Міст замість запрошення: що може отримати Україна на саміті НАТО у Вашингтоні

До початку саміту НАТО лишається рівно два тижні, і вже можна з високою певністю прогнозувати домовленості, які будуть досягнуті у Вашингтоні.

У тому числі – те, яке рішення ухвалить Альянс стосовно майбутнього членства України. Адже, попри суперечливі заяви Байдена, підтримка майбутнього вступу України до НАТО лишається політикою США.

Про очікування від Вашингтона "Європейська правда" поговорила з Ганною Шелест, директоркою безпекових програм Ради зовнішньої політики "Українська призма", на полях Чорноморського безпекового форуму.

До вашої уваги відеоверсія розмови; а для тих, хто віддає перевагу читанню, ми підготували також стислий текстовий виклад пояснень експертки – його ви знайдете нижче.

Про запрошення до вступу в Альянс

Треба усвідомлювати, що запрошення до вступу України в Альянс на саміті у Вашингтоні не буде.

Це зрозуміло ще від минулого саміті НАТО у Вільнюсі. І нам важливо уникнути минулорічної проблеми, коли Україна приїхала до Вільнюса із занадто високими очікуваннями, ігноруючи попередження партнерів – і лишилася незадоволена результатом.

Причому у Вільнюсі у нас було набагато більше шансів отримати бажане, ніж буде у Вашингтоні. Причини того, що зараз ситуація гірша, переважно не пов'язані з Україною: просто події в Альянсі та навколо нього складаються не на нашу користь.

Та без обговорень щодо членства не обійдеться.

Нехай юридичне запрошення нам надавати не готові – але у союзників є намір узгодити нові формулювання щодо майбутнього членства України.

Є загальне визнання, що вільнюське рішення щодо України було не просто украй слабким. Воно навіть нашкодило Альянсу, у тому числі з точки зору міжнародного іміджу. У штаб-квартирі НАТО багато хто про це попереджав ще тоді. Балтійські союзники також дуже відверто кажуть, що це ганебні формулювання, і треба думати, як їх змінити.

А головне – те, що це усвідомили у США.

Зараз у Вашингтоні говорять про bridge, тобто "міст до членства", який хочуть згадати у декларації саміту. Мета – зробити, щоб Україна відчувала, що є щось більше, ніж просто "відкриті двері НАТО", про які ми чуємо багато років.

Як саме Альянс це пропише?

Згоди наразі немає, і цей процес ще триває. Торік перед Вільнюсом подібні дискусії відбувалися аж до саміту, де в останню ніч змінили формулювання щодо України. Теоретично такий шанс залишається і у Вашингтоні, хоча, швидше за все, згода буде знайдена наперед: цього разу американці дуже хочуть уникнути сюрпризів.

Про умови членства

Насправді у НАТО немає широкого поля доступних варіантів формулювань щодо майбутнього членства України.

Для нас найкращим був би варіант, якби Альянс визначав перелік умов, які Київ має виконати для запрошення і початку вступних переговорів.

Адже і рішення вільнюського саміту НАТО, і навіть щойно підписана безпекова угода зі Сполученими Штатами містять фразу, що "Україна стане членом тоді, коли буде відповідність умовам і коли союзники будуть готові". Тож Україна каже: якщо ми маємо виконати умови для членства, то назвіть їх!

Але на це немає готовності США.

Вони не хочуть додавати подібної визначеності.

Нещодавно у мене у Вашингтоні була неприємна дискусія на закритій зустрічі, де американські високопосадовці звели розмову до стандартного "When Ukraine is ready", тобто "коли Україна буде готова".

Я вже не витримала і відповіла: "Давайте говорити відверто: ми готові. Це ви не готові й німці не готові. І ви не готові також називати речі своїми іменами". І за реакцією було зрозуміло: вони знають, що я права, але не можуть цього визнати.

І дійсно, якби нам дорікали, що Україна не провела реформу СБУ, чи має посилити кіберзахист, чи ще щось зробити – то зауваження були б зрозумілими, а ми в Україні знали б, над чим треба працювати. Навіть якби нам сказали, що спершу має закінчитися війна – це теж можна було би зрозуміти і обґрунтувати. А натомість відсутність вимог ховають за фразою про нібито "неготовність" України.

Тож основною і єдиною перепоною насправді залишається саме цей політичний момент – брак готовності наших партнерів до вступу України в НАТО.

Що отримає Україна на саміті

Утім, відсутність прориву в питанні членства не означає, що саміт буде поганим для нас.

Так, кінцевою метою є членство в НАТО та колективний захист за 5-ю статтею – але ж є також інші змістовні рішення, на які ми чекаємо на саміті. І це не тільки додаткові пакети допомоги, про які ми точно почуємо у Вашингтоні.

Йдеться, зокрема, про JATEC – спільний центр з навчання для ЗСУ, який зараз створюється в Польщі. Формат його майбутньої роботи зараз обговорюється, але це буде саме спільний центр, він стане новим органом взаємодії України і НАТО.

Також обговорюється можливе часткове переведення формату "Рамштайн" під парасольку НАТО.

