Є популярний вислів про те, що історія рухається по спіралі. Якщо це так, то зараз ми опинилися у точці, що відображає 2011 рік. Бо надто багато складається паралелей, хоч і з іншими прізвищами.

Петро Порошенко опинився у ролі Юлії Тимошенко тих часів.

Володимир Зеленський грає роль Віктора Януковича.

Ця аналогія очевидно не до вподоби жодному з них, але вона стала занадто очевидною. А їхній гротескний публічний конфлікт зараз дедалі більше починає виконувати роль, яку грало протистояння експрезидента з лідеркою опозиції, що стало тоді головною перепоною європейській інтеграції України.

Зараз спільні зусилля Зеленського (у першу чергу) та Порошенка заводять Україну рівно на той самий шлях. І треба підкреслити, що свою частину відповідальності мають усвідомити обидві сторони.

Так, в останні дні Порошенко зробив серйозну помилку, коли прирівняв свої інтереси до майбутніх переговорів про вступ України до ЄС. Лист, який п’ятий президент написав єврокомісару з питань розширення Оліверу Варгеї, може мати далекосяжні наслідки – у тому числі для самого Порошенка.

Але першоджерелом цієї проблеми є те, що українська моновлада, яку уособлює Зеленський (навіть коли рішення втілює не він, а хтось із делегованих посадовців), веде політичну боротьбу з Порошенком не лише в Україні, а й на міжнародній та європейській арені.

У сухому підсумку, ця боротьба може коштувати Україні забагато.

А спроби влади перекласти всю відповідальність на попередника, може, й матимуть обмежений успіх в електоральній боротьбі, але з точки зору ЄС лише погіршать ситуацію, бо лише підтвердять нерозуміння Києвом вимог та процесу євроінтеграції.

Це нарешті треба усвідомити. І на чинній владі тут – головна відповідальність.

Хвилинка історії

Перш за все, короткий дисклеймер. Будь-які прирівнювання історичних епох є хибними, а аналогії – обмеженими.

Президент Зеленський у жодному разі не є "новим Януковичем". Україна 2024 року є принципово іншою, ніж 13 років тому, і за рівнем розвитку, і за геополітичним вибором та за розумінням і підтримкою цінностей з боку населення та еліт.

Однак знати історію все одно необхідно. Зокрема, історію часів Януковича.

У грудні 2011 року Україна та ЄС завершили переговори за Угодою про асоціацію. Це могло статися навіть раніше, переговори були на завершальному етапі від кінця 2010 року, але фінальне узгодження кількох політично важливих питань затягнулося.

Та наприкінці процесу з’явилася також інша проблема, яка миттєво перетворилася на головну: у серпні-2011 суд арештував одну з лідерок опозиції Юлію Тимошенко, а у жовтні її визнали винною і приговорили до семи років ув’язнення. Судили її тоді за скандальну газову угоду з Путіним, яку справді є підстави вважати дуже шкідливою для держави. Але попри це, суд був очевидно упередженим, кримінальне звинувачення – дуже сумнівним, тож усі західні партнери України визнали процес політично вмотивованим, а Тимошенко – політичним в’язнем.

Тоді, у вересні 2011 року, справжній політичний вибух спричинила новина про те, що Тимошенко закликала ЄС не підписувати Угоду про асоціацію. Ця позиція зберігалася кілька місяців: ще навесні 2012 року Тимошенко продовжувала говорити про це, хоч і пом’якшила риторику – мовляв, вона "не підтримує, але вважає правильною" відмову ЄС підписувати угоду без її звільнення.

Лише наприкінці 2013 року під тиском і європейських друзів, і багатьох українських політиків у команді Тимошенко змінили позицію і почали говорити, що асоціацію треба підписати незалежно від її власної долі. Бо це – історичне рішення для держави.

Між тим у 2011-12 роках початкові заяви Тимошенко мали значний ефект.

А для тих членів команди Януковича, які насправді були противниками європейського шляху, але не говорили цього публічно – вони стали додатковим зручним приводом буксувати цей рух. Що сталося з ними далі – добре відомо, але зараз не про них. Бо "спіраль історії" нині – на рівні 2011 року.

Помилка п’ятого президента

Політична боротьба між лідерами влади і опозиції поновилася та триває попри війну, хоч ближчим часом не заплановано жодних виборів – і це давно не новина. На жаль, не є новиною і те, що представники обох таборів часом звертаються до західних партнерів із проханням захистити їх.

Але наприкінці лютого сталася суттєва зміна, яка дозволяє говорити навіть про загрозу європейській інтеграції.

28 лютого Петро Порошенко написав лист до єврокомісара Олівера Варгеї, в якому поскаржився на утиски опозиції, а передусім – на недопуск опозиційних політиків до відвідування міжнародних подій.

Лист п’ятого президента – дуже жорсткий. Він містить, по суті, докори на адресу ЄС через те, що Євросоюз, який мав би "стояти на сторожі демократичних інституцій та цінностей в Україні", не помічає "небезпечних трендів зловживання владою правилами воєнного часу".

Порошенко описує у листі те, як відбуваються ці зловживання стосовно нього – а саме його недопуск до участі у міжнародних подіях за надуманими приводами. А ще скаржиться на те, що тепер його не випускають на конгрес Європейської народної партії.

Але головне – у фіналі листа.

По-перше, експрезидент повідомляє єврокомісару, що в Україні укорінилася "практика дискримінації опозиційних партій", бракує "поваги до політичного плюралізму та до прав опозиції"; просить його вплинути на владу; а також відзначає, що це – критерії членства в ЄС, які Україна, як виходить з його листа, не виконує.

