Історія нелюбові: як сформувалось і як змінювалося ставлення Дональда Трампа до України
Володимир Зеленський "ніколи не повинен був дозволити цій війні розпочатись", а тепер ця "війна програна" – колишній президент США та кандидат на посаду президента ще на один термін Дональд Трамп відзначився ще однією заявою щодо України та російської війни проти неї.
Ці слова, звісно, не мають дивувати нікого, хто стежив за позицією Трампа з цього приводу.
Проте вони дають нам привід нагадати про основні риси цієї позиції та розглянути її в контексті політичного шляху Трампа – від його початку до можливого повернення до Білого дому.
Світ очима Трампа
Остання заява Дональда Трампа нагадує нам, що для нього всі питання завжди мають персоніфікований характер.
Трамп майже ніколи не каже "Росія" чи "Україна", але завжди каже про Путіна чи Зеленського.
Це походить від зациклення експрезидента США на першій особі, лідері, зокрема на самому собі. Світ обертається навколо нього, власні інтереси домінують над рештою пріоритетів, тож геополітика, державні інтереси набувають лише вторинного значення.
Через цю призму корисно згадати, що
Трамп вважає, що Україна – це щось погане і переважно шкідливе для нього особисто.
Звісно, можна зазирнути і в період першого походу Трампа у велику політику. Зокрема, подивитися на його публікації та висловлювання, що вони виявляли окремі риси зневаги до міжнародного порядку та цінностей у світовій політиці.
Але почнемо, власне, з 2016 року, коли він вперше став кандидатом у президенти США.
На той час війна Росії проти України тривала вже два роки. Проте це не заважало Трампу робити заяви на кшталт того, що оскільки багато українців говорять російською, то логічно думати, що ці землі мають стати частиною Росії.
Зокрема, він публічно заявив, що розгляне питання належності Криму Росії. На цьому тлі позиція Гілларі Клінтон, яка вже тоді порівнювала Путіна з Гітлером, виглядала кращою для українських інтересів. Але вона програла вибори.
Українські "граблі"
Протягом виборчої кампанії 2016 року інформація з України допомогла демократам "торпедувати" Пола Манафорта, який з березня 2016 року керував виборчим штабом Трампа.
Призначення такої людини, як Манафорт, на цю посаду уже саме по собі промовисте, але то американські внутрішні політичні справи. Зрештою, він згодом відправився за ґрати, аж до його помилування Трампом на останньому відрізку його президентства.
Трамп ніколи не забував про те, як українці, на його думку, опинились по інший бік барикад.
Вже у тижні, що передували вступу Трампа на посаду президента, стало зрозуміло, що він тяжіє до угоди з Путіним, в якій інтереси України стали б розмінною монетою (про це треба пам’ятати зараз).
Його призначенець на посаду радника з національної безпеки Майкл Флінн вступив для цього в контакт з послом РФ в США. Згодом і Флінн "спалився" та був вимушений піти – тож перелік людей з оточення Трампа, хто погорів на питанні Україна та Росії, зростав.
Проте проросійський імпульс Трампа виявився заблокованим розслідуванням зв’язків його кампанії з Росією.
Це створило контекст, в якому Трамп просто не міг робити кроки назустріч Москві, адже до нього була прикута щільна увага преси та політичних опонентів. Саме тому, коли до нього прийшли високопосадовці адміністрації з пропозицією передати Україні летальну зброю, він на це погодився.
Також важливо розуміти, що в потенційній майбутній адміністрації Трампа уже не буде людей на кшталт Рекса Тіллерсона, Герберта Макмастера чи Джеймса Меттіса. Трамп вивчив урок і планує подбати про те, щоб його оточували виключно лоялісти, ті, хто вже не буде його обмежувати чи стримувати його пориви.
Нещодавно ми дізналися, як Трамп, майже вибачаючись, питав Путіна, як би той поставився до поставок Америкою зброї Україні, ніби підкреслюючи, що "це не я", це не моя ідея, але я вимушений це зробити. Знаємо і що Путін відповів, що це була б помилка і що це нічого не дасть.
Щодо останньої тези, то тут, власне, доречно згадати про переконання Трампа в тому, що в України немає шансів проти Росії, що вона приречена на поразку, а Росія – на перемогу.
Захоплення диктаторами
Особисте ставлення Трампа до Владіміра Путіна завжди інтригувало і експертів, і медіа.
Це щось близьке до обожнювання. Путін є єдиним світовим лідером, про якого Трамп ніколи не вимовив поганого слова, а зазвичай приставав на те, аби захищати його від критичних зауважень.
Висловлювались здогадки про наявність якогось компромату. Але насправді таке ставлення переважно відбиває бачення Трампом себе, політики, світу. Йому імпонує система, яку збудував Путін у Росії, де немає місця незалежним судам, пресі та власне демократії.
Ставлення Трампа до демократії специфічне.
Він не вважає це якоюсь імперативною цінністю. Через це він має кращі стосунки з авторитарними лідерами, аніж з лідерами демократичних країн, – велика галерея, від Сісі в Єгипті до Кіма в Північній Кореї, включно з Путіним.
Тому теза, що однією з причин ставати на бік України є те, що Україна є демократією, яка бореться проти авторитарного режиму, геть не працює для Трампа та його політичної команди.
Більше того, той факт, що Україна є демократією, яка намагається слідувати європейським ліберально-демократичним цінностям, лише дратує прихильників Трампа.
Так само і з баченням Трампом світу.
