Середа 31 січня може стати справді історичним днем для України. У Гаазі, в Палаці миру, в цей день оголосять рішення по суті у нашій першій справі проти РФ у Міжнародному суді ООН. Рішення суду вже готове, погоджене та надруковане; українська делегація вже прибула до Нідерландів, щоби почути суд особисто. За лічені години інтрига буде знята.

А потім почнеться період аналізу і осмислення того, що вирішив суд. Є небагато сумнівів, що ми почуємо також скептичні голоси, адже майже напевно наш позов задовольнять лише частково.

По-перше, такою є специфіка міжнародних судів, а по-друге, наш позов до РФ був надто "особливим".

Досі ще жодна держава не трактувала міжнародне право у своїх позовах до Суду ООН так творчо, як це зробила Україна. Наш позов став історичним прецедентом – і, зокрема, через це рішення щодо нього стане історичним.

Цей короткий текст допоможе вам зрозуміти, чого чекати від Суду ООН, а також допоможе відрізнити "зраду" від "перемоги" після того, як рішення стане публічним.

Справа про Крим та Донбас

Цей позов України проти РФ датований 2017 роком, хоча епізоди, які лягли в основу нашої першої справи проти Росії у Гаазі, датовані 2014-15 роками. Чому так довго чекали? Бо Україна старанно виконувала усі процедури, яких від неї вимагали міжнародні конвенції перед тим, як звернутися до Суду ООН.

Адже звернення було настільки "творчим", що ми мали виключити його відхилення за формальними ознаками.

Український уряд підготував позов про порушення відразу двох конвенцій: Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму в епізодах, що стосуються дій РФ на Донбасі, та Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації щодо порушень під час окупації Росією Криму.

Чому такі дивні конвенції? До чого тут расова дискримінація, коли йдеться про Крим? Чому наша перша справа звучить так непевно?

Ці запитання багато хто з оглядачів – передусім тих, хто не працює у царині міжнародного права, – ставили собі ще від 2017 році, коли Україна принесла позов до Гааги.

Відповідь проста, але невтішна – інших варіантів для позову Україна не мала.

Механізми міжнародного права не давали нам змоги переслідувати Кремль у суді через факт агресії або окупації. Це – міжнародний злочин, але за нього (поки що) не передбачено покарання для Путіна або російської держави.

Тому навіть після 2022 року, коли Росія перестала заперечувати свою відкриту участь у збройній агресії проти України, в Гаазі так і не з’явилося справи саме щодо цих звинувачень.

Сильні та слабкі місця України

Зараз, коли рішення суду вже остаточно винесено і ворог не може використати жодні публікації для атаки на Україну, треба щиро зізнатися: наш позов проти РФ не був безпрограшним. Те, як сміливо юристи МЗС та іноземні радники трактували міжнародне право, викликало одночасно захоплення і застереження, адже імовірна поразка у суді стала би серйозним іміджевим ударом по Україні.

Якщо зовсім відверто, то "прилаштовування" Україною звинувачень проти РФ до норм цих двох конвенцій іноді навіть нагадувало жарт про "натягування сови на глобус". Бо воно і справді не звучало надто переконливо.

Але юридична команда досягла того, що спершу видавалося надзавданням: справа пройшла фільтр суду, отримала схвальне рішення про юрисдикцію (прийнятність звинувачень) і дійшла до фінального рішення.

Сторонньому спостерігачу може здаватися, що "расова дискримінація" – це найменш підходяще визначення для дій РФ, і що ця частина позову може бути найпроблемнішою. Ми з росіянами дійсно різні – але до чого тут раса? Однак насправді саме за цією конвенцією перемога України є найбільш впевненою. Бо попри назву, ця конвенція ООН передбачає заборону утисків та обмежень також за національною та етнічною ознаками, а таких прикладів в окупованому Криму просто безліч.

Заборона Меджлісу за явно надуманими звинуваченнями, які РФ так і не змогла підтвердити у суді – найяскравіший приклад, який практично гарантує нам перемогу в Гаазі за цією конвенцією.

