У останній день січня 2024 року Україна отримала рішення по суті у першій справі проти Росії у Міжнародному суді ООН. Воно викликало полярні оцінки, але юристи-міжнародники, залучені до ведення цієї справи, наполягають, що це – перемога.

"Європейська правда" публікує їхню спільну статтю, яка це пояснює, аргументує, чому ця подія є важливою, та розповідає, як Україна отримала це рішення Суду.

 * * * * *

31 січня 2024 року Міжнародний суд ООН виголосив рішення у справі "Україна проти Російської Федерації" щодо застосування та тлумачення Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації.

Ми називаємо цю справу – "Велика справа".

І через те, що вона порушена за двома конвенціями (а не за однією, як кілька інших справ проти РФ), і з огляду на кількість залучених людей, на обсяг документів та доказів, поданих до Суду, і ще більший обсяг інформації, зібраної в ході роботи.

Велика справа досягла свого апогею.

Суд встановив порушення Росії по обох Конвенціях. Як приємний бонус – Суд встановив, що Росія порушила обов’язковий до виконання наказ про застосування тимчасових заходів.

Росія – порушник міжнародного права. Тепер офіційно.

Можна довго дебатувати про обсяг задоволених і відхилених претензій України. Залишимо це науковцям. Зазначимо лише, що у юриспруденції часто застосовується так званий "метод кухонної мийки", куди ти складаєш всі аргументи в надії, що хоч один з них спрацює і забезпечить досягнення успіху.

Ми не могли програти Велику справу. Як і Росія. З багатьох, передусім політичних причин, і широкомасштабне вторгнення підняло ставки у цій справі до максимуму.

І ми перемогли. По кожній з конвенцій встановлено порушення з боку Росії.

Тому це рішення вже увійшло в історію.

Рішення цього Суду зазвичай можна читати багато разів, і кожен раз знаходити нові акценти – особливо коли йдеться про такі комплексні суперечки, як наша Велика справа. Однак ви не прочитаєте там про те, що зробила Україна, щоб досягти цього етапу. А також у ньому не буде пояснень, чому ми сподіваємося, що проголошення рішення не відправить Велику справу припадати пилом в архів історії.

Цей текст дає відповіді на ці запитання. Про все це – по черзі.

Чому ми пішли саме до Суду ООН?

Велика справа розпочалася у 2014 році на тлі – як ми тоді вважали – найтемніших часів у нашій історії, коли Росія окупувала Крим і почала вторгнення на Донбас. Перед кожним з нас постає очевидне питання: що ти, як державний службовець, можеш зробити на своєму місці для протидії Росії? Відповідь була очевидна: дії Росії є порушенням міжнародного права.

Відтак Росію як державу потрібно притягнути до відповідальності.

Тут варто додатково наголосити: дії посадових осіб Росії також безсумнівно є злочинними. Росія не робить ключових кроків без особистої згоди Путіна. Саме він віддає команди міністру оборони, який доручає керівнику генерального штабу спланувати і провести військову операцію тощо.

Але у лютому-березні 2014 року фокус був на відповідальності Росії як держави за злочинні рішення Путіна і його найближчих поплічників.

У міжнародному праві, на відміну від національних правових систем, відсутня ієрархія судів. Немає міжнародного суду першої, апеляційної або касаційної інстанції.

Є низка спеціалізованих міжнародних судів (як, наприклад, Міжнародний трибунал з морського права), а також універсальний Міжнародний суд ООН, утворений разом із самою ООН для вирішення спорів між її державами-членами.

Утім, вирішення міждержавних суперечок має важливу відмінність від національних судових процесів.

Якщо спрощено, то у разі суперечки між громадянами над ними завжди є держава з правоохоронними органами і судами, які за потреби примушують до виконання законів, що діють у цій державі, та карають порушників. Натомість міжнародні відносини зазвичай не передбачають існування "наддержави", чи то світового поліцейського, та і з судами не все так просто. Наприклад, щоб Міжнародний суд ООН взявся за суперечку між двома державами, недостатньо, щоб обидві вони були членами ООН. Необхідно також, щоб держава-відповідач надала згоду на вирішення цим Судом спорів, які виникають у неї з іншими державами. Ані СРСР (і згодом Росія), ані Україна таку згоду не надавали.

Попри це, Міжнародний суд ООН виявився найбільш придатним майданчиком для притягнення РФ до відповідальності.

Це, разом з надзвичайно високою репутацією Суду, зробило вибір майданчика очевидним. І лишалося знайти шлях подати скаргу до цього Суду.

У багатосторонніх міжнародних договорах, які розробляються та приймаються в рамках міжнародних організацій (в першу чергу в рамках самої ООН), часто є положення про вирішення спорів у МС ООН.

