужною за угорську проблему (не забуваймо також про вагу та авторитет Австрії всередині ЄС, які значно перевищують вагу та авторитет Угорщини).

То, може, якась із держав Балкан зараз також покаже високий клас євроінтеграції та разом з нами попрямує до швидкого вступу в ЄС?

На жаль, зараз немає жодних підстав на це сподіватися.

Про Сербію годі й говорити. Це держава, до речі, має найбільший прогрес з-поміж кандидатів і могла б досягти успіху, але "русскій мір" та імперські метастази в думках значної кількості політиків і виборців, на жаль, майже виключають таку можливість. Наразі, як свідчить соціологія, більшість сербів вже не хочуть членства своєї країни у ЄС.

Тим паче немає сенсу сподіватися на Косово, незалежність якого досі визнають не всі держави ЄС, через що косовари лишаються в статусі потенційного кандидата. Тут карколомний прогрес – виключений.

Вже згадана Боснія і Герцеговина – це, по суті, failed state, "держава, що не вдалася". Боснія має проблеми з функціонуванням державних інститутів як таких, а про євроінтеграцію – годі й говорити. До того ж одна зі складових країни – Республіка Сербська під керівництвом відвертого "друга Путіна" Мілорада Додіка – виступає проти курсу до ЄС.

Нашим партнером могла б стати Північна Македонія. Та, на жаль, ця держава виснажена політичними претензіями з боку Греції та Болгарії й втратила апетит до європейської інтеграції. І це не дивно, зважаючи на те, чого вона зазнала у відносинах з ЄС за останні 20 років. Македонцям довелося навіть змінити назву своєї держави через ультиматум греків, а тепер вони постали перед тим, що болгари заперечують існування македонської мови та нації. Тому зараз там немає жодного законодавчого прогресу.

За останній рік найкращий прогрес має Албанія (хоча її рівень євроінтеграції не надто вищий за український). Але зараз просування албанців до ЄС блокує сусідка – Греція. Там – серйозні суперечності щодо прав грецької меншини на півдні Албанії, з арештом одного з прогрецьких мерів, тож дуже не схоже, що албанці можуть перетворитися на відмінника євроінтеграції.

І, нарешті, Чорногорія. Ця держава має, напевно, найкращі шанси показати реальний швидкий прогрес, але останні роки там розгортається одна політична криза за іншою, бо велика частина виборців (не без російського впливу) віддає переваги так званому "сербському міру". Це є бомбою під стабільністю цієї держави, яка може вибухнути будь-якої миті, та не допомагає реформам – оцінка Єврокомісії це чітко підтверджує.

Що все це означає для України?

Треба усвідомлювати: на шляху до ЄС викликом можуть виявитися не лише наші реформи та швидкість їхнього проведення, а й ситуація в інших державах. Причому на реформи в Чорногорії чи на права греків в Албанії Україна не зможе вплинути, хай би як цього хотіла.

Хоча співпрацювати з цими країнами й намагатися відродити їхню віру в можливість вступу до ЄС – можна і треба.

А одночасно нам, розпочавши переговори про вступ, треба буде вести активну роботу в кількох європейських столицях, передусім у Відні, Любляні та Римі, переконуючи, що в той момент, коли Україна буде готова до вступу, вона має стати новим членом ЄС.

Навіть якщо Балкани – переважно з власної вини – все ще перебуватимуть у зоні невизначеності.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди", з Брюсселя