Готовність до Трампа та України. Як саміт НАТО готував запобіжники для нової влади США
У ніч на п’ятницю лідери держав-союзників роз’їхалися з Вашингтона, де завершився саміт НАТО.
Коли більшість із них були вже у повітрі або прямували до летовища, у вашингтонському конгрес-центрі почалася пресконференція господаря саміту, Джо Байдена.
Президент США не надто приховував, що саміт є для нього "передвиборчим". Він прагнув довести американським виборцям, що саме він, Байден, лишається лідером вільного світу; що він здатний витримувати навантаження саміту; а отже, має достатньо сил, щоб керувати країною ще чотири роки.
Утім, спілкування з пресою після завершення саміту перетворилася для Байдена на проблему. Йому часом було фізично важко говорити; він часом плутався і назвав віцепрезидентку Гарріс – Трампом, а Зеленського – Путіним. Словом, сумнів у готовності Джо Байдена до продовження роботи на посаді лише посилився.
Сама зустріч лідерів НАТО обійшлася без проривів і сенсацій – але це саме те, чого прагнули США. Саміт підтвердив, що США лишаються "драйвером" Альянсу, Байден лишається авторитетом для інших лідерів і носієм стабільності – однак його президентство невдовзі може закінчитися.
Надзавданням саміту було гарантування стабільності після зміни президента США.
І треба визнати, що як мінімум у питанні відносин НАТО з Україною ця мета була непогано втілена.
Попри те, що у відносинах Україна-НАТО також не сталося принципового прориву, саміт у Вашингтоні досяг максимуму можливого у тому, щоб "забетонувати" і розвинути досягнення та створити запобіжники проти їхнього скасування за нових політичних реалій.
І йдеться не тільки про формулювання щодо членства, а й про практичні інструменти. Втім, ефективність їхнього використання залежатиме передусім від самої України.
Саміт з тінню Трампа
Що буде з НАТО у разі приходу Дональда Трампа до влади у США?
Це питання у Вашингтоні лунало постійно, і відповідати на нього доводилося усім – і чинному господарю Білого дому, і генсеку НАТО, і європейським лідерам. Відповідь була відмінною.
Байден у публічних заявах і під час саміту, і перед ним доводив, що його поразка та перемога Трампа у президентських перегонах означатиме катастрофу для Альянсу, та й загалом для світу. Зокрема, під час саміту він назвав "коректними" припущення медіа про те, що Трамп послабить НАТО і змусить Україну поступитися територіями Росії. А перед тим – нагадував, як під час минулого президентства Трамп погрожував вивести США зі складу НАТО.
Чи був Байден щирий у своїх заявах? Дуже висока імовірність, що так, що це не лише передвиборча риторика.
У США серед демократів та тим більше серед представників політиків з команди Байдена склався майже консенсус, що Трамп – це гарантована катастрофа. Для Америки, для світу, а для НАТО й поготів.
Занепокоєння перемогою республіканського кандидата є і в Європі, хоча тут градус розпачу незрівнянно нижчий. Понад те, ключові європейські столиці вже почали готуватися до зміни влади у США, вважаючи її імовірність дуже високою, майже доконаною, і не приховують цього у неформальних розмовах з журналістами. Публічно, втім, європейці цю тему не коментують, уникаючи докорів у втручанні в американські вибори.
У НАТО "рівень прийняття" щодо можливої зміни влади у Білому домі піднявся ще вище. Генсек Альянсу Єнс Столтенберг під час саміту навіть взявся переконувати журналістів, що побоювання щодо виходу США зі складу Альянсу є надмірними.
Він назвав і детально пояснив три причини своєї впевненості. Якщо викласти їх стисло, то, по-перше, вихід з НАТО зашкодить США і владі Трампа; по-друге, Конгрес не дасть Трампу цього зробити; і по-третє, Альянс настільки змінився, що Трамп і сам цього вже не має прагнути.
Але варто згадати, що в Альянсі є також такі країни, як Угорщина, чиї лідери не лише не бояться, а й мріють про перемогу Трампа на виборах.
Протиотрута для Трампа і Орбана
На політиці Угорщини та її прем'єр-міністра Віктора Орбана варто зупинитися окремо.