А окрім того, будуть рішення, в яких Україна не згадується напряму – але вони матимуть чіткий вплив на нас.

Наприклад, є процес, що має назву "військовий Шенген" – це домовленість держав НАТО про швидку логістику військової техніки у Європі. Формально це не про Україну, бо ця домовленість охоплює лише держави-члени Альянсу, але ж є очевидні позитивні наслідки для нас: зброя для ЗСУ йде швидше.

Або якщо будуть рішення чорноморської антимінної групи у складі Туреччини, Болгарії і Румунії – ми теж будемо мати від цього зиск, бо наші кораблі й судна йдуть через територіальні води цих країн. Патрулювання інших членів НАТО у Чорному морі, посилення східного флангу – це теж плюс для нас.

Кібербезпека, військово-промисловий комплекс тощо – загалом, за досвідом попередніх самітів, буде мінімум 10-20 статей у підсумковому рішенні саміту, що мають вплив на Україну, від яких нам є зиск. Питання лише в тому, наскільки ми будемо спроможні використати ці рішення Альянсу на свою користь.

А окрім того, є важливий процес на полях саміту, що стосується безпекових угод з Україною.

Угоди про безпеку як "місточок до НАТО"

Україна вже підписала майже два десятки безпекових угод з багатьма партнерами; тиждень тому – угоду з США. І у Вашингтоні кажуть, що вже починають активну роботу з підготовки нової багатосторонньої угоди щодо української безпеки, яка об’єднає усіх, хто підписав або підпише такі двосторонні договори з Україною.

Угоди партнерів з Україною відмінні одна від одної.

Хтось визначає прямо в угоді суму допомоги на рік; хтось навіть на 10 років; хтось бере інші зобов’язання. Але основні принципи усіх угод дуже схожі. І це не випадково. Американці зізнаються, що координували підготовку угод, щоби у всіх були спільні елементи. Зокрема, в усіх є підтримка нашого майбутнього членства в Альянсі.

Тому Сполучені Штати хотіли би підписати об’єднавчу угоду, яка, можливо, стане додатковим елементом цього "місточка до НАТО".

Утім, її параметри ще не визначені.

Не вирішено навіть, чи буде це угодою між Україною та партнерами, чи тільки між державами, які взяли на себе безпекові зобов’язання. Також є питання, щодо угоди з Японією, яку ми теж підписали. Чи може Японія "бути місточком до НАТО"? І, зрештою, що таке "місточок до НАТО", що вкладати у цей термін? Чи достатньо просто того, що всі зобов'язуються допомагати Україні?

Переговори про все це наразі на початковому рівні, відповідей ще немає.

А от що можна говорити з певністю – то це те, що

безпекові угоди не перетворяться з "місточка" на "замінник" членства.

Такі занепокоєння були на початку – ми боялися, що незалежно від думки України партнери могли сприймати ці угоди саме так. Але зараз можна стверджувати, що цієї небезпеки немає. По-перше, тексти угод цього не підтверджують. По-друге, ми зустрічалися з дипломатами кількох країн, які готували їхні тексти угод, і ті теж заперечують таку можливість.

Кожна угода декларує підтримку майбутнього членства; відзначає, що не є його замінником, натомість угоди мають допомагати Україні з реформами, необхідними для членства.

Не обов’язкові угоди?

Хоча усі підписані угоди не передбачають ратифікації, та їхні чіткі формулювання – будемо сподіватися – визначатимуть державну політику і надалі, незалежно від того, хто обійматиме посади президентів та прем'єр-міністрів.

Партнери кажуть, що відмовилися від ратифікації, щоби прискорити набуття угодами чинності та уникнути можливості їхнього блокування через процедурні важелі. Натомість країни-підписанти консультувалися зі своїми парламентами, тобто в жодній державі не було такого, що парламент проти.

З одного боку, це добре, що такий механізм дозволив почати виконання угод буквально на наступний день, і виділена в угодах допомога не гальмується.

Однак відсутність ратифікації все ж лишає шпаринку для проблем у разі, якщо раптом вибори виграє інша, а тим більше антиукраїнська політична сила.

Тут відразу може виникнути питання: чи не означає це, що на нас чекають відмова від угоди у Франції, де "Національне об’єднання" Марін Ле Пан на обговоренні у парламенті не підтримало угоду, і тепер ця партія може перемогти на дострокових виборах?

Відповідь – ні, бо у Франції ці питання є відповідальністю президента, він є гарантом угоди. А він на вибори не йде. Тож щонайменше до кінця терміну Макрона ми можемо бути спокійними.

Та й Марін Ле Пен є не настільки простою: ще у березні 2022 року вона визнала агресію РФ, відмовилася від проросійської риторики, і відтоді ми не чули від неї заяв, які б виправдовували Путіна або російські дії. Причина – те, що французькі виборці, навіть праворадикальні, переважно підтримують Україну і ті принципи, які Україна відстоює.

І Ле Пен змушена до них дослухатися.

Це приклад того, що зрештою саме думка виборців буде визначальною для позиції європейських урядів у політиці щодо України.

Записав Сергій Сидоренко,

відео Володимира Олійника,

"Європейська правда", Одеса – Київ