Ідея створення "міністерства правди" – тема, яка за резонансом конкурує з обговоренням всього складу Кабміну. Лунають претензії і до змісту, і до процедури появи такого відомства.

Та мене особисто створення нового міністерства змусило згадати про події недалекого минулого...

Ще з квітня цього року експертна євроінтеграційна спільнота (представники Реанімаційного пакету реформ, інших платформ та ініціатив) виходила до влади з пропозицією створити міністерство з євроінтеграції та (чи) введення посади віце-прем’єра–міністра європейської інтеграції.

Як альтернативу – з огляду на задекларовану політику жорсткої бюджетної економії – експерти пропонували створення Агентства європейської інтеграції, тобто структури дещо нижчого рівня.  

Аргумент експертів "за ще один орган" був простий.

Запорукою ефективного виконання Угоди про асоціацію є чітка система координації євроінтеграційної політики, наявність відповідних повноважень та узгодженість усіх механізмів реалізації державної політики.

Отже, нове відомство було потрібне для кординації ключових для країни реформ.

Та відповіді уряду на наше прохання – і офіційні, і off records – тоді були не менш прості: "не на часі", "комплексне питання", "війна", "тотальна економія бюджетних коштів".

Очевидно, щось в нашій країні відтоді істотно змінилось на краще, і перелічені "залізобетонні" аргументи (особливо останній) нині вже не діють...

Варто зазначити, що остаточний варіант Коаліційної угоди чомусь не містить навіть планів про повернення до Кабміну євроінтеграційного віце-прем’єра, хоча у першому з оприлюднених текстів - від Блоку Петра Порошенка -  був такий пункт, і президент навіть робив заяви про потребу призначення такого віце-прем’єра.

Повертаючись до Міністерства інформаційної політики: мені видається, що в умовах численних внутрішніх і зовнішніх загроз дієва координація інформполітики на державному рівні явно не буде зайвою. Треба налагодити оперативне реагування на системні інформаційні атаки, перейти в режим гри на випередження. Мають бути іншими, сильнішими та гучнішими, наші "закордонні посили", іншою - комунікація влади і суспільства...

Але створення окремого міністерства, підготовка і затвердження комплексних і навіть дуже правильних комунікаційних стратегій не стануть запорукою успіху.

Так само, як рівень свободи слова в країні не залежить від наявності відповідального за це явище центрального органу виконавчої влади.

Та повернімося до паралелей з міністерством з євроінтеграції.

Зовнішня політика (в тому числі - інформполітика) – це відображення політики внутрішньої.

Як довго нам віритимуть на Заході, якщо ми будемо кричати про реформи, хай навіть через рупор новоствореного міністерства, а за фактом – їх не проводити?

Адже не можна не пригадати, як багато цього року вже було зроблено в рамках затвердженого курсу на "оптимізацію системи органів виконавчої влади", "усунення дублювання їхніх повноважень", "забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання"...

... і ось, завершуємо реформаторський рік пропозицією створення ще одного центрального органу виконавчої влади.

Хоча багато питань ефективного менеджменту інформполітики можна було вирішити без створення нових органів – просто посиливши вже існуючі механізми в Кабміні, МЗС, адміністрації президента. 

Тому зараз, враховуючи кількість питань до процедури вибору очільника цього ще навіть не створеного міністерства; до того, як цю "ідею" доносили до суспільства; як вели (точніше - не вели) діалог з експертами та представниками медіа-спільноти, на думку спадає одне:

схоже, що жити і діяти по-новому легко тільки на блакитних екранах та агітаційних білбордах.

Автор:

Марія Голуб,
інформаційна кампанія "Сильніші разом!"