Вижити в епоху Трампа. Чому палають відносини зі США та що варто робити Україні
Почнемо з банального, але досі не очевидного для багатьох, у тому числі лідерів думок та представників влади: Україна поволі втрачає США як безпекового партнера; цей процес треба розтягти якомога на довше, але зупинити його не вийде.
Усвідомити це необхідно якнайшвидше. І українському суспільству, і владі – щоб уникнути ще більших помилок, ніж ті, які вже відбуваються.
Причому річ не лише в Україні – США позбуваються звичної безпекової ролі для всієї Європи (яка насправді потребувала змін ще від часів розпаду СРСР), і переорієнтовується на Китай.
Цей розрив є поступовим, він далеко не завершений: всупереч публічним заявам із Вашингтона, не варто ставити хрест на партнерстві з США вже зараз. Процес цілком можливо загальмувати (що, зрештою, буде вигідно і Україні, і США). Однак він відбувається і давно став незворотним – просто за Трампа все шалено прискорилося і набуло потворних обрисів.
А те, як цей процес веде команда Дональда Трампа та особисто президент США, те, як США шантажують Україну – додає комунікаційних викликів, на які наша країна не завжди відповідає коректно. Ми всі побачили це протягом останнього тижня. Втім, тут трагедії точно не відбулося.
Заяви Трампа про Україну обурюють, але від них не варто впадати у розпач.
Це одна з тих "особливостей" нової адміністрації США, про які вже йшлося вище.
Для Трампа політичні заяви вже не мають тієї ваги, як це було у міжнародних відносинах досі. Брехня та маніпуляції навіть геббельсівського масштабу перетворилися на цілком "нормальний" інструмент. А одночасно нормалізувалася практика, за якої Вашингтон може діаметрально змінити риторику і без жодних пояснень відмовитися від сказаного раніше. Ніби нічого й не було.
Усе задля того, щоби Трамп міг оголосити виборцям про перемогу. І немає значення, що цілком можливо, насправді її немає. Все це створює для України не лише виклики, а й можливості – часом може бути достатньо підіграти его Трампа, щоби отримати його прихильність. І навпаки – суперечка, яка не змінює нічого на практиці, може бути здатна завести Україну в ще глибші проблеми.
Це особливо важливо в контексті американсько-української угоди про надра. Переговори щодо неї тривають, і українська влада має не перетнути важливі червоні лінії. Щоб ми не опинилися у ситуації, коли у безпековому плані США підуть (а це станеться!), але перед цим обтяжать Україну односторонніми зобов’язаннями. Така угода нам точно не потрібна.
Ця стаття "Європейської правди" пояснює, про що йдеться, і допомагає зрозуміти нову політику США.
Сполучені Штати Америки, а не Європи
Ще під час першого президентського терміну Дональда Трампа було поширеним хибне очікування про те, що тектонічні зміни у зовнішній політиці США, які запустила його адміністрація, є випадковістю, історичним "багом", коли американські виборці, попри століття демократичного досвіду, не зрозуміли, за кого ж вони голосують.
Перемога Джо Байдена у 2020 році додала палива цим сподіванням, та й сам 46-й президент США підтримував цей міф. "America is back" ("Америка повернулася") – оголосив Байден на початку свого президентства.
Утім, ця "потужна" заява не витримала перевірки реальністю. Байден та його зовнішньополітичний ідеолог Джейк Салліван так і не повернулися до зовнішньої політики обамівських часів (у якій для України далеко не все було добре, але ми зараз не оцінюємо підходи, а констатуємо тренди). Певні кроки були, але більше декларативні; а стратегічно адміністрація Байдена продовжила рух часів "першого Трампа" за ключовими напрямками.
США дедалі більше почали зміщувати фокус уваги з Європи і Росії на Китай. Саме китайська політика стала тим, що формує основу ухвалення рішень у Вашингтоні.
Тиск на союзників по НАТО, щоб вони нарощували свої оборонні бюджети, вже не мав тих непристойних форм, як за президента Трампа – але й за Байдена він зберігся.
Байден підтримав також ідею про зменшення закордонної присутності армії США попри ризики (згадайте, якою іміджевою катастрофою обернулося виведення військ з Афганістану).
