Грецький виклик для ЄС

У фінансовій системі існує теорія, яка за допомогою математичних моделей демонструє, що ухиляння від ризиків вкрай важливе для виживання.

Її автор, професор Ендрю Ло, поєднавши свої знання у сферах біології та фінансів, стверджує, що інвестори не завжди керуються раціональними рішеннями, як стверджує класична економіка. Навпаки – дуже часто вони ухиляються від ризиків.

Втім, коли оточуюче середовище (у даному випадку – фондовий ринок) тривалий час демонструє стабільні показники, ми починаємо адаптуватися до нього, і така поведінка може стати вкрай неефективною.

Дивовижно, наскільки влучно ця теорія пояснює нинішній стан справ у Європі.

Розмови навколо економічної політики країн-членів ЄС і, як наслідок, ефективності функціонування єврозони у нинішньому форматі тривають вже не один рік.

Зазвичай ця риторика викликає різке роздратування на національному рівні і небажання щось радикально змінювати на рівні головних фінустанов ЄС.

Все змінили парламентські вибори у Греції, після яких проблема навряд чи зможе і надалі існувати у форматі розмов і половинчастих рішень.

Прихід до влади в Афінах крайніх лівих запустив процес неминучого вирішення проблеми грецького боргу.

Залишається питання: на користь єдиної Європи чи розгніваних і збіднілих громадян окремо взятої країни?

В цій ситуації ЗМІ вже почали пригадувати історію про створення єдиної європейської валюти і разом з тим ставити під сумнів доцільність цієї ініціативи. Однак, якщо відійти від позиції взаємних звинувачень, стає зрозумілим, що у ситуації, в якій опинилися країни ЄС, немає винних і правих.

Навіть якщо бюджетна політика окремо взятої країни буде адекватною та послідовною, все одно існуватиме економічний дисбаланс між різними членами ЄС.

Цю проблему влучно охарактеризував професор Йоахим Старбатті, зазначаючи, що основна проблема євро полягає в тому, що його зробили загальною валютою для країн, які практикують абсолютно різні підходи в економіці та соціально-політичних питаннях.

Як наслідок, сьогодні у єврозоні поступово починає формуватися своєрідний пояс нестабільності, до якого увійшли (або найближчим часом увійдуть) Греція, Іспанія, Італія та навіть Франція.

Новий прем’єр-міністр Греції вже активно шукає однодумців, які б стали його партнерами проти курсу ЄС на жорстку економію.

В Іспанії, згідно із соціологічним опитуванням, найпопулярнішою політсилою стала ліворадикальна партія "Podemos!". Тут доречно нагадати, що у травні в країні пройдуть місцеві вибори, а наприкінці року – парламентські.

В Італії, чия економіка переживає не найкращі часи і де за останні три роки змінилося три прем’єр-міністри, останній - Маттео Ренці - теж шукає варіанти для економічних маневрів.

У Франції Франсуа Олланд ніяк не може впоратися з високими держвитратами та податками на приватні та корпоративні прибутки, окрім того, країна постійно падає у рейтингу міжнародної конкурентоспроможності.

Не варто очікувати, що новоспечений альянс піде на жорстку конфронтацію зі своїми кредиторами. Економіки цих країн надто залежні від фінансових вливань ззовні.

З іншого боку, в Берліні теж починають розуміти, що диктувати жорсткі умови по фінансових зобов’язаннях і далі не вийде.

Тому наразі Європа активно шукає компромісні шляхи вирішення "грецького питання".

16 лютого фактично було провалено другий раунд переговорів між урядом Греції та єврогрупою. Однак на словах обидві сторони висловлюють впевненість, що компромісне рішення, врешті-решт, буде прийнято.

Греція наполегливо вимагає реструктуризації зовнішнього боргу та відміни нинішньої програми фінансової допомоги.

Своєю чергою Брюссель готовий іти на поступки, однак лише в рамках продовження існуючої програми кредитування.

Остаточне рішення буде прийнято вже у цю п’ятницю, 20 лютого, під час зустрічі міністрів фінансів єврозони.

Наразі ситуація виглядає так, ніби сторони ведуть гру на виснаження: ЄС не хоче поступатися базовими принципами, а Греція відмовляється грати за чужими правилами і вперто намагається нав’язати свої.

Поки що можна розглядати два варіанти розвитку подій: сторони домовляються про продовження нинішньої програми надання кредитів, однак із значним коригуванням умов їх надання.

В іншому випадку Греція буде змушена вийти із єврозони та оголосити про дефолт.

Нинішня ситуація лише демонструє, що попередні намагання добитися конкурентоспроможності в єврозоні шляхом жорсткої економії не призвели до загального процвітання.

Очевидно, що перегляд базових угод Євросоюзу назрів уже давно. Голова Європейського центрального банку Маріо Драгі тривалий час марно намагається просунути ідею створення оновленого "економічного та фіскального союзу".

Однак чим далі, тим більше його ініціатива виглядає примарною, адже її суть полягає у більшому контролі Центробанку над бюджетами та реформами членів єврозони.

На цьому тлі дедалі очевиднішою стає проблема виключно суспільного характеру: пересічні європейці стомилися від ефемерного проекту Єдиної Європи і, як наслідок, один від одного.

Відповідальність за такий стан речей лежить на національних політичних елітах. В Європі це вже давно політична культура – перекладати відповідальність за прийняття непопулярних рішень на бездушних чиновників у Брюсселі.

Насправді криза єврозони і девальвація євроінтеграційних намагань Брюсселя – це різні грані однієї проблеми. Роки фінансових труднощів у поєднанні з постійно зростаючим безробіттям (в Іспанії серед молоді безробітний кожен другий) вимотали європейське суспільство.

Наслідком цього стало падіння довіри до партій та політиків, які просувають євроінтеграційні ідеї.

Результати останніх виборів до Європарламенту лише підтверджують це.

Свого часу у розмові з Юнгером Хабермасом щодо майбутнього Європи Френсіс Фукуяма зазначив: "Мені здається, що внаслідок кризи єврозони Європа рухається у бік політичного союзу зовсім іншого типу. Однак помилковим чином робота над цим ведеться як над зв’язаним лише з елітами технократичним питанням, яке можна вирішити без урахування думки європейської спільноти".

Після довгих років інтеграції та політики об`єднання Європі саме час зупинитись для роботи над помилками.

Автор:

Тарас Ібрагімов,
політолог