"Європейська правда" у співпраці з Українським центром європейської політики за підтримки Фонду Конрада Аденауера у Києві представляє цикл розмов про європейське минуле і майбутнє України та європейську ідентичність українців.

Для нас є очевидним, що Європа завершується не на західних, а на східних кордонах України. Проте досі доводиться пояснювати це громадянам країн ЄС. Як і те, що Україна просто повертається до свого європейського дому.

Як вести цей діалог із країнами ЄС та їхніми громадянами? На що варто звертати увагу? А разом із тим, чого сьогоднішня Україна може навчити ЄС?

На ці теми ми вже поспілкувалися з мислителем і засновником Інституту фронтиру Євгеном Глібовицьким, а також із філософом та президентом українського ПЕН-центру Володимиром Єрмоленком. 

Наш новий співрозмовник – виконавчий директор Українського центру європейської політики Любов Акуленко. Яка, до речі, й була ініціатором цієї серії розмов. 

Нижче подаємо текстовий виклад головних тез нашого спілкування, але щиро радимо подивитися й відео. 

Швидко – не означає добре

Перше, що важливо зробити Україні – бути дуже, дуже обережними з будь-якими прогнозами стосовно швидкості нашого вступу до ЄС.

З одного боку, прогноз, що ці переговори можна провести за два-три роки, не взятий зі стелі – для порівняння, Литва провела такі переговори за три роки.

Теоретично ми можемо повторити цей шлях і провести переговори нехай не за три, а за чотири роки. Однак із прогнозами, коли ми можемо завершити переговори з ЄС, треба бути дуже обережними, і на те є декілька причин.

Для порівняння, коли Латвія вела ці переговори, у них було 60 тисяч сторінок законодавства ЄС, тоді як зараз їх вже 200 тисяч. А на додачу, у них не було кластера фундаментальних реформ.

Але головне – у нас дещо інший контекст. Перше – це війна. Ми не знаємо зараз, на якому етапі війни перебуваємо, а відповідно – які перехідні періоди потрібні для різних секторів.

Ми навіть не знаємо досі, які сектори у нас постраждають від інтеграції. І нам вже зараз треба починати такі розмови з бізнесом.

Потенційно у виграші може бути наша фармацевтична галузь, тут ми просто чекаємо закінчення війни, щоб замінити на європейському ринку антибіотиків та знеболювальних препаратів Китай та Індію. Для цього у нас є і необхідне обкладання, й спеціалісти.

Тобто по цій галузі маємо підстави очікувати чималі темпи зростання відразу після нашого вступу до ЄС.

Натомість залишаються питання щодо інших секторів. От, наприклад, що буде з нашою аграрною галуззю? Які там будуть втрати?

Ще один важливий момент: ми зазвичай говоримо про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, яку де-факто ми вже маємо.

Проте зона вільної торгівлі та членство в ЄС – це зовсім різні речі. До вступу в ЄС ми маємо узгодити правила торгівлі з третіми країнами.

Зараз наші аграрії торгують своїм зерном і кукурудзою, продають їх в африканські країни. Але вони використовують засоби захисту рослин, які не повністю відповідають європейським вимогам. І завдяки цьому ми виграємо конкуренцію не лише з європейськими виробниками, але й з Росією, наприклад.

Але в майбутньому нам доведеться виконувати європейські вимоги. І чи зможемо ми втримати ці ринки, чи ми їх втратимо – це велике питання.

Зрозуміло, що під час переговорів про вступ ЄС просто висуне нам свої вимоги, тоді як єдине, де ми можемо сподіватися на поступки – це питаннях перехідних періодів.

І саме тому швидкі переговори про вступ, що триватимуть лише два роки – це далеко не найкраще для України рішення.

Це означає, що ми вестимемо ці переговори, не розуміючи, якими будуть наслідки від війни, як зміняться правила гри. І якщо переговорний процес триватиме дуже коротко, то наш бізнес просто не встигне сформулювати свої вимоги й відстояти їх.

Втім, це не означає, що ми маємо відкладати переговори з ЄС до завершення війни. Але нам вже зараз потрібно почати щиру розмову з бізнесом, щоб зрозуміти, скільки йому треба часу на адаптацію до умов Євросоюзу, яких збитків бізнес зазнає на перехідному етапі.

Та чи зможе бізнес зараз дати таку оцінку? Складне питання, адже він сам не знає, що буде з ним завтра.

Можливо, це означатиме, що нам доведеться чекати завершення хоча б активної фази війни.

Ще одна проблема – наразі не видно, щоб Україна сформувала свою переговорну команду, чітко визначила її структуру та відповідальність. Особливо в контексті того, що ми досі не завершили реформу державної служби.

Ризик антиукраїнського консенсусу

Проте і тактика довгих переговорів також має свої недоліки.

По-перше, якщо ми добиваємося довгих перехідних періодів, а найдовший можливий перехідний період в ЄС складає близько десяти років, то це не мотивує нас проводити реформи.

А до того ж ми бачимо, як в ЄС з’являються вкрай небезпечні для нас тенденції.

