Шість викликів на шляху до ЄС: що становить найбільшу загрозу для євроінтеграції України

Про те, що вступ до ЄС вимагає від України тривалої роботи і що на цьому шляху перед Україною стоїть чимало викликів, давно відомо. Деякі з них доволі очевидні, їх неодноразово обговорювали. Інші – не настільки помітні зараз, але вони матимуть найглибший вплив і потребують особливої уваги.

Є виклики, які треба подолати для початку переговорів, і є ті, з якими треба впоратися для проводження переговорів і їхнього завершення.

Є очевидний зовнішній виклик – потреба мати одностайну згоду країн-членів на рух України до членства. І для початку процесу переговорів, і для кожного кроку надалі нам потрібна одностайна підтримка Ради ЄС; а отже, потрібно постійно підтримувати зацікавленість усіх країн-членів ЄС у продовженні євроінтеграції України.

Це потребуватиме значних зусиль і про цей виклик точно не треба забувати.

Утім, я пропоную зупинитися на внутрішніх викликах, які чекають на Україну.

Виклик, про який зараз мало замислюються – потреба зберігати широку підтримку євроінтеграції в Україні.

Для того щоби процес євроінтеграції був успішним, недостатньо його підтримки з боку бізнес-асоціацій, структурованого громадянського суспільства та експертної спільноти, які системно ведуть діалог з урядом, аналізують процеси та бачать довгострокові вигоди.

Це важливо, але цього замало. Необхідно також підтримувати позитивний імідж майбутнього членства України в ЄС серед українського населення, дрібного і середнього бізнесу тощо.

За нинішнього рівня підтримки євроінтеграції, який за опитуваннями перевищує 90%, може здаватися, що тут немає жодних проблем, але це не так.

Суспільству потрібне загальне розуміння цього процесу. Звісно, не йдеться про розуміння усіма громадянами кожного ухваленого закону або нормативного акта – це неможливо.

Але потрібне управління очікуваннями людей: що нам дасть рух до ЄС, а на що не варто розраховувати.

Бо якщо суспільні очікування ґрунтуються на міфах, то в якийсь момент ці міфи розвалюються і суспільна підтримка вступу в ЄС, яка зараз здається твердою та гарантованою, може різко зруйнуватися.

Інший, більш очевидний внутрішній виклик – питання інституційної спроможності держави для проведення настільки масштабних реформ. Для цього, зокрема, нам необхідно розбудувати ефективну систему координації європейської інтеграції.

Є нагальна потреба втілити таку реформу державного управління, яка дозволила би державі рухатися до членства в ЄС. І потрібні люди, державні службовці, які розуміють сутність процесів європейської інтеграції та готові впроваджувати необхідні зміни в Україні.

Інший пов’язаний з інституційною спроможності виклик стосується сталості процедур, інституційної пам’яті. Очевидно, що у процесі руху України до вступу в ЄС команда, яка працюватиме над європейською інтеграцією, може змінитися, і не раз. Усі інші держави Центральної та Східної Європи, що подолали цей шлях, також із цим стикалися.

Але державна система має бути побудована так, щоб навіть зі зміною керівних команд система держуправління зберігала спільне бачення процесу. Для цього у системі має бути достатньо людей, які опікуються євроінтеграцією.

Також на шляху до ЄС ми маємо визначити чіткі часові рамки етапів цього процесу. Це необхідно, щоби тримати темп процесу.

Бо якщо ми будемо втілювати законодавчі зміни з такою ж швидкістю, як раніше, то на це піде з 20 років. А за ці умовні 20 років ЄС піде дуже далеко, ухвалить нове законодавство – і Україні знову доведеться наздоганяти.

Тож нам потрібно змінювати наші підходи. Потрібно визначати пріоритети; вирішувати, чим ми готові поступитися у перемовинах з ЄС, а що є принциповим тощо.

Причому це розуміння потрібне вже зараз, до того, як ми увійдемо у процес переговорів, бо тоді у системі лишиться менше ресурсів на це обговорення та ухвалення рішень – усі наявні сили підуть на адаптацію.

Але найбільший виклик взагалі не пов’язаний з переговорним процесом як таким.

Одним з критеріїв членства є спроможність держави-кандидатки, тобто України, витримувати після вступу до ЄС конкурентний тиск на європейському ринку.

Цей критерій визначають не так інституції, як наявність у країні ресурсів (і людських, і фізичних) та здатність держави й бізнесу використовувати їх максимально ефективно для забезпечення довгострокового економічного зростання країни.

Натомість Україна зараз зазнає нищівних втрат через російську агресію, тому постає питання, наскільки ефективно ми зможемо відновити втрачений ресурс.

Це дуже серйозний, ключовий виклик.

І якщо фінансовий капітал можна залучити, інвесторам можна гарантувати повернення вкладених коштів тощо – то з відновленням людського капіталу все набагато складніше.

Через війну Україна втратила величезну кількість людей. Багато з них зараз перебуває в ЄС, і частина з них вже достатньо глибоко інтегрувалася та не повернеться до України. Деякі люди стали вимушеними переселенцями, їхні підприємства зруйновані, й ці люди потребують як мінімум перенавчання.

Частина людей виключена з ринку праці через травми війни і тепер потребує відновлення, хоча не всі зможуть відновитися повною мірою. Ще частина людей – загинула…

Нам вже зараз треба думати над тим, як подолати цей виклик. І це не тільки про демографію, а й про максимальну технологічність праці.

У світі зараз є значно більше можливостей замістити робочу силу, ніж навіть 10 років тому. Питання в тому, чи є в нас достатні спроможності освіти?

Чи готовий кожен з нас – з тих, хто лишився на ринку праці, – вчитися та перекваліфіковуватися, щоб стати вдвічі-втричі продуктивнішим, незважаючи на стрес та воєнні реалії?

Тому що насправді, якщо в Україні будуть ідеальні інституції, але не буде людей, це буде так само погано, як і якщо у нас буде достатньо людей, але не буде працюючих інституцій.

Знайти цей баланс – це насправді виклик на найближчі роки.

Автор: Вероніка Мовчан,

Інститут економічних досліджень та політичних консультацій