А по-друге, Петро Порошенко пропонує – у разі, якщо Україна не змінить політику – включити питання з дозволом на поїздки у наступний звіт Єврокомісії (очікується, що він буде представлений вже у березні) та узалежнити від цього майбутню рамку переговорів про членство України в ЄС.

Така постановка питання відверто обурила українських посадовців і дипломатів, що опікуються питанням євроінтеграції. Публічним проявом цього стала заява віцепрем’єрки Стефанішиної, яка звинуватила Порошенка у спробі зриву євроінтеграції через скарги у Брюссель.

І треба визнати, що у її обуренні є ґрунт та логіка.

Зрештою, посадовці й дипломати, які займаються Україною, добре пам’ятають описану вище історію з Тимошенко та її вплив, тому оприлюднений лист Порошенка викликав емоційну реакцію також в інших євроінтеграторів, з якими спілкувалася "ЄвроПравда".

Зокрема – через особливу роль єврокомісара Варгеї.

Не секрет, що цей єврокомісар, що опікується питаннями розширення, є ключовим противником України у системі ЄС та свідомо та системно створює перепони для руху України до членства, через що навіть президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн намагається обмежити його повноваження і зменшити його вплив на українське досьє. Персональне прохання на його адресу поставити переговорну рамку щодо вступу України в ЄС у залежність від історій з недопуском Порошенка за кордон – вельми спірний крок.

На можливих наслідках цього варто зупинитися окремо. Але спершу – про причину.

Ворожнеча, що шкодить країні  

Навіть якщо лист Порошенка є підстави вважати спірним, то безспірним є те, що першопричиною проблем є сам факт обмежень як Порошенка, так і інших представників опозиції з боку чинної влади.

Бо історії із забороною виїздів опозиційних депутатів за кордон стають дедалі більш фантасмагоричними. А історії, що стосуються Порошенка – і поготів.

Починаючи з минулорічної, коли його не випустили, щоб завадити зустрічі з Орбаном (і тим самим влада просто дала угорському прем’єру "пас" для претензій на адресу України), і закінчуючи найсвіжішою, коли формальним приводом для заборони виїзду Порошенка на Мюнхенську безпекову конференцію стало абсурдне твердження, мовляв, на цій події – одній з найбільш охоронюваних у Європі – Порошенку загрожує "смертельна небезпека", і тому права експрезидента на вільне пересування обмежують "для його ж блага".

Та й не лише у Порошенкові справа – хоча лист комісару Варгеї написав лише він, але з обмеженнями стикаються також інші представники опозиції, особливо ті, хто активно критикує владу ("ЄвроПравда" детально писала про це у статті "Диктатура Верховної Ради").

Поясненням влади, навіть коли вона прикривається "порадами розвідки", перестали вірити й наші партнери, про що неодноразово доводилося чути від дипломатів. І так само немає довіри тому, що ці обмеження є одноосібною ініціативою спікера.

І хоча не існує жодних публічних доказів того, що така політика втілюється за вказівкою президента чи його найближчого оточення (як про це стверджує опозиція), та політична відповідальність за це все одно лягає саме на Зеленського. І через те, він є уособленням влади. І через непересічний влив чинного президента на рішення усіх інших органів. І, зрештою, через факт того, що в Україні зараз діє "моновлада", тобто однопартійне керівництво державою.

Тому треба чесно визнати, що витоком нинішньої ситуації стали обмеження, про шкідливість яких українській владі вже не раз говорили друзі.

Але зараз, на жаль, дедалі більше говоритимуть і недруги.

Що буде наслідком "листа до Варгеї"?

Відповідь на це запитання поки що лишається відкритою. І залежатиме вона, на жаль, також від того, чи усвідомить влада той рівень небезпеки, який створює нинішня політика щодо обмеження зовнішньополітичної діяльності депутатів.

Бо якщо досі про ці проблеми говорили переважно в кулуарах, то зараз, після листа, який Олівер Варгеї відразу опублікував (додавши свій коментар про те, що "у працюючій демократії не можна обмежувати опозицію"), ця проблема стає публічною.

Небагато приводів також сумніватися у тому, що він використає усі можливості, щоби втілити прохання автора листа – і проблеми української опозиції увійдуть до чергового переліку критеріїв на шляху України до ЄС.

Та головне питання у тому, чи не підважить це сам початок вступних переговорів з Україною.

Адже розробка "переговорної рамки" для цих переговорів і без того стикається зі складнощами, як вже стало відомо із заяв президентки фон дер Ляєн, яка вже двічі змінювала позицію про графік переговорів з Києвом. "ЄвроПравді" вже навіть доводилося чути оцінки про те, що узгодити рамку не вдається у принципі. І кожен такий камінець грає на руку скептично налаштованим гравцям.

Коментарі представників української влади поки не дають підстав вважати, що вони усвідомлюють цю небезпеку.

І так само, на жаль, не схоже, що наслідки листа Порошенка усвідомлюють у його команді, де 1 березня у спеціальній заяві додатково посилили акценти та пообіцяли й надалі звертатися до західних друзів за підтримкою. Але лишається відкритим запитання: чи готовий президент Порошенко до того, що саме з його листом може асоціюватися зрив чи відтермінування початку вступних переговорів у разі, якщо події підуть за негативним сценарієм?

Єдине, що можна зараз сказати з певністю – це те, що ворожнеча та взаємні уколи між командами п’ятого та шостого президентів здатні зашкодити Україні та її майбутньому.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"