Ми перевірили договори, стороною яких є Росія, і виявили два кластери таких документів, при ратифікації яких Росія не відмовилася від юрисдикції Суду ООН: це антитерористичні конвенції та конвенції про захист прав людини (до багатьох із них Москва приєднувалася на початку 2000-х років, коли в Росії був тренд на імітацію нормальності держави).

Під парадигму поведінки Росії в Криму та на Донбасі найбільше підходили Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року та Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 року.

Це зумовило вибір інструментів переслідування РФ.

Україна заявила, що Росія здійснює фінансування терористичної діяльності на сході України, а у Криму здійснює систематичну політику дискримінації етнічних українців та кримських татар.

Утім, відтоді багато змінилося.

Одним із завдань, яке станом на 2014-2015 роки ми повинні були вирішити позовом до Суду, було довести що "ані там єсть", адже Росія з кожної праски розповідала про "іх там нєт", про "волевиявлення народу Криму", "апалченцев" та їх повстання проти "кривавої київської хунти". Так, з 2022 року обставини (а отже і задачі) стали докорінно іншими. А це вже був, фактично, завершальний етап Великої справи.

Як починався процес

До того часу в історії України була лише одна справа, яку розглядав Міжнародний суд ООН – спір з Румунією про розмежування моря та континентального шельфу в Чорному морі, який потрапив до Суду за згодою обох країн.

Однак в історії з Росією подібне "мирне" звернення до суду за згодою обох сторін було неможливим. Це стало зрозуміло ще від початку окупації Криму, що супроводжувалася викраденнями, смертями і переслідуваннями, а тим більше – після того, як озброєні банди почали проникати у міста на сході України.

Велика справа мала бути справою воєнного часу, коли ти наперед знаєш, що держава-відповідач не зацікавлена у вирішенні спору і буде намагатися зруйнувати кожен твій крок на шляху до відновлення справедливості.

Саме так все і відбувалося.

Саме тому ми були змушені виконати усі тривалі формальності, що передбачені цими договорами.

Наприклад, ми були зобов’язані вирішити суперечку шляхом переговорів. Близько пів року пішло на те, щоб уперше зустрітися тет-а-тет з представниками РФ і почути від них порцію пропаганди про "народ Криму", "народи Донбасу" і "київський режим". Сподівань на успіх таких переговорів не було, але ми мали пройти і крізь це пекло.

Загалом протягом 2014-2016 років МЗС надіслало Росії понад 80 дипломатичних нот, ми провели сім раундів переговорів лише для того, щоб переконатися (і переконати Суд), що Росія не має жодного наміру вирішувати спір шляхом переговорів.

16 січня 2017 року ми пройшли точку неповернення.

Україна нарешті подала в МС ООН позов за двома конвенціями.

Процедура розгляду справи передбачає два етапи: спершу Суд має підтвердити свою юрисдикцію (право розглядати спір), і лише якщо ми виграємо цей етап – то починається розгляд справи по суті.

Якщо ж ні – то справу закривають, а Росія відкорковує шампанське і виписує підвищені гонорари адвокатам.

На цьому першому етапі Суд розглядає низку питань, включно з тим, чи вичерпали ми досудові засоби вирішення спору (не було би двох років листування та принизливих переговорів – отримали б відмову).

Перші перемоги в Суді ООН

8 листопада 2019 року Україна "виграла юрисдикцію", тобто успішно пройшла перший етап. Лише тоді розпочався розгляд справи по суті, мета якого – змусити Росію відповідати за свої протиправні діяння.

Утім, першу перемогу ми здобули ще на самому початку розгляду, 19 квітня 2017 року, коли Суд задовольнив наше клопотання про застосування тимчасових заходів – тобто видав наказ, де зобов’язав сторони (а по суті, Росію, яка контролювала окуповані Крим та ОРДЛО) запобігти погіршенню ситуації.

Для нас цей проміжний етап дав можливість вперше представити свою справу суддям, оцінити сприйняття наших аргументів. А ще ці перші слухання були потрібні для того, щоби побачити, чи Росія з'явиться в Суді ООН.

На той час це було головною інтригою.

Хоча насправді весь наш позов був суцільною інтригою, бо Суд ООН ніколи не розглядав нічого подібного.

Україна стала першою в історії державою, що використала Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму для позову проти іншої держави. А тому не було ясно, чи готовий Суд розглядати такі справи у принципі.

Та й звинувачення ядерної держави у фінансуванні тероризму – це дуже серйозно.

Особливо коли сама ця держава заявляє, що "іх там нєт".

Що стосується Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, то до нас її використовувала для позову лише Грузія у 2008 році, і також проти Росії. Тоді грузинська сторона мала успіх -  рішення Суду ООН щодо тимчасових заходів – а потім отримала поразку, бо Суд відмовив їм у юрисдикції. Росія тоді перемогла.

Досвід Грузії для нас був певним маяком, ми вже розуміли, на що треба зважати.