А от з Росією уряд Байден цілком готовий був співпрацювати і поступатися їй аж до початку повномасштабної війни. Згадаймо зняті санкції з "Північного потоку" та переговори Путін-Байден у Женеві у 2021 році, які, як багато хто вважає, дали Путіну сигнал про неготовність США відстоювати свої інтереси.
Другий термін Трампа спричинив тектонічний зсув за швидкістю, формою та глибиною проведення змін, але не за їхнім напрямком. Головним із них і надалі лишається переорієнтація США з Європи на Китай. Те, що США в осяжній перспективі хочуть піти з Європи та покласти на європейські держави їхній захист – взагалі не є несподіванкою, про це йдеться останні вісім років. І навряд чи це зміниться згодом.
Це нарешті починають розуміти ключові європейські столиці.
Але це, схоже, досі не до кінця усвідомлюють у Києві. На цьому варто зупинитися окремо, але спершу – про надзвичайно важливе для Трампа: публічну комунікацію.
Не сприймайте заяви Трампа буквально
"Ідеальний шторм", який відбувається зараз в американсько-українських відносинах, не лишив байдужим нікого, і це доволі природно. Коментарі та заяви, що лунають від президента США та представників його команди, є принизливими не лише особисто для Володимира Зеленського, а й для України в цілому.
Це немислимо, обурливо, та й просто суперечить логіці – називати Україну диктатурою попри те, як багато наша держава поклала на вівтар демократії. Ще більш обурливо і неприйнятно звучать заяви Трампа, які прирівнюють агресора та жертву, Росію та Україну; ба більше, часом у цьому порівнянні саме Росія отримує перевагу. І це далеко не повний список образ, що пролунали від Трампа за останні дні.
А на додаток Україна має всі підстави для розчарувань не лише через заяви, а й через окремі дії американського президента.
Легітимізація Путіна. Переговори з Росією без урахування позиції Києва. Нав’язування Україні кабальної редакції договору про надра.
І тут варто знову згадати про заяви – США вимагають відшкодування допомоги, яку Україна отримувала як безповоротну, та ще явно завищуючи її вартість.
Усе це дійсно здатне викликати шок, обурення, протест.
За традиційною логікою міжнародних відносин такі дії партнера зазвичай потребують "взаємності", тобто відповіді, співмірної за тональністю. Наприклад, США дорікають нам тим, що українці отримали безкоштовно американську допомогу – але й Україна має підстави нагадати, що свого часу під тиском США ми позбулися ядерної зброї, утилізували частину техніки, а решту, разом з ракетами, віддали Росії. А зараз ці літаки та ракети використовуються для ударів проти нас.
У соцмережах вже лунають заклики до Зеленського публічно нагадати Трампу про це і теж виставити рахунок, у відповідь на приниження України з його боку. І, повторимося, у традиційній дипломатії це могло б мати сенс.
Але діяти з Трампом "традиційно" – безглуздий та шкідливий шлях.
Не лише у цьому питанні. Інших публічних "наїздів" із США це також стосується.
Щодо усіх неправдивих заяв Дональда Трампа є вдосталь контраргументів. Але давайте чесно: невже хоч хтось вважає, що причиною вимог про "вибори просто зараз" або ж безглуздих тверджень про 4% підтримки Зеленського серед українців є брак джерел інформації у Трампа, Маска тощо? Звісно ж, ні.
Президент Зеленський вже припустився помилки, коли у четвер розпочав заочну полеміку з американським колегою, але це лише підняло градус протистояння і не дало жодних бонусів.
Річ у тім, що для чинного президента США, який прийшов у політику з бізнесу вже у поважному віці та зі сформованим світоглядом, публічні заяви мають зовсім інше значення.
Це – інструмент не донесення позиції, не публічної державницької комунікації, а лише конкурентної боротьби. Боротьби без правил, як і годиться у бізнесі, з якого походить чинний президент США (детальніше про це – у колонці "Рецепт "успіху" Трампа" на "ЄвроПравді".
У цій матриці контраргументи Зеленського звучать для Трампа як спроба України оголосити йому війну у публічному полі. Як атака на його, Трампа, рейтинг серед виборців.
Така собі "ворожа діяльність", на яку Трамп має відповідати – що він і зробив.
