Позбавлення газової залежності, енергоефективність та модернізація системи теплопостачання в Україні цього року перейшли з категорії високих політичних сентенцій до нагальних питань виживання країни. Що робити? Чи можливо вирватися із замкненого кола закупівель газу, в якому щороку опиняється наша держава: політичні торги – початок опалювального сезону – борг перед "Газпромом" – знову політичні торги?

Слід нарешті визнати, що Україна – дуже енергозалежна держава.

Споживання енергії на одиницю ВВП тут є одним з найвищих у Європі, подекуди різниця сягає 3-4 разів. І це споживання приблизно порівну розподіляється між житловим та промисловим секторами.

При цьому тенденції у промисловому секторі свідчать про поступове, повільне, але все ж таки зменшення споживання енергії за рахунок впровадження підприємствами енергоефективних заходів для модернізації виробництва. Натомість у житловому секторі з часом нічого не змінюється. Споживання енергетичних ресурсів лишається на високому рівні.

Чи можна переламати ситуацію? Приклад країн Центральної та Східної Європи свідчить, що це цілком реально.

Проведення енергоефективної модернізації у житловому секторі дозволяє значно скоротити споживання енергоресурсів та суттєво зменшити залежність країни від їхнього імпорту.

Існує так звана аксіома з енергоефективності в житловому секторі: інвестиції в модернізацію системи центрального теплопостачання та у підвищення енергоефективності житлових будинків повинні відбуватися одночасно.

Якщо відійти від цього правила, то досягти результату – скорочення споживання енергетичних ресурсів – значно складніше.

Наприклад, якщо замінити обладнання та мережі тільки у системі центрального теплопостачання, а житлові будинки лишити як є, то бажаного скорочення споживання газу не відбудеться. Адже на рівень споживання енергоресурсів більш за все впливає саме кінцевий споживач.

Іншими словами, якщо поставити в котельні навіть надсучасне обладнання, а потреба у теплі в будинках не зміниться, то такі інвестиції не принесуть бажаного ефекту та матимуть дуже великий термін окупності.

Якщо ж одночасно із модернізацією тепломереж утеплити будинки та встановити прилади регуляції споживання теплової енергії, то ощадливі власники зможуть скоротити споживання тепла. Це не лише зекономить їхні кошти, а й зменшить споживання газу на виробництво теплової енергії. Відповідно, держава зможе скоротити імпорт блакитного палива на такі цілі.

Успішним прикладом регіону, де дотрималися цього правила, є Східна Німеччина.

Але тут є нюанс – здійснити одночасну модернізацію житлового сектору та системи централізованого теплопостачання вдалося тому, що в країні не було проведено масової приватизації квартир. Завдяки тому, що у великої частки житлового фонду разом із компаніями з централізованого теплопостачання залишився єдиний власник - муніципалітет, з"явилася можливість провести модернізацію на двох фронтах одночасно.

Натомість у Польщі, а також в інших країнах Центральної Європи ситуація на початку шляху до енергоефективності кардинально відрізнялася.

Частка приватизованих помешкань, як і в Україні, сягала 95%, але програми інвестицій були реалізовані лише в частині модернізації мереж централізованого теплопостачання.

Як правило, такі інвестиційні програми для компанії з централізованого теплопостачання включали компоненти з підвищення тарифу до рівня повного відшкодування витрат (задля утворення стабільного грошового потоку для погашення кредиту) та повну орієнтацію на клієнта (щоб запобігти масовому відключенню від мереж централізованого теплопостачання).

Оскільки подібні інвестиційні програми були відокремлені від програм модернізації житлового сектора, то розрахунки та інвестиційні маркери для тепломереж базувалися на статистиці споживання тепла за минулі періоди. Вважалося, що певний рівень економії буде досягнуто за рахунок підвищення тарифів.

Проте це не знижувало ризику надмірного теплопостачання у разі проведення модернізації житлових будинків та різкого скорочення споживання тепла кінцевими споживачами.

Тому було знайдено кілька способів запобігти таким ризикам:

1) для початку проводилася модернізація лише одного котла в котельні, виходячи з припущення, що рівень споживання тепла в районі обслуговування даної котельні дещо впаде. Інші котли підлягали модернізації за потреби, виходячи із фактичного рівня споживання тепла;

2) створювали замкнений ланцюг взаємопов'язаних котелень. Ідея полягала в тому, що в майбутньому деякі котельні будуть виведені з експлуатації, коли потреба в них відпаде. Крім того, створення таких замкнених ланцюгів збільшувало надійність системи центрального теплопостачання, бо кожен будинок, який обслуговується таким ланцюгом, може отримувати тепло з будь-якої ланки у разі аварії;

3) підключення нових клієнтів до щойно модернізованої частини мережі. Таке рішення було виправданим, бо діаметр трубопроводів у багатьох випадках був завеликий, а заміна їх на труби меншого діаметру значно збільшувала витратну частину інвестиційних програм.

Після модернізації систем централізованого теплопостачання та внаслідок значного підвищення тарифів на теплову енергію власники квартир у багатоквартирних будинках почали спільно реалізувати заходи з модернізації та утеплення своїх будинків. Це в свою чергу зумовило значне скорочення споживання тепла, кількість котелень поступово зменшувалась, але якість послуг була вже кардинально іншою.

Сьогодні Україна перебуває в таких умовах, коли звертати увагу на подібні перетворення потрібно було ще вчора.

Рівень споживання енергетичних ресурсів, стан мереж та будинків, обсяг втрат тепла не дозволяють країні вибратися із пастки енергетичної залежності.

Тому вкрай необхідно не продовжувати розмірковувати, що можна було б зробити, а прийняти аксіому, про яку згадувалося вище, і розпочати інвестиції в модернізацію за двома напрямками: система централізованого теплопостачання та житловий сектор.

Автор: Гжегож Гайда, керівник проекту Світового банку "Енергоефективність у житловому секторі в Україні"