З 2017 року ми звикли до новин про те, що Угорщина вкотре заблокувала певне рішення НАТО про Україну чи двосторонню подію за участю України. Однак останнім часом Угорщина відмовилася від такої політики.
Лишається тільки зовнішня бравада. Зустріч НАТО у Вашингтоні укотре це довела.
На саміті у США, як відомо, лідери НАТО ухвалили рішення про нову формулу відносин з Україною і проголосили незворотним рух України до членства.
Під час ухвалення цього підходу за закритими дверима Віктор Орбан не мав щодо цього заперечень. Утім, коли рішення з боку Альянсу вже було узгоджене і дійшло до урочистого засідання за участю Зеленського, у форматі Ради Україна-НАТО – Орбан розпочав публічну гру.
Він взявся доводити, що "Україні не варто вступати до НАТО", цитує розмову Bloomberg. Джерела "ЄвроПравди" це підтверджують і додають, що Орбан переконував усіх, що вступ України – "це ескалація". А тепер найголовніше. Попри показну агресивну риторику, Орбан відразу попередив: мовляв, хоча рішення про Україну йому і не подобається, та він його не ветуватиме.
Саме таким є нинішній підхід Орбана.
Його уряд проводить агресивну політику стосовно України, проводить зустрічі з представниками РФ тощо, робить заяви, які дратують і обурюють – але дії, які блокували наш рух до членства як в НАТО, так і в ЄС, наразі припинилися.
Хоча ніхто напевно не знає, як це надовго. Найпопулярнішою є версія, що Орбан чекає на нову визначеність, яка з’явиться з приходом до влади у США Дональда Трампа, на якого він орієнтується. Адже політику Трампа щодо України неможливо передбачити. У тому числі невизначеність стосується подальших відносин України і Альянсу.
По суті, усі головні рішення, які ухвалив саміт НАТО щодо України, були спрямовані саме на цю проблему.
У НАТО прагнули "зацементувати" досягнення у двосторонніх відносинах і максимально ускладнити їхній розворот.
Це також було однією з причин, які переконали Альянс змінити офіційну політику щодо України. "Європейська правда" вже розповідала про те, що саміт запровадив в офіційну риторику НАТО формулу, яка досі не вживалася щодо жодної іншої держави-кандидатки. Тепер в усіх "українських" рішеннях Альянсу має повторюватися, що "вступ України до НАТО є незворотним" (детальніше про це читайте в статті "НАТО неминуче").
Основний наслідок цієї зміни: те, що тепер відмова Україні у її вступу до Альянсу стає украй ускладненою. Має бути причина, з якою погодяться усі проукраїнські члени блоку, від Великої Британії до Литви, від Румунії до Фінляндії.
Наприклад, варіант "а давайте ми спробуємо задобрити Путіна і оголосимо, що Україна не відповідає безпековим пріоритетам НАТО і не зможе стати членом" – відтепер є неможливим. Він не злетить в Альянсі. І навіть якщо Трамп вирішить домовитися про таке, пообіцявши Кремлю переконати інших членів Альянсу – його рішення не матиме сили, бо не змінить офіційну позицію НАТО, і після завершення президентства Трампа і Альянсу, і США буде нескладно повернутися до попередніх політик і цілей у відносинах з Києвом.
Така короткочасна домовленість своєю чергою навряд чи зацікавить правителя держави-агресора.
До певної міри рішення саміту нагадує внесення до Конституції України норми про вступ України до ЄС і НАТО.
Можна говорити, що ті конституційні зміни не перевели нас на наступний етап дорогою до членства; не зняли жодної вимоги стосовно реформ; та й принцип консенсусу в НАТО нікуди не подівся. Але вони стали політичним запобіжником, який дуже сильно ускладнив чи навіть зробив неможливим розворот України – як після зміни влади у 2019 році, так і після початку повномасштабного вторгнення.
Подібний ефект очікується і від "українського" рішення НАТО.
Місія для України та інші засоби цементування
Зміна політичної формули двосторонніх відносин стала не єдиним рішенням, яке саміт НАТО ухвалив як "запобіжник проти Трампа".
