Франція та Німеччина долають іміджеві проблеми в Україні, а їхні лідери перетворилися на тих, кому довіряють українці. Різко зросла довіра до лідерки Молдови, а лідери Польщі й Туреччини дрейфують у протилежний бік.

А ще українці настільки вірять в НАТО, що довіряють чинному генсеку. Тож відмова від мети вступу до Альянсу – неприпустимий сценарій для абсолютної більшості, навіть якщо воєнна реальність змушуватиме це зробити.

Ще більший опір має можлива втрата територій.

Поза тим, ідея про вступ до НАТО частинами має відносно велику підтримку серед варіантів дій, якщо досягти повної перемоги буде поки що неможливо.

Про це – у дослідженні Центру "Нова Європа" (ЦНЄ), результати якого має "Європейська правда". Загальноукраїнське опитування для нього агенція Info Sapiens провела з 13 по 21 листопада – тобто в той період, коли вже надходило чимало скептичних сигналів від західних партнерів, тож особливо показово, як на них відреагували українці.

У цій статті – найважливіші дані та висновки.

Друзі та не дуже друзі України  

Українська політика багато років поспіль була і залишається дуже персоніфікованою; партії найчастіше створюються під конкретного лідера і "живуть для нього". Тому нічого дивного, що для пересічних українців так само персоніфікованою є зовнішня політика – уся держава ототожнюється з її фактичною першою особою, президентом або прем’єром.

ЦНЄ замовив опитування про рейтинг довіри українців до низки ключових зарубіжних політиків, і отримана соціологія дуже наочно підтверджує цю персоніфікацію.

А те, що за останній рік у наших ключових партнерів не було зміни президентів чи урядів, дозволяє порівняти також нинішню довіру з показниками 2022 року, адже рівно рік тому Центр проводив аналогічне опитування.

Тут і дали ми округлили показники до цілих відсотків.

То кому ж із західних лідерів українці довіряють найбільше?

Перелік очолює президент США Джозеф Байден (82% тих, хто відповів "повністю довіряю" або "скоріше довіряю").

На другому місці – президент Польщі Анджей Дуда (77%).

Третє та четверте місця поділяють президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн та прем’єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак (по 74%).

За четвіркою лідерів з помітним відривом є ще чотири західних політики з високим рейтингом довіри: це генсек НАТО Єнс Столтенберг (66%), президентка Молдови Мая Санду (62%), канцлер Німеччини Олаф Шольц (61%) та президента Франції Емманюель Макрон (55%).

Цей список лідерів сам по собі не має стати сюрпризом.  

Набагато цікавішими є зміни за минулий рік.

З цього переліку лише два лідери зберегли приблизно той самий рівень довіри, як і торік – це Байден та фон дер Ляєн; обидва наростили і без того високу підтримку. Усі інші лідери або суттєво втратили, або суттєво набули довіру українців.

Точніше, втратила лише одна людина – президент Польщі Анджей Дуда. Торік він був безумовним лідером довіри українців за кордоном, з високим відривом від решти – але втратив дев’ять відсоткових пунктів і впав на друге місце. І на тлі останніх польсько-українських проблем це ще помірне падіння.

Решта чинних лідерів суттєво наростили рейтинг – як, наприклад, Мая Санду (за рік +12% українців відповіли, що довіряють їй). Тут немає нічого дивного, зважаючи на шалений прогрес Молдови у її публічному ставленні до Путіна та РФ. До того ж найвище керівництво країни зараз у кожній промові щодо України підкреслює свою вдячність ЗСУ та українцям загалом за те, що вони вберегли Молдову від неминучої російської окупації

Радикально зросла довіра до французького і німецького лідерів (по +12% кожен), через що обидва тепер мають підтримку абсолютної більшості українців.

І саме з ними маємо доказ того, що українці ототожнюють лідера та країну.

У той час як Макрон перетворився на головного "адвоката України" у Західній Європі, активно підтримує наш вступ до НАТО і ЄС, особисто домовляється зі скептиками про відкриття переговорів для України, голосував за запрошення до Альянсу, постачає до України далекобійні ракети SCALP (Storm Shadow) тощо – він все одно лишається позаду Шольца. Бо Макрон у підтримці України опинився попереду власної держави та попереду багатьох французьких політиків.

Натомість Олаф Шольц зараз має кращий за Макрона рейтинг довіри українців (61% проти 55%), хоча він у Німеччині є радше "гальмом" проукраїнських рішень у порівнянні з іншими політиками та урядовцями. Шольц особисто виступає проти постачання ЗСУ ракет Taurus і саме він на двох із Байденом заблокував запрошення України до НАТО – але загальна вага німецької підтримки тягне довіру до нього вгору.

Хоча незалежно від імен те, що українці почали масово довіряти Німеччині і Франції, вже є карколомною зміною у сприйнятті західних партнерів.

Результати опитування про ворогів та недругів України – не менш цікаві.

Путін і Лукашенко, звісно, є антилідерами з практично абсолютною недовірою українців до них.

Але їм на п'яти наступає китайський лідер Сі Цзіньпін: 85% українців сказали, що переважно або повністю йому не довіряють. За рік рейтинг недовіри до Китаю в його особі зріс на 12 відсоткових пунктів.

