"Мотузка з піску"

Свого часу Джордж Вашингтон назвав устрій первісного (до ухвалення Конституції 1787 р.) об’єднання Північно-Американських штатів "мотузкою з піску" через крихкість і неефективність цієї політичної структури. Такою ж мотузкою з піску, як часто кажуть, сьогодні є Європейський Союз.

Небажання інституційно рихлого, орієнтованого на консенсус ЄС бути активним учасником конфлікту між Україною і Росією, стримане ставлення до агресивних дій останньої виглядає цілком природним.

Адже це погано для економіки, фінансів, геополітики і ще багато чого.

Додайте сюди специфічну європейську соціально-політичну реальність з комплексом провини німців перед абстрактними росіянами за дії нацистського режиму і Західної Європи, внутрішніми суперечностями по різних векторах (німці і французи і окремо англійці, ощадлива Північ і часто економічно безпорадний Південь, "стара" і "нова" Європи), відчуттям потреби стримувати США тощо. Спрацьовує і міцно укорінений ХХ століттям острах європейців перед війною.

Навіщо у такій ситуації втягуватися у нову бійку, яка тим більше триває десь на краю європейської ойкумени?

Чи навіть за її краєм, адже у головах більшості європейців, можна припустити, кордон європейської ідентичності на Сході обмежується Дунаєм.

Ще і колективний "Шредер" ненав’язливо дає зрозуміти правильність такого підходу. А демократія і свобода – вони ж як повітря, про яке згадуєш лише тоді, коли якщо його не вистачає.

Коли ж дихається легко, хто буде воювати за повітря?

"Пострадянські" європейці

Можна навести чимало аргументів проти наведеної позиції. Але я хотів би звернути увагу на момент, про який не завжди пам’ятають.

І нам, і європейцям варто було б згадати про чималу кількість вихідців з колишнього СРСР, які оселилась у країнах ЄС. Існують серйозні сумніви щодо повноцінної європеїзації багатьох з них.

Європейські суспільства загалом дозволяють автономне існування індивіда, зокрема - у ціннісному плані. Соціум не здатен активно втручатись у внутрішній світ людини і вимагати, щоб певні установки були внутрішньо акцептовані новими громадянами, які народилися і зростали в ідеологічно інших умовах.

Ця велика перевага західного способу життя, разом з тим, містить потенційну загрозу.

Чи багато з "пострадянських" європейців дивляться російські канали? І якій інформації вони надають перевагу: "НТВ інтернешнл" рідною мовою чи "Дойче веллє"?

Скільки з них зареєстровані в "Одноклассниках" чи "Вконтакте" і щоденно вживають той інформаційний бруд, що поширюють не лише спеціальні "тролі", але й їхні френди з історичної батьківщини – перші, але, нажаль, не останні жертви україно-російського протистояння?

І кількість цього бруду буде лише збільшуватися, адже назад шляху немає.

Світлини з Сирії, що супроводжуються підписами про Слов’янськ, українська "хунта", мільярди доларів від ЦРУ для Майдану, Михайло Саакашвілі, який нібито керував снайперами у лютому 2014 року у Києві (останні дві історії я особисто чув від реальних людей!) виплеснулись з віртуального простору у реальний.

Зображення президентів України і США в образі мавп на вулицях Москви або загострена реакція навіть на вишиванку з боку деяких російських туристів на європейських курортах свідчать, що повернення до точки "некипіння" у найближчому майбутньому малоймовірне.

Тонкий шар гуманістичності, що почав наростати на свідомості людей з посттоталітарних соціумів, легко руйнується. А відновлюється потім - болісно і довго.

Не секрет, що "кипіння думок" продукує запит на авторитарність, оскільки розігрітий розум бажає простих відповідей. У людей з’являється прагнення до чорно-білого світу: мовляв, ось це є абсолютною істиною, а незгодні – помиляються.

Проте чи лише на схід від Калінінграду відбувається "кипіння"?

Або ж воно є і у пострадянських спільнотах Баварії, Іль-де-Франсу чи районах Лондону?

На одному з популярних сайтів неполітичної спрямованості мені довелося читати коментарі "російських" німців, які розповідали про те, що їх у Німеччині "вісім мільйонів", і вони готові зустріти "укрофашистів", коли ті "сунуться у Європу".

Звичайно, інтернет – особлива сфера суспільної комунікації, але й тут ніхто не відміняв діалектичний закон переходу кількості ненависті у нову якість її поширення.

Тим більше виразним це є на фоні вже існуючого запиту на "революцію правих" у Європі.

І тоді це "кипіння" виливається у публічний простір на рівні і посиленого голосування за Марі Ле Пен (Кремль цілком розумно вбачає у них природних союзників), і підвищення побутової нетерпимості.

Що це означає для ЄС і України і що це може їм дати?

Що це означає для ЄС?

Розгортання україно-російського конфлікту має бути сприйняте не лише як зовнішня, але і як внутрішня небезпека, як загроза тим цінностям, про які йдеться у Договорі про Європейський союз – повазі до свободи, демократії, прав людини, верховенства права тощо.

Загрозу, яка здатна сприяти створенню соціального простору, несумісного з культурним, релігійним і гуманістичним спадком Європи. І реагувати на події потрібно, виходячи саме з такого сприйняття.

Що це може дати ЄС?

Складнощі, які виникають у виробленні позиції ЄС щодо оцінки подій на Сході України і в Криму, а також їх наслідків для відносин Європи з Росією, становлять черговий імпульс для міркувань про подальшу долю ЄС.

Чи може "мотузка з піску" перетворитися у більш ефективний формат об’єднання? Долання сьогоднішніх протиріч щодо України доводе, що такі перетворення можливі.

Що це означає для України?

Для нас ця ситуація – ще один аргумент на користь більш зваженого погляду на ЄС.

У нас – навіть в про європейських колах – нині панує схиблена думка про демократію. Як пише австрійський філософ хорватського походження Борис Буден, суспільство, що вирвалось з тенет комунізму, завжди схильне ідеалізувати демократію.

Позбавлення ілюзій свідчитиме про дорослішання українського суспільства, його рух від посттоталітарності до ліберальної демократії. Крім того, ми повинні зрозуміти, що якщо ми бачимо себе складовою європейського проекту і сприймаємо європейську інтеграцію, як повернення додому, то окреслені проблеми ЄС (в тому числі – відсутність єдності) вже зараз є і нашими проблемами. Тож до їх вирішення мусимо долучитися і ми – передусім, через активність громадянського суспільства.

Що це може дати Україні?

Додаткову суб’єктність у відносинах і з Європою, і з Росією. Інформаційна залученість України у процес формування суспільної думки у країнах ЄС не лише посилюватиме нашу позицію, як сторони конфлікту, але і стверджуватиме українську присутність в європейському соціальному просторі.

Ну і не забуваємо про наслідки для континенту.

Врешті-решт, слід пам’ятати, що трапилось, коли Європа намагалась умиротворити чергового європейського диктатора, віддавши йому частину Чехословаччини, не особливо радячись з останньою.

Автор: Дмитро Вовк, юрист, кандидат юридичних наук