Я вперше відвідав Україну у березні, лише за кілька тижнів після трагічних та героїчних подій на Майдані. З того часу я постійно думав про те, як допомогти Україні із запровадженням необхідних реформ.

Майже все своє професійне життя я працюю над економічними реформами у своїй країні, Словаччині. Головним завданням було перетворити країну на сучасну, конкурентоспроможну, європейську та вивести її зі стану стагнації та застою.

Не все нам вдалось, але загалом можна сказати, що Словаччина успішно пройшла цей шлях. Тепер ми є членами не лише Європейського союзу, але і єврозони (на відміну від сусідніх країн "вишеградської четвірки" – Польщі, Чехії та Угорщини, які лишаються на своїй валюті).

Ми зафіксували найвищий рівень кумулятивного економічного зростання серед усіх країн ЄС з часу розпаду СРСР й дотепер. Наша економіка була однією з найуспішніших у всьому світі на той час. На момент незалежності, у 1993 році, ВВП на душу населення у Словаччині був у півтора рази менший за чеський. Цього року ми наздогнали нашого західного сусіда за цим показником.

25 років тому Словаччина виробляла старі радянські танки та інше озброєння, проте не виробила жодного автомобіля. Зараз ми найбільший виробник автомобілів у світі з розрахунку на душу населення. Головна причина цього успіху – реформи.

Давайте порівняємо успіхи країн "вишеградської четвірки" протягом 2004-2008 років. За ці чотири роки ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності збільшився в Угорщині на 1%, Чехії – на 3%, Польщі – на 5%, а у Словаччині – на 16%, порівняно із загальним показником по ЄС.

Це були перші чотири роки у складі Європейського союзу для усіх цих країн. Така різниця у розвитку пояснюється різними причинами.

І реформи є однією з головних. 

Протягом 2003 року Словаччина готувала, а з 2004 почала впроваджувати пакет комплексних глибоких структурних реформ. У 2004 році Міжнародний банк визнав Словаччину лідером з реформ.

Я пишу це не для того, щоб вихваляти свою країну чи себе. Я маю на це дві головні причини. По-перше, показати, що реформи працюють. Якщо країна здатна провести глибокі й всебічні реформи, це принесе доволі швидкі результати. По-друге, я вважаю, що Україна зараз має реальний шанс подібного успішного розвитку, якщо необхідні реформи будуть запроваджені.

У порівнянні зі Словаччиною 10, 15 або 20 років тому ситуація в Україні має як свої переваги, так і недоліки.

Але нагальна необхідність реформ є безперечною.

За останні півроку я відвідував Україну тричі. Я брав участь у конференціях і говорив з десятками вітчизняних і зарубіжних експертів. І я можу сказати, що зараз в Україні набагато більше експертів, які можуть допомогти з підготовкою необхідних реформ, аніж було в Словаччині. Але я боюсь, що всі ці конференції, семінари та ініціативи надто зосереджені на технічних і професійних питаннях.

Безперечно, потрібні ґрунтовно розроблені пропозиції щодо реформи державного управління, судової системи і міліції, податкової реформи, децентралізації тощо. Також дуже важливо мати належну інституційну інфраструктуру для ефективного використання внутрішньої та зовнішньої експертизи та підтримки, що надається НУО, міжнародними організаціями, донорами і т.д.

Весь цей перелік дуже важливий, але в контексті цієї дискусії та в контексті українського сьогодення йому не вистачає однієї важливої деталі.

Питання полягає не у змісті реформ. Є позитивний і негативний досвід реформування податкової, пенсійної системи, ринку праці, державного управління тощо, але каменем спотикання є саме політична складова роботи.

Будь-яка реформа – це зміна. А люди не люблять змін. Люди бояться змін. І так трапляється завжди, що цілком природно і нормально.

Щоразу, коли мене запитують, що було найважливішою передумовою проведення словацьких реформ і що також є найбільш важливою умовою в будь-якій країні в цілому, я відповідаю те саме – політичне лідерство. Між кількістю критично важливих реформ та силою політичного лідерства існує пряма залежність. І нам усім зрозуміло, як гостро Україна потребує змін.

Політичне лідерство, про яке йдеться – це сильні легітимні лідери, які мають власну позицію, волю та мужність зробити те, що треба, незважаючи на всі труднощі, конфлікти і тиск.

Впливовий політичний мандат надається лише демократичним шляхом. Саме тому надзвичайно важливим є той факт, що Україна нещодавно обрала президента, який налаштований на реформи та проєвропейський шлях для країни. Парламентські вибори повинні привести до уряду людей, які так само будуть готові йти цим шляхом.

Впливовий і легітимний мандат означає готовність політичних партій проводити реформи та змінювати країну на краще. Партійні програми, що готуються під час передвиборчої кампанії, є найкращою нагодою декларувати ці зобов’язання. Коаліційні партії новосформованого уряду після виборів мають прийти до спільного знаменника, звівши в один документ передвиборчі програми і задекларувавши спільну програму.

Це цілком природний, стандартний процес, який повинен призвести не лише до здобуття політичного мандата, а й створити інструменти реалізації обіцянок та зобов’язань, боротьби з популізмом та безвідповідальністю політиків.

Я розумію, що Україна не є звичайною розвиненою парламентською демократією, але й моя країна не була і навіть досі не є такою.

Незважаючи на це, або навіть через це, необхідно розвивати механізм надання легітимних мандатів, громадського контролю та дотримання політичних зобов'язань, щоб глибокі комплексні реформи продовжувались.

В Україні є багато здібних та освічених людей і сильних НУО. Акумульовано неймовірний обсяг позитивної енергії, яка має бути використана для проведення змін на шляху до кращого майбутнього.

Зараз, за кілька тижнів до виборів, дуже важливо сфокусуватись і використовувати ці можливості та енергію для зміцнення політичної підтримки реформ, отримати гарантовані зобов'язання від політиків щодо проведення необхідних змін.

Я знаю, що Україна в першу чергу повинна зберегти свій суверенітет і цілісність. Але крім цього, в якості передумови для стійкого суверенітету і цілісності, Україна потребує економічного процвітання. А це неможливо без реформ.

Автор: Іван Міклош (колишній міністр фінансів та віце-прем‘єр Словаччини, член парламенту Словацької Республіки)

Надруковано з дозволу VoxUkraine