Є таке поняття – культ карго (cargo cult). Це набір ритуальних імітацій реальності, які мали б приносити різноманітні блага і щастя. Культ бере початок з тих часів, коли держави скидали з літаків гуманітарну допомогу воюючим солдатам, наприклад, в Японії, і місцеві жителі теж отримували частину цієї допомоги у вигляді товарів, яких раніше вони не мали.

Коли вантаж переставав надходити, місцеві починали ритуали-імітації (будували з сіна літаки, з деревини навушники), щоб знову викликати вантаж з неба, намагаючись через ритуали створити щось реальне.

Саме про культ карго згадуєш, спостерігаючи дії українських властей щодо впровадження системи електронного уряду.

І це не жарт. Впровадження та розвиток електронного уряду і рішень від держави громадянам в українських реаліях – це така ж імітація реальних дій, як і танці аборигенів Океанії.

Відповідно до заяв влади, це завдання знову названо пріоритетним.

Однак фахівці напівжартома заявляють, що вже не знають, якою буде нинішня спроба створити електронний уряд – сьомою чи восьмою.

Про важливість цієї теми говорили і всі останні уряду, і всі останні профільні міністри, однак ми й досі на самому початку шляху.

Досі в Україні немає ані відповідального органу, ані чіткої державної стратегії, ані законодавчого поля, ані рішень.

І хоча ми радіємо умовам тендеру на 3G – в наших гаджетах його все ще немає.

З хорошого – що ж є?

Є, хоча б у теорії, розуміння, що електронні рішення повинні відбутися.

Є прописані моменти імплементації рішень в коаліційному договорі та договорі асоціації. Є дуже компетентний приватний ринок, який готовий розвивати рішення.

Що ж потрібно, щоб від штучних ритуалів і вибіркових гасел перейти до реальності?

1. Єдиний держорган, який відповідає за цілісний розвиток електронного суспільства і держави, з достатніми повноваженнями. Хоча в попередньому уряді при віце-прем'єрі Володимирі Гройсмані і створили агентство електронного управління, у нього, по суті, немає достатніх повноважень. А це означає, що замість єдиної стратегії реформ кожен робить своє. Для порівняння – у багатьох країнах є Chief Digital Officer – головний "айтішник" і стратег країни.

2. Стратегія розвитку електронного суспільства (Digital Agenda 2020). Немає стратегії з датами і ключовими цілями, куди держава має і хоче рухатися.

Як написано в підручниках з управління, "отримуєш те, що міряєш", а не міряючи нічого, нічого й не отримаєш.

3. Законодавчі рамки. Щойно будуть створені базові законодавчі рамки, приватний ринок також зможе брати участь у розвитку електронного суспільства. Поки цих рамок немає (принципи ідентифікації особистості, інтероперабельність державних баз даних, діючий закон і принципи роботи держорганів з підписом і т. д.), ми тупцюємо на місці.

4. Освіта людей. 96% населення України ніколи не користувалися електронними послугами. Більше того, в Україні таких послуг немає, окрім податкових і деяких єдиних функцій.

Для порівняння: в Естонії 99% банківських переказів проходять в інтернеті, в ньому – вся робота податкової та митниці, а також бази власників нерухомості. 96% громадян Естонії користуються цифровим рецептом. Все це – результат більш ніж 15 років освітньої роботи держави і приватного ринку (банків і телекомунікаційних компаній).

Всі ці поради дуже прості. Слідування їм дозволить сподіватися, що цього разу реформи в Україні виявляться не культом карго, а справжнім рухом країни в майбутнє.

Автор:

Яніка Меріло, керуючий директор
Ukrainian Venture Capital and Private Equity Association (UVCA)