Флірт із Марін Ле Пен: як Макрон обрав прем'єра Франції і які наслідки матиме це рішення
"Наші голоси вкрали", "Французи за це не голосували" або навіть "Макрон – зрада – відставка". З такими гаслами десятки тисяч (а за даними організаторів – сотні тисяч) французів вийшли 7 вересня на масові протести проти призначення прем’єр-міністром Франції 73-річного "голліста" Мішеля Барньє.
На протести вийшли прихильники лівих партій, які на останніх виборах були об’єднані у складі блоку "Новий народний фронт" (ННФ).
ННФ хоч і не отримав більшості мандатів, проте посів перше місце на виборах та має найбільшу парламентську фракцію. Саме тому ліві переконані, що президент Емманюель Макрон не мав іншого вибору, аніж призначити головою уряду кандидатку від ННФ Люсі Касте.
Втім, президент Франції мав іншу думку з цього питання, відмовившись її призначати та пояснивши це тим, що у ННФ немає ані більшості, ані гарантій, що такому уряду не буде відразу винесено вотум недовіри.
Тим дивніше враження справляє остаточне рішення Макрона – делегувати на посаду прем’єра політика з партії "Республіканці", що зайняла на виборах лише четверте місце.
А головне – навіть за умови, що цей уряд матиме підтримку і "Республіканців", і пропрезидентських партій, він все одно не матиме більшості й формально залишається вкрай вразливим перед вотумом недовіри.
Саме тому французькі ліві переконані, що
таке призначення було би неможливим без гарантій лояльності з боку партії Марін Ле Пен.
Невипадково популярним плакатом на мітингу 8 вересня було прізвище нового прем’єра Barnier з виділеними іншим кольором літерами RN – натяк на ультраправу партію "Національне об’єднання" (Rassemblement National).
Чи відповідають реальності ці звинувачення? І якщо так – чи не несе це додаткових загроз Україні? Спробуємо розібратися.
Крах основного плану Макрона
60 днів (якщо рахувати від дати другого туру парламентських виборів) знадобилося Емманюелю Макрону, щоб нарешті визначитися з кандидатурою прем’єра.
Так, формально під час Олімпійських ігор коаліційні перемовини були поставлені на паузу – хоча напевно неофіційно продовжувалися й тоді. Але все одно такий довгий період коаліціади став для Франції безпрецедентним.
Причина цього дуже проста – президент Макрон мав чіткий план, якою має бути нова коаліція, і намагався переконати політиків з опозиційних сил підтримати саме його.
Цей план передбачав формування широкої коаліції навколо "макроністів".
По суті, президент Франції хотів створити широку коаліцію, закриту лише для радикалів – вже згаданого "Нацоб'єднання" та ультралівої партії "Нескорена Франція" Жана-Люка Меланшона.
Цей варіант виглядав найвигіднішим для пропрезидентських сил, оскільки вони стають не лише основою для такої коаліції, а й її "з’єднувальним розчином".
Проте обов’язковою умовою реалізації цього плану мав стати розкол "Нового народного фронту", в який окрім "Нескореної Франції" входять і соціалісти, і "зелені", і навіть комуністи.
Макрон сподівався, що у збудовану ним коаліцію увійдуть щонайменше соціалісти, з багатьма з яких він досі має непогані відносини. А в ідеальному випадку – й "зелені".
Тобто – помірковані ліві сили, присутність яких у коаліції не унеможливить входження туди правих "Республіканців".
Саме тому Макрон вів переговори з політиками як із Соціалістичної партії, так і з "Республіканцями", обговорюючи можливість призначення когось із них на посаду прем’єра. При цьому спільне у цих політиків було те, що вони належали до поміркованого крила своїх партій, а відповідно, їхні кандидатури не виглядали категорично неприйнятними для входження до такої коаліції інших політичних сил.
Інколи здавалося, що стратегія "розкачування" ННФ от-от матиме успіх. Всередині соціалістів утворилася потужна група, яка пропонувала погодитися на пропозицію Макрона і нарешті отримати свого прем’єра.
Проте категорично проти цієї пропозиції було керівництво партії, насамперед її перший секретар Олів'є Фор. Аргументи цієї групи були очевидні: соціалісти, в недавньому минулому – одна з ключових партій Франції, пережили глибоку кризу і лише зараз повільно виходять із неї. Поступово партія повертає собі виборців, які перейшли до "Нескореної Франції".