На "почесному" четвертому місці – прем’єр Угорщини Віктор Орбан із 78% недовіри (+9 за рік).

Замикає п’ятірку президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган із 61% (+14!).

По суті, зусиллями Ердогана Туреччина за минулий рік у сприйнятті українців перетворилася з нейтральної держави на "скоріше ворожу".

НАТО без компромісів

Те, що абсолютна більшість українців в усіх без винятку підконтрольних регіонах, а також за кордоном перетворилися на переконаних прибічників ЄС та НАТО – вже давно не секрет. Ці рейтинги в опитуваннях б’ють рекорди.

Але реальність завжди складніша, і шлях до вступу до обох організацій може затягнутися, про що зараз також чув, напевно, кожен. То чи готові українці пожертвувати майбутнім у НАТО або у Євросоюзі? І що обиратимуть, якщо повноцінний вступ до Альянсу поки не буде досяжним?

Щодо першого питання відповідь однозначна.

67% українців вважають категорично неприпустимою або украй небажаною (розподіл 57% / 10%) можливість відмови від вступу до НАТО або ж оголошення нейтралітету України в обмін на мир під час переговорів з РФ. Лише 12% опитаних вважають цей варіант цілком допустимим.

71% відповіли те саме стосовно поступок членством у ЄС (61% вважають це взагалі неприпустимим, 10% – небажаним). Тільки 11% цілком згодні на таку поступку.

Та й інші пропозиції, які доводиться чути від російських пропагандистів, відкидаються повністю.

Отже, будь-який український політик, що захоче запропонувати такий обмін, має розуміти, що зіткнеться з опором та нерозумінням переважної більшості суспільства.

Але не менш цікавим є ще одне запитання.

Зважаючи на те, що швидке звільнення окупованих територій (а отже, і повноцінний вступ до НАТО) не видається реальним, в українців спитали також про те, яким може бути найкращий проміжний варіант гарантій безпеки – на той час, поки уся територія не буде звільнена.

"Фаворитом" українців став варіант, який просувають кілька західних друзів України. Прибічники в експертній спільноті часто називають його "західнонімецьким сценарієм", а противники частіше згадують за назвою "вступ до НАТО частинами": йдеться про те, що спершу повноцінне членство в НАТО з гарантіями безпеки отримала б та територія, яку Україна контролює, а решта території України, мовляв, опиниться під парасолькою Альянсу в майбутньому – після деокупації.

Цей варіант підтримали 33% опитаних.

На другому місці з 21% – оборонний союз із США "із зобов’язаннями захисту України армією США у разі нападу" (варто зауважити, що цей варіант міфічний, у Вашингтоні його відкидають).

На третьому з 19% – договори про безпекову допомогу без залучення іноземної армії, а лише через надання зброї, тобто те, про що зараз ведуться переговори із західними партнерами як про тимчасові "гарантії безпеки".

Між міфами і реальністю

Що означає висока підтримка "вступу до НАТО частинами"?

В ЦНЄ резонно зазначають: такі результати опитування свідчать, що громадяни не бачать ефективної альтернативи членству держави в НАТО і тому готові навіть на часткове членство.

А ще "відповіді можуть свідчити про те, що українці не дуже добре обізнані щодо деталей дискусії про безпекові гарантії", підкреслюють автори дослідження. І справді, примітним є те, що українці висловилися також за варіант гарантій через втручання у війну армії США, який в принципі не дискутується і не є предметом переговорів.

Утім, до цього треба додати також те, що варіант "часткового вступу до НАТО" несе дуже реальні ризики, і його просування з боку України, на наше переконання, є небезпечним. "Європейська правда" готується присвятити цьому окрему публікацію.

Про те, що українці занадто ідеалізують стан відносин із НАТО, свідчить також опитування про очікування громадян від Вашингтонського саміту Альянсу.

У той час як Київ отримав від Білого дому однозначну і різку відповідь про неможливість обговорювати навіть можливість того, що Україна отримає символічне політичне запрошення до НАТО під час зустрічі лідерів Альянсу у липні 2024 року, українці чекають, що тоді ми отримаємо ледь не повноцінне членство (про це сказали 19% опитаних) або хоча б початок вступного процесу (25%).

Тож завищені очікування є вже зараз, за сім місяців до зустрічі на найвищому рівні.

Утім, для вступу до НАТО і ЄС українці готові на зміни. Наприклад, 70% відповіли, що схвально ставляться до заяв західних посадовців щодо антикорупційних змін, бо "Україні потрібен тиск ЄС і США, щоб подолати корупцію".

Між тим ця безальтернативна націленість на НАТО має також позитивні сторони.

Наприклад, те, що українці вже вважають себе частиною системи колективної безпеки і, зокрема, готові долучатися до допомоги партнерам навіть зараз, під час великої війни. Так, на запитання "Чи повинна Україна надати допомогу США і Тайваню у разі нападу Китаю на Тайвань?" майже половина опитаних (47%) відповіли: обовʼязково, ми маємо бути вдячними за надану нам допомогу. І лише 4% заявили, що "Китай – теж наш стратегічний партнер".

Ця єдність нехай і не знімає усіх перепон на шляху України до Альянсу, але точно допомагає Україні довести, що ми – частина спільного безпекового простору.

Повне дослідження ви можете прочитати у PDF-версії українською та англійською мовами.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"