Світовий устрій його не задовольняє, порушення міжнародного ладу та права не вражають.
Європейський Союз для нього є просто опонентом. НАТО є організацією, від якої немає користі і члени якої, на думку Трампа, не сплачують те, що мають сплачувати.
Звісно, на останній пункт можна поглянути крізь призму того, що європейські члени дійсно недостатньо вкладали у свою безпеку та оборону. Про це активно почав говорити ще попередник Трампа в Білому домі Барак Обама, до якого у Трампа немає жодних симпатій.
Можна також вбачати в такому ставленні специфічний характер мислення Трампа – "що нам/мені з того?", але насправді корінь такого ставлення – в нерозумінні функції Альянсу, цінностей та принципів, на яких він будується.
Міжнародний лад, який Америка методично будувала та підтримувала десятиліттями, за різних адміністрацій, для Трампа позбавлений змісту.
Свита грає королем
Ставлення Трампа до України формувалося під впливом людей, які не мають до неї жодних симпатій.
Ми вже згадували про Путіна, з яким Трамп, як ми нещодавно дізналися, мав розмови і після того, як пішов з посади президента. Ще одна особа – Такер Карлсон.
А серед інших міжнародних діячів не можна не згадати угорського прем’єра Віктора Орбана.
Вплив Орбана на Трампа не всім відомий, але він є чималим і його не можна недооцінювати.
Адже коли ми чуємо від Трампа, що українці погані люди, вщент корумповані, не люблять його, а люблять ліберальну демократію (а не "неліберальну" або якусь "суверенну"), то це, зокрема, є відлунням такого впливу угорського прем'єра.
Будапешт в цілому займає дуже важливу позицію для консолідації сучасного консервативного руху.
Невипадково Трамп навіть згадав Орбана як приклад світового лідера найвищого ґатунку на нещодавніх президентських дебатах. Когось, мабуть, це здивувало, але не тих, хто уважно стежить за їхніми стосунками.
Трамп неодноразово звертався до своїх радників з вимогою пояснити йому, чому саме ми – Америка – маємо підтримувати Україну. Для нього це абсолютно не було (і не є) очевидним.
Із пояснень радників він чітко зрозумів одне: що Україна потребує американської допомоги. А раз так, то чому б не скористатися цим та не отримати щось корисне для себе у відповідь.
В цьому коріння скандалу 2019 року, коли Трамп вимагав від українського керівництва певних кроків, які могли б допомогти йому в президентських перегонах.
Телефонна розмова 25 липня 2019 року та фраза "я хотів би, щоб ви зробили нам послугу" призвела до заморожування на певний час допомоги для України, шаленого тиску, шантажу і врешті – до слухань у Конгресі США.
Після початку повномасштабної російської агресії в лютому 2022 року Трамп швидко відзначився заявою про "геніального Путіна".
А згодом він створив на своєму фланзі Республіканської партії атмосферу справжньої антиукраїнської істерії. Він переконував, що зброя та гроші для України – це все "на вітер". Що загроза на південному кордоні важливіша для США, ніж агресія Росії. Що допомога Україні – це справа європейців. Що це відволікає від загрози з боку КНР.
Ну й, звичайно, що Україна корумпована, тож гроші розкрадають та зброю теж направляють не за призначенням.
Згодом тези стали більш точковими: про начебто диктатуру в Україні та тиск на пресу й опозицію, нелегітимність влади через непроведення виборів, утиски православних/християн та багато чого іншого.
Трамп власноруч створив соціальну базу, яка ненавидить Україну.
Ця база залишиться впливовим фактором, навіть якщо він стане президентом. Адже навіть якщо Трамп захоче, він не зможе швидко та ефективно змінити ці настрої.
Останні заяви про "мирний план" свідчать про те, що жодного плану немає, окрім власне згоди на російські вимоги.
Трамп уникає розмови про це в деталях, але його напарник на виборах сенатор Джей Ді Венс поділився своїм баченням – і при цьому немає жодних підстав вважати, що в Трампа інакша позиція.
І останні заяви Трампа – мовляв, Україна сама винна в тому, що з нею сталося, – це підтверджують. Він також вірить у те, що Росія приречена виграти війну, тож навіщо підтримувати Україну?
* * * * *
Сподівання на те, що позиція Трампа з українського питання може якимось чином змінитись, якщо він повернеться до Білого дому, залишає враження видавання бажаного за дійсне.
Його позиція є усталена, вкорінена. Так, Трамп є популістом та демагогом, тож слова можуть розходитися зі справами, але в не в цьому випадку.
Якщо кажуть, що Трамп може обуритись через те, що Росія не виконуватиме якісь домовленості, то забувають, що наразі немає жодного бачення того, що саме команда Трампа може вимагати від Росії.
Набагато простіше просто припинити підтримку Україні і тим самим примусити її пристати на російські вимоги.
Звісно, лише американцям вирішувати, хто стане їхнім наступним президентом. Україна має лишатися осторонь і терпляче очікувати на результати виборів.
Так само правда, що Києву доведеться будувати відносини з усіма політичними партіями та групами.
Але при цьому треба позбутися зайвих "рожевих" необґрунтованих очікувань.
Наша критика слабких місць у підходах і політиці нинішньої американської адміністрації не дає достатніх підстав для того, щоб вважати, що зміна команди в Білому домі може стати для нас позитивом.
Автор: Володимир Дубовик,
директор Центру міжнародних досліджень, доцент кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені Мечникова