Наприклад, ми бачимо, що європейські фермери вже починають говорити про загрозу від українського імпорту. Вони, зокрема, блокують кордони, вимагаючи від своїх урядів не підтримувати продовження преференцій для України.

І мова не лише про українське сільське господарство.

Давайте будемо чесними: Польща взяла за мету знищити нашу галузь автомобільних перевезень.

Так сталося, що після вступу до ЄС вони стали в цьому монополістами на європейському ринку. І тепер вони не хочуть, щоб українська транспортна "змія" стала драконом.

І якщо ми будемо діяти повільно, ми можемо затягнути це до того, що в Європі сформується стійкий антиукраїнський консенсус.

Тому, навіть попри усі ризики, треба починати вже зараз. Треба починати великий процес комунікації з країнами, дискутуючи про різні галузі.

Ми знайдемо європейські асоціації, які готові бути нашими союзниками, котрі, як і ми, зацікавлені у посиленні конкуренції на європейському ринку. Такі асоціації існують, і ми маємо з ними працювати.

Чого Україна може навчити ЄС

Перед тим як ЄС схвалив початок переговорів з Україною про вступ, ми багато часу провели в Європі, спілкуючись з багатьма європейськими аналітиками.

Стало зрозуміло, що так само, як ми не знаємо настрої європейців, вони не знають і не розуміють нас.

Вони чомусь вважають, що Європа закінчується на кордонах Австрії, й навіть Польща для них є певною мірою Terra incognita. Єдине, чим ми їх можемо вражати – це нашою винахідливістю.

Тому нам треба навчитися себе рекламувати. Розмовляючи з європейськими співрозмовниками, я завжди роблю наголос на тому, чого Україна може навчити Європу.

Звичайно, це сприймається з неприхованим скепсисом.

Друзі, тоді кажу я, давайте навіть оминемо політику безпеки, тут для вас все має бути зрозуміло і без мене, але поговоримо про питання стійкості. Зокрема – європейської стійкості і їхнього законодавства, яке це все регулює.

У них немає розуміння, як виживати в кризових ситуаціях. Це багате суспільство, яке планувалося для стабільності, процвітання і розквіту. Суспільство, яке не знає, що таке криза.

І якби ми по телекомунікаціях повністю на момент війни прийняли всі вимоги ЄС, ми б не змогли бути такими гнучкими, ми б ніколи не змогли відновлювати інфраструктуру і мати комунікації всю війну.

Це ж дуже важливо. І про це кажуть багато європейських технічних експертів.

Або те, що продемонстрували таку стійкість в таких важких умовах атак на наші енергооб'єкти не завдяки європейському законодавству, а завдяки нашій гнучкості й винахідливості.

Тому ми маємо повне право говорити про те, чого Європа може навчитися від нас.

А натомість ми чекаємо від Європи допомоги у проведенні реформ, які стосуються антикорупції, судової реформи, виборчої реформи, реформи державної служби тощо.

Пастка неправильного управління

Україну складно порівнювати з іншими країнами-кандидатами на вступ до ЄС.

Адже коли в тебе війна та все зруйновано, і ти думаєш, як відновитися, то вимоги переходу на європейські стандарти – це лише додатковий виклик та додаткова проблема.

З іншого боку, коли вже все зруйновано, то ти можеш від самого початку спланувати все по-новому.

Тож ми маємо право говорити про поступки, адже ми не є в рівних умовах з іншими кандидатами: з Молдовою, з країнами Західних Балкан, які інтегруються в абсолютно інших умовах.

І тому з точки зору виконання певних норм ЄС ці країни можуть бути попереду нас.

Але що для нас є принципово важливим – то це довести до кінця реформу державної служби. Це вкрай важливо, оскільки саме наші переговорники будуть там битися за нас та відстоювати наші позиції.

Ми знаходимося на такому етапі переговорів з ЄС, що заміна головного переговорника може теж відкидати нас на дуже багато років назад.

Це все дуже непрості виклики для України – сформувати переговорну команду, визначити, якою має бути її структура і як забезпечити інституційну памʼять цього процесу.

До речі, для цього ми маємо дати відповідь на політично чутливі питання. Наприклад, хто у нас важливіший і хто відповідає за євроінтеграцію – уряд чи Офіс президента?

На мій погляд, щоб забезпечити швидку євроінтеграцію, переговорний офіс має підпорядковуватися уряду, щоб кожне міністерство мало свою групу переговорників, свій пласт роботи.

І щоб був віцепрем'єр, який відповідав би за загальний результат. І щоб він (чи вона) не озирався на інші центри впливу.

Натомість у нас існує інша стратегія: якщо ти хочеш чогось досягти, то треба піти з кимось поговорити в Офісі президента.

Тобто всім очевидно, що саме він є центром рішень майже по всіх питаннях.

На перший погляд, це не так і погано, проте виникає питання: а чи є в них спроможність вести євроінтеграційну роботу щодо вузьких та специфічних питань? Наприклад, екології чи транспорту.

Якщо президентський офіс буде все це замикати на собі, чи не приведе нас це до пастки?

Записав Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"