Звісно, ми можемо діяти так само, але чи дасть Україні хоч якийсь плюс закручування емоцій у відносинах з США? Звісно ж, ні. Навіть якщо ми будемо на 100% праві у цій дискусії, а Трамп і надалі оперуватиме виключно фейками та маніпуляціями – Україна вийде з цієї суперечки слабшою, ніж заходила у неї.
А на меті протягнути збереження американської підтримки якомога довше можна буде ставити хрест.
Важлива деталь: від кількох джерел доводилося чути, що в останні тижні у переговорах з європейськими лідерами, у тому числі у Мюнхені, від українського керівництва звучало прохання не вступати в публічну полеміку з Трампом, намагатися ігнорувати його вербальні "наїзди". Але сам Зеленський не зміг утриматися від емоційної відповіді, яка не дала плюсів.
Наразі схоже, що на Банковій цю помилку усвідомили. Нагнітання емоцій з українського боку припинилося.
Але треба окремо підкреслити: все це не означає, що Україна має перестати відстоювати свій інтерес у діалозі з США. Навпаки, це необхідно робити. І тут – якщо йдеться не про публічну активність, а про переговори – у США цінують силу.
Угода не за будь-яку ціну
Заяви Зеленського, звісно ж, були не єдиним чинником, який викликав фонтан емоцій та некоректних заяв від Трампа і його адміністрації.
Весь цей обмін відбувався на тлі першої невдачі Трампа на українському треку від часів його інавгурації. Йдеться про запропоновану минулого тижня угоду щодо розподілу між США та Україною доходів від українських природних ресурсів та, потенційно, інфраструктури.
Угоди, яка у початковій редакції перетворилася б на кабалу для України з катастрофічними наслідками – але яку Вашингтон шантажем та тиском вимагав підписати її саме у такій редакції.
"ЄвроПравда" детально розповідала про ці події у статті "Копалини в обмін ні на що", і ще тоді ми пояснили, що попри всю емоційність подій навколо цього документа, Україна продовжує вважати, що угоду можливо доопрацювати до редакції, що буде не просто прийнятною, а вигідною для обох сторін.
Останніми днями стало відомо, що ідею повернення до угоди не відкидають і у США. За даними "ЄвроПравди", початковий проєкт, який вже "злили" у ЗМІ, суттєво змінився; зокрема, тепер діалог йде про меморандум, рамковий документ, який потім може бути розкритий більш деталізованою угодою.
Минулого досвіду достатньо для висновку, що у будь-якому разі переговори не будуть простими. Варто готуватися до нових кампаній тиску з боку США.
Але є червоні лінії, які точно не можна перетинати.
Перша з них – це вимога Трампа про те, щоби прибуток від спільної розробки українських надр йшов на відшкодування американської допомоги, яку Україна отримала за останні три роки.
Це категорично неприпустимо. Взагалі, за жодних умов.
Відшкодування допомоги, наданої безповоротно (за двопартійним рішенням Конгресу, яке, до слова, у підсумку публічно підтримав і сам Трамп), не може бути навіть предметом обговорення. Україна захищала трансатлантичну безпеку ціною життя своїх воїнів, а американський внесок у цей захист – не був позикою. Це не єдиний аргумент, але цього достатньо для твердого "ні".
До слова, у непублічній дискусії, доводячи свою позицію, Київ може посилатися і на Будапештський меморандум та наводити вартість утилізованої або переданої росіянам зброї. Бізнес-підхід нинішньої адміністрації США цілком припускає жорстке ведення переговорів. Це – нормально.
Але переводити це у публічну площину – не найрозумніший шлях, про що вже йшлося вище.
Другу червону лінію оголосив Зеленський у Мюнхені, і з нею варто погодитися: президент наполягає, що навіть у формі меморандуму договір з США має містити безпекові гарантії.
Щодо цього між Києвом і Вашингтоном досі триває суперечка. У Трампа наполягають, що наявність американського бізнесу в Україні сама собою стане гарантією безпеки та процвітання. Але це неправда.
Найпростіший приклад: видобуток алмазів, дорогоцінних металів, урану тощо у низці держав Африки американськими та європейськими компаніями не принесли на континент ані процвітання (скоріше, навпаки), ані достатньої безпеки.