І хоча ми були не перші, хто змусив Росію постати перед Судом, але першими пройшли увесь процес до кінця, змусивши РФ придумувати виправдання за свої вчинки.

Як ми доводили вину Росії

Провадження в Суді ООН відбувається переважно у письмовій формі.

Кожна зі сторін спору по черзі подає по два фундаментальних письмових документи, в яких викладає свою позицію та наводить докази. Вони називаються меморандум (memorial), контрмеморандум (counter-memorial), відповідь (reply) та репліка (rejoinder).

12 червня 2018 року ми подали свій меморандум – документ на тисячі сторінок з понад 20 додатками. Докази немає сенсу вимірювати сторінками, вони вимірюються томами, або ящиками. Лише друк цих документів забрав у нас кілька днів, а для доставки меморандуму до Суду ми замовили мікроавтобус.

Настільки масштабний масив доказів у Великій справі навіть спровокував Суд внести зміни до власних правил, встановивши надалі обмеження у 750 аркушів на додатки до основних документів.

Суть порушень Росії за Конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму зводилася до того, що Росія нічого не робила аби запобігти передачі активів так званим "ДНР" і "ЛНР", які вчиняли діяння, спрямовані на примушування Уряду України до зміни конституційного ладу в нашій державі.

В рамках Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації ми заявляли, що Росія здійснює кампанію по культурному знищенню етнічних українців та кримських татар в окупованому Криму.

9 серпня 2021 року, після безпрецедентного продовження строків подання, РФ подала Контрмеморандум по суті справи, де сконцентрувалася на неналежності доказів України, а також на зустрічних звинуваченнях, що, мовляв, Україна сама вчинила багато діянь, які в Росії вважають "терористичними".

Тобто у Москві обрали аргумент "сам дурень". Міжнародним правом такий підхід не заборонений. А інших аргументів у Росії після її поразки на етапі юрисдикції просто не залишилося.

Для подачі Відповіді на Контрмеморандум Суд встановив термін до 8 квітня 2022 року.

Але йому передувало 24 лютого 2022 року.

Годі й говорити, що повномасштабне вторгнення Росії, тобто держави-відповідача, зламало плани роботи, тож Україна з дозволу Суду подала Відповідь із затримкою всього на три тижні.

Утім, тоді ж сталася ще одна зміна. На початку процесу Росію у Суді представляли світові імена у міжнародному праві, але у березні 2022 року вся міжнародна юридична команда, а також частина російської юридичної команди заявила про припинення співпраці з урядом РФ і про те, що більше не представлятиме інтереси Москви у цій справі.

Тому тепер Росія заповнила свою юридичну команду професорами міжнародного права з Китаю та Ірану, розбавила глядачами Першого каналу з російськими паспортами і врешті 10 березня 2023 року подала Репліку – останній письмовий документ по суті справи.

6-18 червня 2023 року відбулися усні слухання по суті справи, де Суд почув раунд концентрованої роспропаганди про "київський режим", "танки, викопані у шахтах Донбасу" та інше відверте пропагандистське сміття, тільки тепер з китайським та іранським акцентами.

"Європейська правда" дуже детально та цікаво розповідала про цей театр абсурду у статті "Право на теракти під час війни".

Суд стерпів.

А 31 січня 2024 року оголосив рішення, яке стало перемогою України. І не останньою.

Що далі?

Далі Велика справа продовжить жити своїм життям. Адже хоча факт встановлення Судом порушення Росією міжнародного права – це вже самодостатній результат та величезний успіх, він запускає також інші процеси.

Політичний і репутаційний ефект для Росії стане черговим, а можливо, і тисячним порізом на міжнародній легітимності режиму Путіна, особливо для тих держав, хто ще не став на наш бік, бо поки не відчув вплив російської війни на свою безпеку (наприклад, через географічну віддаленість)

І, нарешті, важливо те, що кожна перемога на дипломатичному фронті надихає українців та передусім Сили оборони України. Так само, як їхні перемоги надихають дипломатів працювати ще наполегливіше, перетворювати чергове "неможливо" на "ми були перші, хто це зробив".

Тому робота триватиме.

P.S. Практично неможливо перелічити кожного, хто зробив внесок у цю справу. Найголовніше, що, попри усі складнощі, з 2014 року і дотепер спрацювали інституції нашої держави: Офіс Президента України, Кабінет Міністрів України, Офіс Генерального прокурора, Служба безпеки України, Міністерство юстиції України, Міністерство оборони України, Головне управління розвідки Міністерства оборони України, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство освіти України, Меджліс кримськотатарського народу, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, Православна церква України Перепрошуємо, якщо когось не вказали. Це була неймовірна синергія!

Автори:

Антон Кориневич, агент України, посол з особливих доручень МЗС

Оксана Золотарьова, співагент України, директор Департаменту міжнародного права МЗС

Андрій Пасічник, радник посольства України в США