До цього блоку належить і обіцянка довгострокового фінансування ЗСУ з бюджетом на 2025 рік у сумі 40 млрд євро. Це рішення не є безпроблемним, в Альянсі ще виникатимуть суперечки про його втілення ("ЄвроПравда" детально про це розповідала). Однак те, що лідери думають над стабільністю безпекової допомоги – безумовно, добре.
Не менш важлива зміна у контексті підготовки НАТО до епохи Трампа – це створення механізму координації допомоги Україні, яка доповнить, а за потреби повністю замінить формат "Рамштайн", який втілюють американці (а отже, вони можуть одного дня його зупинити).
Цей механізм отримав назву "Ініціатива НАТО з безпекової допомоги і навчання для України" (англійською – NATO Security Assistance and Training for Ukraine, NSATU).
Що він змінює?
Перш за все, відповідна структура НАТО тепер матиме інформацію про усі безпекові пакети, які держави Альянсу пообіцяли і які фактично надали Україні. Досі цієї інформації не мав ніхто, І навіть США, координуючи "Рамштайн", мали тут обмежений інструментарій.
Якщо спрощено, то тепер саме структури НАТО бачитимуть, де є найбільші прогалини у задоволенні потреби, заявлених Києвом. Де союзникам треба посилити роботу, куди найкраще спрямувати кошти тим країнам, які надають грошову допомогу на закупівлю зброї, а не матеріальну, тощо.
Командування цієї нової натовської структури буде розміщене у німецькому Вісбадені, а його керівником, як очікується, буде генерал Крістофер Каволі – американський військовий, нині головнокомандувач Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі, який опікується координацією допомоги ЗСУ і зараз, у рамках "Рамштайн". Це дозволить забезпечити максимальну можливу плавність переходу на нову систему координації, навіть якщо нова адміністрація США втратить до цього інтерес.
Ще один відносно новий інструмент, який Альянс анонсував деякий час тому, але все одно подає у рішенні саміту як свіже досягнення – це Спільний центр з питань аналізу, освіти та підготовки у Польщі (Joint Analysis, Training, and Education Centre, JATEC). Це – спільна структура України й НАТО, покликана підвищити оперативну сумісність України з Альянсом. Україна "продає" союзникам його створення як свій внесок у стійкість НАТО і готовність протистояти російським загрозам – адже JATEC буде опікуватися не лише тренуванням українських військових, а й передачею досвіду ЗСУ у бойовому протистоянні з росіянами.
І, нарешті, саме у Вашингтоні Альянс схвалив рішення про посилення своєї присутності в Україні.
Останній час у НАТО обговорювали ідею створити у Києві структуру за назвою "місія НАТО" на заміну представництва Альянсу, що діє тут вже багато років. Від зміни назви рештою відмовилися, і причина цього доволі курйозна: у багатьох посадовців вона викликала аналогію з місією НАТО в Афганістані – потужною добре фінансованою структурою, яка, втім, зрештою, разом з усіма іншими афганськими програмами, перетворилася на історію провалу.
Це можна називати забобонами, але саме через такі міркування зміни назви вирішили уникнути. Але функціонально зміниться практично все.
По-перше, у натовській дипмісії зміниться керівник, і новий посадовець матиме високий статус в ієрархії Альянсу – буде спецпредставником генсека. Для великих західних бюрократій, таких як НАТО, це має значення.
Зараз союзники ведуть перемовини про те, хто обійме посаду. З кількох джерел "ЄвроПравда" має інформацію, що європейські союзники виступили з вимогою, що це не має бути американець, щоби збалансувати вплив США.
Крім того, принципово зміниться натовська присутність у Києві – і чисельність, і рівень. З’явиться велика кількість "прикомандированих офіцерів" від держав-союзників, відповідальних за ключові напрямки. Словом, за роботу з Україною беруться серйозно. І це стало, напевно, ключовою зміною, яку приніс Вашингтонський саміт.
Причому перед новою структурою ставлять завдання добитися готовності України до вступу. У тому числі – у проведенні реформ сектора безпеки і оборони.
Це, напевно, головна позитивна новина. Бо якщо бюрократична машина починає працювати над тим, щоб Україна стала членом НАТО, то цей намір вже є не лише на рівні політиків, і його дійсно планують втілити. Звісно, якщо Україна сама буде лишатися на цьому шляху.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди",
Вашингтон – Київ