За таких обставин згода партії на крок, який у лівому фронті буде однозначно розцінений як "зрада", може стати для партії смертельним.
Тож ані соціалісти, ані "зелені" так і не піддалися на вмовляння Макрона.
Можливо, президент Франції міг ще трохи продовжувати заманювати соціалістів, проте зазнав удару від одного з найближчих своїх союзників.
Несподівано про свої президентські амбіції заявив Едуар Філіпп – прем’єр Франції під час першої каденції Макрона, а нині – голова партії "Горизонти". У президента цю заяву сприйняли як удар в спину, тим більше – у пресі з’явилася інформація, ніби Філіпп не виключає навіть дострокових виборів голови держави.
Стало зрозуміло, що перемовини про призначення прем’єра затягнулися й настав час переходити до плану "Б".
Саме тому несподівано Макрон оголосив про призначення головою уряду політика, який не тільки не розглядався на роль прем’єра (далі пояснимо, чому), але на додачу напередодні вкрай гостро критикував Макрона, називаючи його манеру управління "самотньою та зарозумілою".
З оглядом на ультраправих
Нинішня зміна голови уряду вийшла символічною – наймолодший в історії Франції прем’єр Габріель Атталь (35 років) передає повноваження найстаршому.
Проте в кандидатурі Мішеля Барньє є набагато важливіші моменти, аніж вік.
"Європейська правда" вже детально проаналізувала погляди нового очільника уряду Франції на Україну та на російсько-український конфлікт. Якщо коротко – він завжди підтримував територіальну цілісність України, проте до початку повномасштабного вторгнення виступав за послаблення санкцій проти Росії.
Ця позиція довгий час була мейнстримною для "Республіканців" (згадаймо, що колишній лідер парламентської фракції цієї партії та експрем’єр Франсуа Фійон довгий час був навіть членом ради директорів двох російських компаній).
Тим більше, що особливе ставлення до Радянського Союзу/Росії вважається політичною спадщиною генерала Шарля де Голля.
Проте навіть серед однопартійців Мішеля Барньє відрізняли консервативні погляди.
Погляди, які його опоненти часто називали близькими до ультраправих.
Показовий приклад: призначення нового прем’єра суттєво занепокоїло французьку ЛГБТ-спільноту. Там згадали, що в далекому 1981 році, коли у Франції було остаточно декриміналізовано одностатеві відносини, молодий депутат Барньє голосував проти такої ініціативи.
Звичайно, зараз не варто очікувати радикальних скорочень прав представників ЛГБТ. Інша річ – мігранти, адже Мішель Барньє виступає за різке посилення контролю за міграцією.
Племінниця Марін Ле Пен Маріон Марешаль у цьому контексті нагадала, що в 2021 році Барньє брав участь у праймериз "Республіканців" для участі у президентських виборах і виступав із різко антимігрантською програмою.
Побажавши новому прем’єру "дотриматись своїх обіцянок", Марешаль нагадує, що три роки тому Барньє виступав за "мораторій на імміграцію", "різке обмеження програми возз’єднання сімей" та навіть за "спрощене видворення".
Така жорстка позиція нового голови уряду Франції робила його абсолютно неприйнятною кандидатурою для посади очільника уряду при коаліції, до якої входитимуть помірковані ліві (як хотів Макрон від самого початку).
А ще вона є причиною, чому ННФ відкидає для себе будь-яку можливість співпраці з новим урядом і обіцяє голосувати за вотум недовіри.
І тоді виникає наступне питання: на підставі чого Макрон впевнений, що цей уряд переживе вотум недовіри? І тут можлива лише одна відповідь – дуже схоже, що це призначення було результатом домовленостей з "Національним об’єднанням".
Про це напряму заявляють у ННФ. "Існує фактична впевненість", що призначення Барньє відбулося внаслідок "погодження його кандидатури крайніми правими", стверджує експрезидент Франсуа Олланд.
А профспілкова лідерка Софі Біне характеризує нового голову уряду як "людину з партії, яка займала останню позицію і чиє політичне виживання залежатиме від "Нацоб'єднання", оскільки саме вони висловлюватимуть вотум недовіри в той чи інший бік".
Перші заяви нового прем’єра лише підкріплюють ці звинувачення.
