10 днів тому "Європейська правда" публікувала колонку журналіста Лесі Шовкун, яка на власному прикладі показала проблему безпідставних відмов українським заявникам в європейських консульствах, які, за відгуками, стають дедалі частішими.

Тепер до вашої уваги – текст про те, як апеляція до посольства та публічний розголос здатні виправити ситуацію.

* * * * *

Розповім нарешті, чим завершився скандал із невидачею нам візи посольством Німеччини.

Він добіг кінця вже через чотири дні після початку. Звісно, успішно для нас.

У іншому розв’язку ми і не сумнівалися, позаяк жодних причин відмовляти нам у візі у німецьких дипломатів не було.

Як я мала змогу переконатися з відгуків конкретних людей у "Фейсбуці",

випадки безпідставних відмов у візі зараз не лише не рідкість, а й останнім часом значно почастішали.

При цьому багато хто в таких випадках відмовляється подавати апеляцію. Адже поки її розглянуть — а на це посольства відводять собі термін від місяця до фактично необмеженого, — їхати буде вже пізно.

Бо квитки "згорять", а подія, до якої було приурочено подання заяви на візу, швидше за все, вже мине.

Я вважаю таку політику хибною.

Якщо ви переконані, що всі документи зібрали правильно, вас не просили нічого донести й додати, а заява про відмову стала для вас несподіванкою, — обов'язково подавайте апеляцію. Це – документ, який доводить вашу правоту. І вашу переконаність у неправоті консульського відділу.

Як немає апеляції — це означає, що ви фактично мовчки погодилися з безпідставною відмовою.

Тому для нас навіть не стояло питання, чи готувати апеляцію – звичайно ж, готувати!

Звісно, трапляються випадки, коли до поїздки залишається досить часу, а якихось документів у пакеті заявника справді бракувало, – тоді можна подати повний пакет знову. Це, імовірно, потягне за собою фінансові витрати. Бо якщо ви не підпадаєте під категорію заявників, з яких візовий збір не стягується, слід знову готувати "внесок" для консульського відділу та/або візового центру.

Ми з Дмитром апеляції подали надвечір того самого дня, коли я написала попередній текст про відмову.

Апеляції, мабуть, ще не встигли (або якраз встигли) дістати з консульської скриньки для кореспонденції, коли мені надійшло розгорнуте СМС-повідомлення за підписом голови правового відділу посольства Німеччини в Україні Мартіна Графа.

Суть меседжу зводилася до того, що "перш ніж надавати цій справі розголосу, треба було дати нам шанс іще раз переглянути ваші документи".

Я відповіла панові Графу: я – журналіст, і це моя робота – саме "надавати розголосу" речам, які є важливими для суспільства.

Авжеж, серед коментарів до попереднього тексту було чимало докорів, мовляв, "журналісти знахабніли", "мислять себе привілейованою кастою" і "страшно далекі від народу".

Але хочу наголосити: висловивши обурення діями посольства однієї з провідних країн ЄС, я дбала не лише про себе, таку "привілейовану".

Журналісти — тільки одна з категорій, для яких Угодою про спрощення візового режиму передбачено спрощену процедуру оформлення віз. Всього таких категорій – з два десятки.

Домовленості укладено на найвищому рівні, між  Києвом та Брюсселем, з усіма внесеними змінами вони набули чинності 2013 року.

І те, що навіть "спрощенці" отримують необґрунтовані відмови, є дуже важливим сигналом.

Бо якщо "прикрі непорозуміння" виникають навіть у тих випадках, коли процедура має бути легкою, то чого ж чекати й кому скаржитися тим громадянам, які під спрощені процедури не підпадають?

Кілька років тому, після гучних скандалів із Володимиром В'ятровичем, Іреною Карпою та іншими здавалося, що ситуація з видачею "шенгенів" значно покращилася. У консульствах майже всіх держав Шенгенської угоди було зафіксовано помітне скорочення кількості відмов — і йдеться не про якісь особливі категорії, а про всіх заявників з українським громадянством.

Але за останній рік випадки вочевидь безпідставних відмов почастішали знову – і "гучні", й "пересічні".

А отже, є всі підстави підозрювати, що за підсумками року буде зафіксовано й загальне зростання "відмовного" відсотка...

Складно не пов'язати це з війною, яка знову зробила українців "невигідними" Європі. Про обіцянки безвізового режиму за таких обставин краще й не згадувати.

Повертаючись до нашого випадку: нам візи дали.

Для розгляду апеляції вистачило півтора робочих дня.

Спасибі німецькому посольству — навіть потурбувалися про те, щоб ми встигли в цю заплановану конкретну поїздку до Гамбурга. Хоча ми вже вважали втраченими і квитки на літак, і домовленості про зустрічі. І щось мені підказує, що якби не було того самого "розголосу", розгляд апеляції навряд чи завершився б так швидко.

Щоправда, візи в нас чомусь не на п'ять років, як ми просили згідно з Угодою між Україною та ЄС, а на три. "Таке рішення ухвалив голова апеляційного відділу, він громадянин ФРН", — пояснили мені в консульському відділі.

Спасибі й на тому. Хоча логіка міркувань цікава: виходить, упродовж трьох років мені довіряють, а потім — що? Я перестану бути журналістом?

Хочеться вірити, що насправді таким чином дружня Німеччина просто демонструє свою впевненість: за три роки безвізовий режим точно набуде чинності.

* * * * *

Насамкінець — фото для привернення уваги, з німецького шпиталю, з палати одного з наших бійців.

Під час поїздки нам вдалося зібрати матеріал не для однієї, а щонайменше для півдесятка статей — про допомогу Німеччини в лікуванні наших воїнів, їхні долі, про хороші справи української діаспори у ФРН тощо.

Усе це ми, журналісти, обов'язково опублікуємо найближчим часом.

Автор:

Леся Шовкун, журналіст,
"Україна молода"