Так само перетворення України на ресурсну колонію компаній, наближених до Трампа, теж не видається шляхом до успіху.
Утім, не варто мати великих очікувань, що гарантії, прописані у договорі (тим більше – у меморандумі) про розподіл ресурсів, будуть деталізованими. Скоріше, буде йтися про декларативні норми.
І тому є також третя червона лінія.
Україна йде до ЄС, а не до США
Наразі від США лунає вимога про те, що вони отримують 50% рентних та інших зборів від усього видобутку копалин, нафти, газу, використання портів та іншої інфраструктури (а саме такий список запропонували у Білому домі!). Цей "податок за дружбу з США" не може бути одностороннім.
Зрештою, така норма не пройде затвердження у парламенті України, за будь-якого його складу.
Наскільки відомо "Європейській правді", Київ пропонував Вашингтону варіант, за якого США отримають відсоток від прибутку, отриманого від надр на територіях, які США допоможуть звільнити від окупації. Такий варіант видається логічним і політично прийнятним.
Але чи будуть готові на це в США?
Можна припустити, що відповіді не буде аж доти, доки Трамп не завершить переговори з Росією і не зрозуміє, якими є умови тієї сторони і чи буде йому вигідно вести український переговорний трек.
І давайте визнаємо відверто:
немає гарантій того, що "мир", про який домовиться Трамп, не буде схожий на поразку України.
Негативний трек, звісно ж, далеко не гарантований; цьому, зокрема, може завадити тиск на Трампа навіть з боку його соратників, який вже розпочався. Але українські мінерали на окупованому Донбасі чи у Криму точно не стануть тим, що матиме вирішальну роль.
Словом, зараз в історії з угодою є занадто багато невизначеного. Але у чому можна точно бути впевненим – то це у тих глобальних змінах, про які йшлося на початку статті.
США поступово зменшуватимуть свою присутність у Європі. Переорієнтація зовнішньої політики США на Китай вже стає реальністю. Це – тектонічні геополітичні зміни, які вже втілюються, і наразі не залежать навіть від розвитку відносин з Росією. І точно не будуть залежати від угоди про надра, навіть якщо її підпишуть.
Частка США у видобутку мінералів в Україні (прибуток від якого точно не дотягне до обіцяних Трампом $500 млрд, цю оцінку усі джерела вважають не надто обґрунтованою) не стане "геймченджером", який змусить Трампа чи його наступників переглянути фундаментальні засади сучасної зовнішньої політики США.
Це означає, що за будь-якого розвитку подій – з американським бізнесом у видобутку або без нього – для України дедалі важливішими будуть відносини з Європою. Передусім з Євросоюзом, до вступу в який ми зараз прямуємо, але також із Британією.
Це накладає ще одну червону лінію: подібні економічні угоди не можуть бути укладені принаймні без консультацій з Євросоюзом щодо їхньої відповідності нашому членству в ЄС.
Але не лише цією угодою обмежується зовнішня політика. Україні необхідно змінити також світогляд.
Зараз на Банковій повторюють, що без участі США у безпекових гарантіях нам не обійтися, і мають у цьому рацію. Як мінімум, американська підтримка (а краще – максимальна залученість) буде украй необхідна. Але є дуже високий шанс, що вона буде тимчасовою, перехідною, а зрештою Трамп в цілому покладе гарантії на Європу. Власне, він і зараз публічно це заявляє. Не помічати цього і продовжувати покладатися передусім на США – недалекоглядно.
Ця зміна у розумінні реальності необхідна. І вона також має змінити дії Києва.
І у безпековому, і у політичному, і в економічному вимірі ми все більше будемо залежними не від Америки, а від Європи, хай якими будуть назви безпекових та політичних союзів на нашому континенті.
Однак зараз, у перехідному періоді, для нас важливо зберегти також підтримку США, не створюючи зайвих проблем із адміністрацією Трампа. Навіть тоді, коли відносини з нею є складними, а її дії не є демократичними. А часом навіть не видаються дружніми.
Тут, звісно, також є червоні лінії. Лишається сподіватися, що до обговорення того, чи не перетнули ми їх – справа не дійде.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"