Мішель Барньє окреслює три пріоритети роботи свого уряду: шкільна реформа, "щоденна безпека", а також контроль за імміграцією. На додачу він обіцяє розповісти правду "про фінансовий та екологічний борг, який і так важким тягарем лягає на плечі наших дітей".
Багато оглядачів назвали ці обіцянки "сигналами для "Нацоб'єднання".
І на додачу Барньє обіцяє "повагу уряду до всіх політичних сил, які представлені у парламенті" – і це також явний сигнал для ультраправих.
Тож не дивно, що лідер "Нацоб’єднання" Жордан Барделла заявив, що його політсила готова до співпраці з новим урядом. І хоча там не планують брати участь у його роботі – обіцяють бути "конструктивною опозицією", на відміну від лівих (тобто не підтримувати вотум недовіри уряду).
Уряд без коаліції, але з вимогами
"Одне з перших питань, яке ми йому поставили, було те, яким прем’єром він хоче бути. Якщо це буде прем’єр-колаборант (тобто такий, що виконуватиме волю Макрона. – Ред.) – тоді без нас. Чи це буде повноцінний прем’єр?" – розповідає про зустріч із Барньє сенатор від "Республіканців" Бруно Ретайо.
За словами сенатора, у відповідь Барньє пообіцяв проводити самостійну політику, і тому "Республіканці" підтримують його уряд і готові взяти участь у його роботі.
Попри це, не варто забувати, що у нинішньому парламенті "Республіканці" мають найменшу фракцію – лише 47 мандатів. А відповідно, успіх нового уряду залежатиме від співпраці з іншими політичними силами. Насамперед – із "макроністами" (сумарно 166 мандатів).
Ситуацію, коли президент та прем’єр представляють ворогуючі політичні сили, у Франції називають "співмешканням". Натомість в оточенні Макрона нинішню ситуацію називають "вимогливим співмешканням" – тим самим натякаючи, що мають інструменти впливу на новий уряд.
Це неофіційно визнають і в оточенні голови уряду.
"Технологічно це буде співмешкання, проте важко уявити Мішеля Барньє, який суперечить Макрону, стукаючи кулаком по столу",
неофіційно визнає один із політиків від "Республіканців".
Втім, варто визнати, що за багатьма ознаками Барньє може бути досить комфортним головою уряду для Макрона.
Щонайменше, з ним президент не матиме проблеми, яка зрештою унеможливила коаліцію з лівими.
Якщо для лівих принциповим питанням було скасування пенсійної реформи Макрона та пониження віку виходу на пенсію (а для Макрона так само принциповим було збереження цієї реформи), то Барньє не лише не прагне цього, але й навіть підтримує подальше збільшення пенсійного віку з нинішніх 62 до 65 років.
А ще у Барньє обіцяють, що новий голова уряду "матиме повагу до інституцій", тобто не втручатиметься у сфери, які у Франції традиційно належать до повноважень президента: зовнішньої політики та оборони. Останнє, зазначимо, є вкрай важливим для України.
Щоправда, навіть повна підтримка з боку "макроністів" не дає новому уряду парламентської більшості. А в ситуації конфлікту з лівими єдиною політичною силою, яка може допомогти голосами, є "Нацоб'єднання".
І саме тому "Національне об'єднання" можна назвати головним переможцем прем’єріади.
Чи не буде тут проблем для України?
Наразі схоже, що партія Ле Пен готова обмежитися ініціативами нового уряду щодо посилення контролю за міграцією. Та чи можливо, що з часом вона почне вимагати й перегляду кроків у допомозі України?
На щастя, в короткостроковій перспективі цей ризик є дуже низьким. Тиск з боку ультраправих компенсується інструментами впливу від "макроністів".
А головне, підтримка французькими політиками України насамперед залежить від підтримки з боку французького суспільства. Невипадково свою політику щодо України були вимушені скорегувати навіть такі відверті "друзі Путіна", як "Нацоб’єднання".
Наразі головний ризик для України полягає в тому, що вихід Франції з політичної кризи може виявитися дуже недовгим. Так, 74% французів вважають, що новий уряд не зможе довго протриматися.
І тоді на Францію чекає нова політична криза – ще більш гостра. Криза, через яку Парижу стане не до підтримки Києва.
Автор: Юрій Панченко,
редактор "Європейської правди"