Є вузькі місця, на жаль, і у цій конвенції. Ані ми, ані незалежні міжнародні спостерігачі не мають доступу до Криму, тому, наприклад, обмеження у сфері освіти кримськотатарською та українською мовами складно підтвердити документально. А Росія у документах, які вона подала до суду, відверто бреше про розквіт самобутності кримських татар та українців за роки окупації. Тому частину наших звинувачень суд цілком може відхилити.

Та найслабшою видається позиція Києва щодо фінансування тероризму на Донбасі.

Бо ми ж самі з 2014 року постійно стверджували, що ніяких "ДНР" або "ЛНР" не існує.

Що це не "апалчєнци", а збройні формування, що діють під прямим контролем РФ та за участю офіцерів російської армії та спецслужб. І це суперечить цілям конвенції, на яку посилається Україна.

Саме цю суперечність використала Росія, щоб розбити українські звинувачення. Це звучало дуже цинічно, бо Росія на суді, по суті, визнавала свою причетність до вбивств українців у 2014-15 роках, але для суду такі аргументи, поза сумнівом, були сильними. Ми детально розповідали про них у репортажі зі слухань у Гаазі (див. статтю "Право на теракти під час війни").

Однак і за цією конвенцією Росія напевно не отримає перемоги. Бо як мінімум епізод з "Буком", який збив авіалайнер MH17, підпадає під визначення фінансування тероризму. Росія поставила на непідконтрольну Україні територію засіб здійснення теракту і евакуювала його назад до РФ. Та й наявне рішення національного суду Нідерландів про обставини цього злочину має допомогти Суду ООН стати на наш бік.

Що буде перемогою України?

Треба ще раз наголосити: рішення Суду ООН майже гарантовано не буде одностороннім. Суд зможе задовольнити лише частину українського позову. І це було відомо від самого початку процесу.

Надзавдання юристів України, досягнення якого буде достатнім, щоб вітати їх з перемогою – це часткове визнання вини Росії за кожною з двох конвенцій.

Треба також усвідомити, що хоча Міжнародний суд – це не орган кримінальної юстиції, і його рішення не здатне посадити Путіна, Лаврова чи Шойгу за ґрати, але значення цієї перемоги є непересічним. Це буде перше обов’язкове для визнання усім світом рішення про те, що Російська держава є міжнародним злочинцем ще від 2014 року.

Бо досі таких рішень не існувало!

Резолюції Генасамблеї ООН, за всієї поваги до цього органу, не мають такої сили. Це – політичні рішення без юридичних наслідків. А Радбез, який за Статутом ООН має юридичне право визнавати когось порушником, – знерухомлений через зловживання Росією правом вето. Лише Міжнародний суд ООН може розірвати це зачароване коло, і це сталося. 

Тож у разі перемоги України надалі усі міжнародні рішення можуть і будуть посилатися на нього.

І навіть відхилення судом скарги України щодо Донбасу може… насправді виявитися юридичною перемогою України.

Наприклад – у разі, якщо суд, визнавши, що Росія не може бути покарана за фінансування тероризму в епізоді з обстрілом житлових кварталів Маріуполя або автобуса під Волновахою, у своїх поясненнях та аргументах визнає той факт, що вже у 2014-2015 роках Росія вела війну проти України, тобто що на Донбасі точився міжнародний збройний конфлікт.

І подібних деталей, які мають ключове значення, є чимало. Тож важливо не лише те, що вирішить суд, а й те, як він це пропише.

А "Європейська правда" слідкуватиме за подіями у Гаазі. А у середу ввечері читайте велику публікацію про те, як розвивалася міжнародна боротьба з РФ. А у п’ятницю у Гаазі оголосять проміжне рішення за ще однією надважливою справою – за Конвенцією про заборону геноциду.

Також для тих, хто хоче розібратися у деталях – посилання на попередні публікації "ЄвроПравди" по цій темі.

Про аргументи РФ на фінальному етапі: Право на теракти під час війни: як Росія намагається зупинити поразку в Міжнародному суді.

Про те, як Україна виграла першу стадію процесу, щодо юрисдикції: Перемога повна, але не остання: що означає рішення Суду ООН по Криму та Донбасу.

Про зміст українського позову: Шість тонн доказів проти Росії: що передала Україна до Міжнародного суду ООН.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"